Після Бірюльово: чи загрожують Україні етнічні "війни"

Дивують прогнози та залякування з приводу того, що до Києва дійде який-небудь "привид Бірюльово"...

Трагедія в московському Бірюльово абсолютно прогнозовано спровокувала розмови при можливість її, так би мовити, української версії. Найактивнішими в обговоренні небезпеки локальної війни між корінними українцями та мігрантами з третіх країн виявилися, за вже сталою традицією, соціальні мережі. Потім почали формуватися окремі думки. Та суть одна: всі застерігають від повторення московських подій – так, ніби гримуча суміш расової нетерпимості вже бурлить, і треба лише найменший привід, аби почалися погроми.

Нагадаю: минулого тижня в Москві, у відомому районі Бірюльово, було вбито етнічного росіянина Єгора Щербакова. У вбивстві молодого хлопця підозрюють азербайджанця. Це відразу дало привід радикальним націоналістичним російським угрупованням піти черговим хрестовим походом на так званих "чорних". Показова причина конфлікту: кавказець переслідував дівчину, слов'янин за неї заступився, за що отримав удар ножем. Можна сказати, класична ілюстрація того, як "чорні" переслідують і ґвалтують російських жінок. Їм уже не можна вийти з дому, кавказці мало не кидаються зграями, а чоловіків при цьому як не вбивають, то грабують.

Відпустимо поки що Російську Федерацію. Навіть забудемо поки про Україну. Згадаємо справжню проблему, з якою зіткнулася ніби благополучна Америка в 1960-х роках, коли сутички на ґрунті расової нетерпимості перейшли з локальних проявів у стадію мало не громадянської війни. Мартін Лютер Кінг закликав до примирення, але в етнічних кварталах промислового Детройта його мало слухали.

Так, за часів президента Кеннеді темношкірі нарешті отримали рівні права з білими американцями. Проте чи вирішило це проблему? Навпаки, лише загострило, перевівши в дещо інакшу площину: нині в Америці будь-який конфлікт, у якому задіяні представники різних етносів, часто вирішується на користь громадянина з іншим, ніж білий, кольором шкіри. Бо часто-густо ця сторона має величезну перевагу: може звинуватити іншу сторону в расовій нетерпимості, після чого справу вона виграє автоматично.

Подібні проблеми, правда, трошки в інших масштабах, постали перед Францією у тих же 1960-х роках, коли президент Шарль де Голль після тривалих роздумів почав політику деколонізації. Франція відмовилася від політичних претензій до Алжиру, Марокко та інших африканських країн. Але незалежність від колонізаторів, подарована вимогами нового часу, накрила вчорашню метрополію хвилею мігрантів. Вони й дотепер не всі легальні. Так само, як індуси – у Великій Британії. Втім, у цих країнах давно створені етнічні квартали, куди представникам корінного населення не завжди безпечно заходити.

У Англії проблема була художньо осмислена 2006 року, коли вийшов друком роман Гаутама Малкані "Лондостан", де докладно описувалися маленькі Індія та Пакистан, утворені мігрантами на території Лондона. А у Парижі зараз почали навіть грати на випередження. Жан-Марк Еро, прем'єр-міністр Франції, не заперечує проти ініціативи створити в престижному 16-му окрузі столиці поселення циган. Стратегічна мета зрозуміла: так бодай трошки вдасться контролювати етнос, котрий традиційно вважається одним з найбільш криміналізованих, і на який нарікають не лише в благополучних країнах. Згадайте нарешті Україну – як ми з вами тут любимо циганські поселення…

До речі, про нашу країну. Зовсім благополучною в плані терпимості до мігрантів її не назвеш. Проте аж такою гострою проблему наших відносин із мігрантами я б називати не поспішав. Так, можна згадати кілька резонансних випадків. Скажімо, в січні минулого року "Нова Тернопільська газета" потрапила під судове переслідування через публікацію про те, як "араби з неграми билися за наших курвів", проливаючи "чорну кров". Або у грудні того ж року в Маріуполі ледь загасили іскру погрому – полум'я могло спалахнути після того, як азербайджанець практично біля приміщення мерії, в нічному клубі застрелив українця.

Загалом, весь минулий рік для України пройшов у цьому плані непросто. Перед проведенням матчів Євро-2012 нашу країну звинувачували в практиках оголтілого расизму, навіть знімаючи документальне кіно на цю тему. А потім стільки ж часу ми виправдовувалися, домагаючись фактичного визнання: конфліктів на міжетнічному ґрунті тут не виникає, українці – дуже толерантна нація.

З огляду на це, мене особисто дивують прогнози та залякування з приводу того, що до Києва добреде який-небудь "привид Бірюльово". А найбільший подив викликають побоювання, які лунають із вуст тих, хто протягом минулого року найголосніше переконував Україну й світ у нашій терпимості до мігрантів.

Зверніть увагу: там, де в сусідній Росії вже не перший рік починаються "п'ятихвилинки ненависті" вкупі з бійками та погромами, у нас не вдається роздмухати навіть локальний конфлікт. А навіть якщо він і виникає, то потім, коли всі стають тверезими та розважливими, стає зрозуміло: били не стільки "інакших" ("чорних", "жовтих" чи взагалі "блакитних"), скільки реально домагалися справедливості в даному конкретному випадку. Тобто, якщо в Маріуполі злочин скоїв виходець із Кавказу, громадяни пресували конкретно його та його родину, а не всякого, хто говорить із характерним акцентом.

Пояснення просте. Україна, на відміну від Росії, США та потужних європейських країн, є державою лише два десятки років. Отже, ми ніколи не проводили колоніальну політику. Навпаки, самі підкорялися різним метрополіям. Значить, з нами ніхто не зводить історичні та навіть геополітичні рахунки. Зрештою, ми теж не особливо цього прагнемо. Ті ж етнічні росіяни, на щастя, почувають себе в Україні дуже комфортно. Хоч є серед нас громадяни, котрі точно хочуть, аби було навпаки…

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять