Казус Тітушка: торжество статусу проти торжества закону

Право на захист від тих же "тітушок" повинні мати не лише журналісти...

Повідомлення про те, що хуліган Вадим Тітушко та компанія публічно вибачилися перед журналістами Ольгою Сніцарчук та Владом Соделем за вчинене над ними фізичне насильство, кілька днів трималося в топ-новинах. Демократично налаштована громадськість, а особливо колеги-журналісти, вважають цей прецедент своєю особистою перемогою та пишаються торжеством справедливості.

Я цілком поділяю такі настрої. Проте є низка серйозних обставин, котрі лише на перший погляд видаються незначними на фоні здобутої перемоги джедаїв над сепаратистами. Усі нібито дрібниці, зібрані докупи, насправді переважать факт вибачення та припинення судової тяганини.

Отже, почнемо з самого вибачення. Хто бачив відео цього процесу, той не міг не звернути увагу: Тітушко та інші "тітушки" не каялися. Насправді молоді спортсмени лише показували, що знають букви та вміють читати українською мовою: свої вибачення зачитували по черзі з папірця. Й декламували, немов шкільний віршик, який вчителька вимагає вивчити, аби поставити записному хуліганові хоча б "трійку" в табелі за рік. До того ж, один із тих, хто вибачався, навіть монотонно читаючи готовий текст, переплутав ім'я того, в кого просить пробачення: назвав Владислава Соделя Володимиром.

Далі ми всі повинні усвідомити існування реальності, яка нам може видатися неприємною й неприязною. Реальність ця – в тому, що за межами Окружної дороги, в радіусі ста кілометрів від Києва, пересічні українці поняття не мають, хто такий Вадим Тітушко. І чому всіх антигероїв нашого часу, котрі ходять по містах у спортивних костюмах і б'ють одних людей на замовлення інших, називають "тітушками". Навіть такі, чисто формальні вибачення пацанів, котрі мають спортивні розряди й по кілька умовних термінів покарання, жодним чином не вплинуть на загальний процес із постачання "тітушок" для потреб політичних, кримінальних і наближених до кримінальних структур.

Що пообіцяв Вадим Тітушко? Ось буквальна цитата: "В майбутньому обіцяю не вчиняти протиправних дій проти журналістів та не перешкоджати здійсненню їхньої професійної діяльності". Власне, за це його судили – перешкоджання професійній діяльності журналістів. Але чи будуть судити його та компанію наступного разу, коли вони наймуться бойовиками для здійснення чергового рейдерського захоплення чи розгону мітингу? Або – для охорони виборчої дільниці в найближчому, 2015 році, якщо на цій дільниці виборці проголосували "неправильно"? Ніщо не заважатиме тому ж Тітушку скалічити, наприклад, члена виборчої комісії чи спостерігача від опозиції – він не обіцяв не чіпати інших людей. А не всі громадяни України, котрі можуть стати потенційними жертвами бойовиків чи просто вуличної гопоти, мають журналістські посвідчення та формально захищені професійним статусом.

Ось тут переходимо до, мабуть, головного. Журналістській діяльності в Україні перешкоджають щодня. Це не перебільшення. Згадайте інцидент зі знімальною групою "5 каналу" під час висвітлення акції "врадіївців" влітку на Майдані. Або інший, там же: після святкування Дня Незалежності репортерів потовкли бритоголові, котрі називали себе службою охорони невідомо, чого від кого. Хто за це відповів? Хто хоча б формально вибачився? Де, зрештою, аналогічна кримінальна справа – адже створено "прецедент Тітушка".

Ще один свіжий випадок – в селі Круглик під Києвом журналіста побили співробітники "Кобри". Останньою краплею стала спроба жертви знімати міліцейське свавілля на камеру мобільного телефону. З криками: "Сраний писака начитався Інтернету!" правоохоронці забрали в побитого 2 тисячі гривень. Але суть проблеми в тому, що журналіст став жертвою міліціонерів, не будучи при виконанні своїх обов'язків! Тобто, нема навіть формальних підстав тягнути "кобрівців" до суду й вимагати зачитати написані на папірці слова нібито каяття.

Як бачите, на Майдані побили журналістів, коли ті були на роботі. В селі Круглик побили журналіста, коли той їхав по приватних справах. У кожній з описаних ситуацій злочини лишилися без покарання. Хоча у першому випадку колеги були на роботі, і їх нібито мусить захищати статус. Але що і хто захистить журналіста, коли він – не на роботі, коли він - звичайний громадянин? Невже від цього людина повинна мати менше прав та можливостей захистити себе по закону?

Таким чином, "прецедент Тітушка" я назвав би швидше "казусом Тітушка". Адже навряд чи ця історія його чомусь серйозно навчила. І, повторюся, жоден із тих, хто далі щодня безкарно пресує журналістів, висновків для себе не зробив. Гаразд, нам, журналістам, мабуть потрібен певний особливий статус, який формально захистить від свавілля гопників та міліціонерів. Але тут же пригадується осінь 2012 року, коли бритоголові братки, що блокували проблемні виборчі дільниці, дружно називали себе журналістами та навіть мали зроблені на швидку руку мандати. Їх що, теж повинен захищати статус журналіста?

Нарешті, який статус повинні мати громадяни інших професій та соціальних груп, чиїй професійній діяльності в Україні теж перешкоджають. Ті ж підприємці, атаковані "тітушками", пенсіонери, яких викидають з власних квартир, бізнесмени, в яких "віджимають" бізнес, просто побиті, пограбовані, зґвалтовані. Хай я буду виглядати наївним, але торжествувати в подібних випадках мусить не професійний статус, а буква Закону. І право на захист від тих же "тітушок" повинні мати не лише журналісти.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять