Політизація чи дебілізація?

Якщо весь виборчий процес свідомо перетворити на комедію, виборці остаточно зневіряться і втратять бажання голосувати за справді нові обличчя.

Навесні 1990 року, передостаннього року існування Української РСР, відбувалися вибори до Верховної Ради та місцевих рад. Термін "політтехнологія" тоді був невідомий. Так само дуже мало хто розумів, хто такий політолог. Зате політизація країни (тоді вона називалася "радянською республікою") наближалася до свого піку. Хвиля політизації винесла тоді на вибори одного мого однокурсника. Він вирішив балотуватися по рідному Обухову, створив виборчий штаб із своєї дружини та кількох родичів, друкував агітаційні листівки, зустрічався з виборцями. Колеги цитували речення з автобіографії цього кандидата: "Зараз ніде не працюю. Розробляю концепцію вільного демократичного суспільства". На виході за нього проголосувало 28 виборців. Усі – родичі кандидата…

Нині, зі стартом виборчої кампанії в сьогоднішній Україні, купу подібних історій можна знайти та, відповідно, аналогічних прогнозів зробити, не виходячи з дому, лише провівши годину в Інтернеті. З останніх повідомлень: кандидатами в народні депутати реєструються українські в'язні, а один із них навіть взяв довіреною особою начальника колонії, де відбуває покарання. Чи є в таких самовисуванців перспективи потрапити до Верховної Ради України – питання окреме. Хоча чомусь у ЦВК забувають про "прецедент Шкіля": у березні 2002 року пан Шкіль, знаходячись рік за гратами та маючи неофіційний статус політв'язня, висунув свою кандидатуру до ВР по Городоцькому округу, виграв вибори та вийшов на волю достроково народним депутатом.

Проблема в іншому: завдяки подібним кандидатам відбувається свідома чи несвідома маргіналізація, дискредитація чи навіть дебілізація як виборчого процесу зокрема, так і політики загалом.

Ця тема останніми днями є основною для ЗМІ. Причому саме колеги-журналісти констатують досить дивну й показову водночас ситуацію. Приблизно рік тому вони посипали голови попелом із приводу того, що українське суспільство повністю зневірилося в політиці та втратило важливу для себе політичну, точніше – політизовану складову. А вже за півроку ЗМІ заговорили про тотальну, навіть надмірну політизацію суспільства. Мовляв, не достукаєшся до людей з іншими, крім політичних, ініціативами. Не гріх у цьому контексті згадати знамениту п'єсу російського радянського політичного журналіста Генріха Боровика "Інтерв'ю в Буенос-Айресі" (1976 рік), де один із персонажів так оцінює рівень політизації того часу: "До чего дошло! Девки уличные стоят с включенными транзисторами: не можем, говорят, работать без последних известий!"  

Аналогія доречна. Дія у тій давній п'єсі відбувається в Латинській Америці. Країни цього регіону тоді називалися такими, що розвиваються. Не буде помилкою назвати нинішню Україну саме такою країною. Ми, не дивлячись на потужну історію та героїчні сторінки минулого, лише розвиваємося. В тому числі – і як, вибачте за пафос, політична нація. Аби було не так, до виборчого процесу не потрапляли б сторонні люди. А сама виборча кампанія могла б нагадувати бої без правил, як це є в більш розвинених країнах. Проте в жодному разі не виглядала б як анекдот або клоунада.

Поки що далі констатації фактів не йде. Зокрема присутність "зірок" естради, спорту та літератури на перших місцях партійних списків політологи, не змовляючись, охрестили кризою політичного жанру на відвертою профанацією. Справді, ніхто всерйоз не вірить у те, що, наприклад, співачка Таісія Повалій щодня ходитиме на роботу в парламент, письменниця Марія Матіос - писатиме вагомі законопроекти, а футболіст Андрій Шевченко завжди розумітиме, за що саме голосує своєю карткою. (Справедливості ради слід зазначити, що це не завжди розуміють й нинішні народні обранці.) Якщо політики, незалежно від партійних кольорів, дружно взялися залучати до своїх лав тих, хто до професійної політики жодним чином не причетний, це може свідчити лише про кризу власних ідей. Якщо в політика нема свіжих ідей, він повинен піти або, принаймні, взяти паузу й перезавантажитись, як це роблять люди інших професій, коли відчувають кризу жанру.

Теперішня практика формування списків та висунення претендентів на парламентське крісло яскраво свідчить: сплеск суспільної політизації направляється зовсім не в те русло, яке потрібно. А саме – в напрямок тотальної дебілізації. Політичний процес, процес свідомого вибору та волевиявлення треба максимально дискредитувати в очах самих виборців. Люди, за чиїмось стратегічним задумом, мусять дійти до логічного висновку: все це – лише цирк на дроті.

Звідси і звичайні (без приставки "політичні") в'язні, котрі з серйозними виразами облич заявляють про намір іти в депутати. З цієї опери – розмови про те, що митці в політичних списках нагадують передових радянських доярок та свинарок. За цією ж логікою лідер Радикальної партії Олег Ляшко репрезентує в своїй першій п'ятірці вагітну багатодітну жінку, а також журналістку Наталю Розинську, відому публічну скандалістку, та незрячого співака, переможця "Голосу країни" Івана Ганзеру, якого використовують найцинічніше. Це навряд чи спекуляція і вже точно – не профанація. Подібні проекти та подібні кандидати-самовисуванці нагадують швидше провокацію. Або, скажемо так, мають провокаційний вигляд та характер. Якщо весь процес свідомо перетворити на комедію чи надати відверто абсурдного змісту, ми, звичайні виборці, врешті решт повинні зневіритися в собі остаточно. І втратити бажання голосувати за дійсно нових людей. Які, безперечно, є, але губляться серед політичних профанів.

Фото: news.intv.ua

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнёров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять