Про ресторан у Лаврі та відсутність віри в святих місцях

Виникає багато запитань до тих мирян, хто хоче бачити себе серед святих місць.

Уже кілька днів громадськість активно обговорює новину про елітний ресторан, відкритий на території заповідника "Києво-Печерська лавра". Його подарував доньці політик, бізнесмен та колекціонер Ігор Дідковський. Презентація, як кажуть, відбувалася гучно. Та й сам ресторан, напевне, не з дешевих. Проте в даному, як, власне, в решті випадків я не схильний рахувати чужі гроші та вишукувати джерела їхнього надходження. Досить змиритися з тим, що навіть шостої частини не заробиш, аби тебе попустило.

Мова про інше. Про досить таки банальні та прості речі. Котрі формулюються в одну фразу: "На території Лаври не можна відкривати ресторан, де будуть гучні презентації". Це ж не трапезна. Це навіть не пожертва на храм. Адже, за словами самого Дідковського, ресторан, власником якого від цьогорічного Купальського свята є його донька, входить до… рекреаційної частини одного з найвідоміших заповідників світу. Тобто, заклад громадського харчування – а таким вважається навіть наделітна ресторація, - відтепер буде вважатися елементом музею Івана Гончара. На секундочку, це – заклад культури. А ресторан – ні. Там не проводяться виставки, не вируватиме ніколи культурне життя, там їстимуть, питимуть і танцюватимуть. Прогнозую – на столах…

У мене нема жодних претензій до служителів церкви. У мене натомість виникає ряд запитань до тих мирян, хто хоче бачити себе серед святих місць, не маючи при цьому навіть краплі віри в душах. Тобто, віра в матеріальне – вона, звісно, є. І саме ця віра дозволяє порушувати історичні ансамблі Києва та інших древніх українських міст зовсім нелогічними забудовами. Наприклад, ця віра дозволила створити один із найвизначніших артефактів столиці моєї країни новітньої доби – анекдотичне "вікно Кучми".

Хто не знає чи забув – нагадаю. Коли Леонід Кучма став другим Президентом України, його родина переїхала до будинку на вулиці Десятинній, 12. Торцева стіна цього будинку була глухою. Архітектура елітної забудови не передбачала там вікон. Проте дружина Леоніда Даниловича хотіла саме з вікна спальні милуватися на куполи Андріївської церкви. Для цього в глухій стіні на шостому поверсі для неї прорубали одне єдине вікно, воно і зараз там. Більше того: аби цей краєвид єдиному вікну нічого не затуляло, було припинено вигідний для міста контракт на забудову Британського посольства. Ходили навіть чутки, що саме заради збереження цього виду в столиці навіть "розміняли" мерів – Леоніда Косаківського замінив більш гнучкий у питаннях будівництва та архітектури Олександр Омельченко.

Але на фоні ресторанів у святих місцях я особисто готовий пробачити Кучмі та його родині маленький марнославний каприз. Зрештою, вікно створило прецедент, проте не зазіхнуло на ідентичність Андріївської церкви. А знаєте що зазіхнуло? Зведення дорогого офісно-розважального комплексу в районі Десятинної церкви. Не знаю і не хочу знати, кому заради красивого вигляду на лани широкополі, Дніпро і кручі захотілося втрутитися в віками сформовану ауру історичного центру, котрий ще робить Київ Києвом. Зрозумійте, це все одно, що випустити повітря чи, скажемо так, забруднити його в неприродний спосіб. Якщо Київ – центр православ'я, і тут хрестилася Київська Русь, то ресторани в Лаврі та інших святих місцях, а також презентації, танці та інші світські розваги, котрі (я тільки "за!") повинні бути в житті кожної людини, цю неповторну ауру вже порушують своїм зовнішнім виглядом. Своєю недоречністю.

Недоречні дорогі годинники на руках діячів церкви. Недоречні дорогі автомобілі. Звісно, що церква – формально неприбуткова інституція, живе винятково з різних форм пожертв. Проте помічено давно і навіть не мною: якщо встромляєш у скриньку для пожертв таку товсту пачку грошей, що вона зі скрипом пролазить, це – не пожертва. Бо при цьому слід би ще хоч трошки повірити в Бога. Не в священика (попа), хоча пастор Шлаг із відомого фільму говорив: "Усі діячі церкви мають вагу в цьому світі". Не в бородатого дядька на хмарці, якого малювали на атеїстичних карикатурах. Віра – вона або є, або її нема. Я, наприклад, не знаю, в що можна вірити, відкриваючи ресторан у Лаврі. Ну, хіба у те, що більше ні в кого такого ресторану не буде – але ж тут створився прецедент "пацани міряються гаманцями".

А ось із таких змагань точно нічого хорошого ніколи не було. Тут пробитими вікнами не обійдешся. Тут можуть з'явитися розбиті голови, а це вже точно – нічого святого. І, між іншим, я хочу наголосити: віра не означає демонстративного хрещення лоба перед телекамерами. І тим більше вона не передбачає гордині та марнославства. Досить розуміти: в шаленому, шаленому, шаленому світі мусять бути якісь острівці недоторканості. Нехай ці острівці – не святиня в буквальному розумінні цього слова. Просто повинне бути місце, яке не ми збудували, і не нам порушувати його справжність. Адже все починається з цього – із розуміння поняття "щось святе", і святе це – аж ніяк не в гаманці. Хоча, за словами сучасного мислителя Ігоря Померанцева, більшість із нас значною мірою ідеалісти…

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять