Європейський курс України як страшилка для таксиста

Значна частина українців боїться мінятися...

У день відкриття в Ялті 10-го Форуму YES (Yalta European Strategy) мене запросили взяти участь у круглому столі, на якому обговорювалися переваги курсу України на європейську інтеграцію. Трансляція велася зі студії прямо в Ялту, для учасників Форуму, все було відповідально, я дуже поспішав і схопив перше-ліпше київське таксі. По радіо в салоні саме почався випуск новин, головна – про Форум YES, і таксист запитав: "Ну, и как вы думаете, вступим в этот Евросоюз или нет?"

Я так зрозумів: до Євросоюзу таксист не хоче. Його євроскептичний монолог почався з того, що "нас все и всегда хотят завоевать", причому кого "нас", і хто такі "всі", не пояснив. Далі почався перелік вагомих аргументів, чому Україна як держава і ми як її громадяни перестанемо існувати вже за кілька днів після можливого підписання в листопаді Угоди про асоціацію з ЄС. Потім свої аргументи не стільки єврооптиміста, скільки передусім єврореаліста, викладав я, а він слухав. Коли ми вже доїхали до місця, таксист устиг добровільно перейти на українську мову і провів мене наступною фразою: "Ви, мабуть, праві. Але зрозумійте і мене – я радянська людина, я боюся, коли все міняється".

По-перше, я не закликаю однодумців сміятися з цього таксиста. Адже, як не крути, він є публічним виразником думки, без перебільшення, мільйонів українців. По-друге, ця розмова залишилася б звичайною розмовою таксиста з пасажиром, аби буквально через день у програмі російського телебачення "Вести недели", що виходить на каналі "Росія 1", скандальний ведучий Дмитро Кисельов не представив великий сюжет про те, як Україна зі своїми намірами інтегруватися в Європу котиться в прірву.

Аргументи, наведені Кисельовим, майже один в один нагадали мені страхи київського драйвера. Окремі пасажі навіть викликали нереальну підозру: журналіста, який знімав у Києві цей сюжет, писав закадрові тексти й тексти для ведучого, возив містом той самий таксист. І давав йому компетентні коментарі. До речі, відразу протягнулася ще одна паралель – із фільмом Олексія Балабанова "Брат 2". У якому головний герой, Данило Багров, від двох таксистів, корінного москвича та нью-йоркського емігранта, чує приблизно однакові за змістом злі й одночасно ображені фрази типу "продал Горбачёв твою родину, сынок".

Як бачите, мінятися значна частина людей справді боїться. Говорю не лише про типових виразників суспільної думки, якими є, в тому числі, реальні та кіношні таксисти. Їхні інтонації й теми звучать із вуст цілком респектабельних публічних людей. Причому не лише в сусідній Росії, а й тут, у своїй державі.

Насправді ж усі страшилки, котрі Кисельов озвучує у вигляді слоганів на зразок "Впереди – экономический крах целой страны", "Украина напоминает лайнер, который сорвался в штопор" чи "украинское руководство стремиться сдать Украину Западу" (ось воно – "нас все хотят завоевать!") жодним чином не результат висновки аналітиків. Тим більше – не демонстрація навичок критичного мислення. Проте й не приклад істерики: лише наочна демонстрація передусім власних страхів перед невідворотними змінами. Бо саме життя, незалежно від того, що в ньому відбувається, вже є ознакою змін. Дійсні страхи перед європерспективою мають і голова українського уряду Микола Азаров, і лідер українських комуністів Петро Симоненко, і непопулярний політичний діяч Віктор Медведчук, і звичайний український таксист. Отже, британський екс-прем'єр Тоні Блер сильно пересмикує карти, коли говорить на ялтинському Форумі: "Україна – це країна, орієнтовна на Європу в своєму мисленні".

Так чого ж слід якщо не боятися, то реально остерігатися українцям насправді? Точно – не економічного краху, пророкованого від імені чинної російської влади журналістом Дмитром Кисельовим. Бо не так давно, лише покоління назад, двадцять років тому тодішня українська влада вже пустила нас у вільне плавання.

Ми прокинулися в іншій країні не 25 серпня 1991 року, на другий день після проголошення Незалежності. І не 9 грудня того ж року, наступного дня після офіційної ліквідації СРСР у білоруських Віскулях. Справжні нові й, погодьтеся, не дуже веселі часи настали 10 січня 1992 року, коли уряд під головуванням Вітольда Фокіна вводить "напівгроші" або "недогроші" - купони. Це сталося, зокрема, й через те, що від вересня 1991 року Україна практично не отримувала від Центрального Банку Російської Федерації, колишньої великої спільної скарбниці, жодної копійки.

Хіба це – не передвістя економічного краху? Хіба це – не перша в новітній історії України економічна криза? Та згадайте – хіба це нас аж так сильно налякало?

Значить, побоюватися справді треба. Але не наслідків підписання угоди з ЄС. А стрімких розчарувань, котрі можуть – й напевне охоплять! – частину суспільства в разі підписання Угоди про асоціацію між Україною та Євросоюзом. Також варто мати серйозні упередження до тих представників діючої влади, хто вчора підписував Харківські угоди та "мовний закон", а нині збирається широким кроком, за партійним наказом, підписувати євроінтеграційні документи.

У щирість розчарувань частини населення в тому, що одного ранку ми прокинулися не в повноцінній Європі, і пенсію та зарплату видають не в євро, я вірю. У щирість тих, хто нині перетворився на євроінтеграторів – не дуже. Адже веде їх на Захід не здоровий глузд та виважене рішення, а той-таки страх бути поглинутим сусідами зі Сходу…

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять