Якою мовою грати у футбол?

Хто вони, наші спортсмени: каста недоторканих, яким дозволено не вчити мову своєї країни, чи нещасні люди, яким не потрібна не лише мова, а й взагалі інтелектуальна складова?

В Україні давно утворилася категорія громадян, чию мовну недоторканість визнає навіть націоналістична ВО "Свобода" і, як мені здається, персонально пан Олег Тягнибок. Коли патріоти вимагають тотальної українізації, а Вадим Колесніченко та Сергій Ківалов заявляють про етноцид та порушення прав людини говорити рідною мовою, представники цієї численної категорії "мовно недоторканих" в кращому випадку посміються, в гіршому – знизають плечима від повного нерозуміння того, що відбувається, і до чого тут вони – українські спортсмени.

Кілька років тому під час якогось телевізійного ток-шоу відомий комік Володимир Зеленський включився у обговорення постійно актуальної мовної проблеми запитанням: "На каком языке прыгнул Бубка?" Легендарний тренер київського "Динамо" Валерій Лобановський та не менш легендарний гравець цієї футбольної команди Олег Блохін за життя українською не послуговувалися, хоча Лобановський був публічною людиною – і це не заважало тим-таки галичанам вболівати в масштабі України не за рідний ФК "Карпати", а саме за київське "Динамо". Причому Лобановського та інших людей спорту жодного разу на моїй пам'яті не звинуватили в українофобії через небажання говорити українською.

У роки моєї студентської молодості ходила легенда про те, як Олег Блохін під час свого навчання не міг скласти іспит з української мови. Приносячи викладачеві заліковку, він нагадував: "Я ж Блохін!", а у відповідь, за переказами, чув прізвище професора та отримував незалік або двійку. Проте незнання української не завадило йому стати одним із кращих гравців у історії нашого футболу, символом цілої спортивної епохи.

Від тих же футболістів чекають голів, а не мовних конструкцій. Дивно: критикуючи прем'єр-міністра Миколу Азарова за "кровосісів" та інші недолугі мовні пасажі, пильні націонал-патріоти пропускають повз увагу заяву діючого півзахисника футбольної збірної України Олександра Алієва: "Я не розумію української!", хоча спортсмен мешкає в нашій країні лише вдвічі менше часу, ніж пан Азаров. Більше того: футболісту Алієву сходить із рук те, за що б патріоти давно розтерзали б якось народного депутата чи діяча української культури – заяви, мовляв, йому та його другові, теж українському футболістові Артему Мілевському, український дубляж фільмів зовсім не цікавий.

З усіх відомих мені "публічних" чемпіонів лише Віталій Кличко старанно намагається говорити державною мовою. Проте Кличко – окрема історія: брати Віталій та Володимир давно подають себе народу як спортсмени-інтелектуали, люди з різнобічними інтересами, в них це досить добре виходить, та прикладу з них український спорт брати вперто не хоче. Між іншим, унікальність Кличків полягає саме в тому, що спортивне середовище загалом не інтелектуальне. Це не звинувачення, не бідкання, не констатація катастрофи – просто до спортсменів у вболівальників інші вимоги, знання будь-якої мови для них чомусь не обов'язкове. Про це обмовився навіть відомий український спортивний журналіст Валентин Щербачов.

Шанувальники спорту, переважно – футбольні фанати вважають вищим проявом патріотизму вболівати за своїх, коли йдеться про такі події, як Євро-2012. Коли "Динамо" з'ясовує на полі стосунки з харківським "Металістом" чи донецьким "Шахтарем", болільники розділяються за регіональним принципом, що нормально. Але серед фанатів є дуже багато тих, хто вважає себе культурними людьми й патріотами. Їх можна побачити на акціях протесту, зокрема стосовно "мовного" закону. Скажімо, опозиційний депутат Олесь Доній, який чи не найбільше говорить про українофобію, є давнім футбольним фанатом – проте жодного разу не спробував українізувати спорт. Хоча стосовно інших сфер нашого життя пан Доній категоричний та радикально налаштований. Інший опозиціонер, Микола Катеринчук, нещодавно зареєстрував альтернативний законопроект про мову, у якому пропонується детально закріпити всі сфери застосування української мови в Україні. Там є все: державна служба, діловодство, видавнича справа, кіно – нема лиш сфери спорту. Чому спорт знову винесли за дужки навіть опозиційні активісти? На нього в мовному плані махнули рукою? Якщо так, тоді Колесніченку та його прихильникам терміново слід ставати спортсменами, а розвиток усіх напрямків спорту та впровадження його в усі сфери нашого життя слід зробити пріоритетним – лиш так можна, як бачимо, вберегтися від прямих чи навіть непрямих звинуваченнях в українофобії.

Науковці ремствують на відсутність адекватного перекладу спеціальної термінології з інших мов на українську. Мовляв, про яку національну науку може йтися, коли всі основні теоретичні розробки як не російською, то англійською. Молоді свідомі українці, збираючись опановувати іноземні мови на курсах, ремствують на те, що мало україномовних викладачів. Мої приятелі-націоналісти не можуть знайти україномовного інструктора з водіння автомобіля на курсах. Сучасні спеціалісти з ІТ- технологій намагаються розробити україномовне програмне забезпечення. Всі вони вболівають за українських спортсменів. І нікого не хвилює абсолютна стовідсоткова російськомовність українського спорту. Це може означати або недогляд патріотів, або – що більш ймовірно, - схильність цих патріотів до подвійних стандартів, навіть коли йдеться про спроби впровадити українську в усі сфери нашого життя. І ось я гублюся в здогадах, хто вони, наші спортсмени: дійсно каста недоторканих, яким дозволено не вчити мову своєї країни, чи нещасні люди, яким не потрібна не лише мова, а й взагалі інтелектуальна складова…

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять