"Бидло" Абдулліної та наші комплекси

Засудження Катерини Абдулліної за її висловлювання лише здається хвилею всенародного гніву...

У мене є не дуже хороша новина для всіх, хто вже кілька днів проклинає таку собі Катерину Абдулліну за слово "бидло", вжите на адресу носіїв нашої державної мови. Потуги дотепників, котрі витрачають час на створення фотожаб зі співачкою та її "бидлом", а також гнівні словесні патетичні заклики мало не лінчувати молоду жінку, насправді, марні. Бо Абдулліна мало кому відома за межами соціальних мереж – саме там це почалося й там же благополучно завершиться.

Не змінить ситуації й те, що вона не просто молода хамка, котра не стежить за язиком, а солістка Національної опери України. Так і кортить додати слово "виявляється": адже ще менше тижня тому активні користувачі того ж Facebook більше знали про рок-музикантів усіх країн, ненависну російську попсу, що заважає нам жити, та навіть про героїв і акторів серіалу "Роксолана. Величне століття". Для 99% активістів соцмереж реальним відкриттям виявився факт, що красива жінка, котра дозволила собі назвати українські школи концентрацією "бидла", – не фотомодель або коханка політика чи олігарха, а вітчизняна оперна співачка. Каюсь – сам не знав. Хоча, з огляду на ситуацію, вже гризуть сумніви, чи варто тут узагалі-то каятися…

Але якщо про те, хто така Абдулліна й чим заробляє собі на життя, дуже мало знають навіть культурно орієнтовані громадяни, за межами Києва про існування такої співачки поняття не мають і поготів! Скажу більше: поняття "співачка" в нашого народу частіше асоціюється з кимось із учасниць групи "Віа Гра", Настею Каменських чи Ніною Митрофанівною Матвієнко. І аж ніяк – із артисткою, що демонструє оперний тембр. Тож якби подібні висловлювання дозволив собі хтось із справді відомих та популярних, варто було б говорити про всенародне засудження, обструкцію й кінець кар'єри, до чого довів дурний язик.

Словом, гнівне засудження Катерини Абдулліної за її висловлювання лише здається хвилею всенародного гніву, яка накрила позбавлену елементарного відчуття міри й такту артистку. Насправді всі ці "фе" мають суто локальний, як б сказав, маргінальний характер. Що, як не прикро це прозвучить, вкотре доводить недостатньо сформовану в українців національну гордість.

Звісно, спускати Абдулліній з рук наругу над мовою, котра є не просто державною, що, погодьтеся, певною мірою, носить формальний статус, але й рідною для мільйонів, не можна. З проявами праведного гніву особисто я згоден. Проте останнє місце, де має проявлятися цей гнів – соціальні мережі. Давайте спробуємо згадати кілька ситуацій різного ступеня давнини, котрі можуть послужити яскравим прикладом, як люди та держави повинні реагувати на аналогічні речі.

Наприклад, льотчик Чарльз Ліндберг, правдивий герой Америки 1930-х років, викрадення та вбивство маленького сина якого переживала, без перебільшення, вся країна. Проте в 1941 році Ліндберг відкрито виступив на підтримку Гітлера та нацистів. Так, він всюди невтомно пояснював: висловлює не думку американців, а свою особисту. Проте вже наступного дня героєм Америки той, кого ще вчора країна носила на руках, бути перестав.

Чи є це проявом комплексів, коли сильна країна з майже сторічними традиціями демократії дружно засуджує свого героя за симпатію до ідей Гітлера й нагороду з рук Герінга? В жодному разі: адже вся країна, від президента до останнього безробітного, при всій полярності думок, єдина в одному – поведінка того, хто не так давно був одним із символів Америки, неприпустима, і вибачення не приймаються.

Ось набагато свіжіший, зразка 2004 року, приклад, правда, іншого ґатунку: брутальна поведінка російського співака Філіпа Кіркорова (тоді ще не Народного артиста Україїни) на прес-конференції, відома як "Справа рожевої кофтинки" або "Кофта, цицьки, мікрофон". Тоді під час прес-конференції Кіркоров нахамив журналістці Ірині Ароян, причому вживав на її адресу ненормативну лексику. У артиста знайшлися захисники, мовляв, нерви і все таке. Проте суспільний резонанс, причому не лише в Росії, а й в Україні, був шаленим та справедливим. Найперше ці кілька фраз, кинутих співаком, суттєво обмежили його гастрольний графік. До того ж – і це, як на мене, найголовніше, - навіть пенсіонерка з віддаленого села почала плюватися, бачачи свого ще недавнього кумира на телеекрані. Все потім уляглося, певні висновки Кіркоров, усе ж таки, зробив, але набагато важливішим є той факт, що він, як, набагато раніше, американський льотчик Ліндберг, поніс реальну відповідальність перед всім суспільством за свої слова.

А ось Катерина Абдулліна такої відповідальності не понесе! Адже, як зазначалося вище, її персона не викликає в пересічних українців жодних асоціацій. Хоча вона, як свідчить біографічна довідка, працює на оперній сцені вже дванадцять років та була ученицею прими Євгенії Мірошниченко. Звичайно, можна нарікати на самих себе - мало, мовляв, цікавимося оперним мистецтвом, інакше знали би, що то за одна. Але жінка на прізвище Абдулліна все одно дозволила собі ті самі висловлювання, котрі абсолютно безкарно продукують політик Вадим Колесніченко, журналіст Олександр Чаленко, письменник Олесь Бузина та навіть діючий міністр освіти Дмитро Табачник (чого варта заява державного чиновника про "учебники на ненужном языке"). Їх, на відміну від оперної діви, змусити якщо не вибачитися, то хоча б виправдовуватися за власну поведінку практично неможливо.

Ось чому ситуація довкола загалом непублічної Катерини Абдулліної, котра мимоволі, точно не з доброго розуму, стала виразником думок багатьох маргіналів, виглядає вдячною для тих, хто бажає реалізувати комплекси. Бо невідому широкому загалу, не присутню в кожній хаті артистку змусити нервувати й червоніти можна швидше й простіше, ніж її однодумця - українського міністра.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять