Спочатку непопулярний в Україні чиновник, міністр освіти та науки Дмитро Табачник заявляє з нагоди 21-ї річниці Незалежності: весь цей час країна розвивалася не в тому напрямку. Потім з'ясовується, що те ж саме заявили більшість українців під час соціологічного опитування, організованого Центром Разумкова. Проблема спільна, бо демонструє абсолютну неможливість для сторін домовитися, що ж воно таке – "неправильно", і як його виправити.

Знаючи Табачника та його неприховану позицію, громадянську й політичну, дозволю собі припустити, що України як такої в його розумінні не існує взагалі. Це – випадкове, до певної міри насильницьке державне утворення, яке насправді є частиною великої Росії, а отже – Малоросія. Київ – губернія, політичний центр якої підпорядкований Володимиру Путіну, а релігійний – патріархові Кирилу. Не розуміючи цього, влада в Україні до 2010 року включно нав'язувала громадянам те, що їм не властиве: єдину державну мову, актуальну національну культуру, український дубляж у кінотеатрах, українську озвучку зарубіжних фільмів по телебаченню, Олега Скрипку з його "Країною мрій", Бандеру та Шухевича як Героїв України тощо. Звісно, серцю нинішнього міністра освіти миліше народні артисти України Філіп Кіркоров та Микола Басков…

Ми можемо довго говорити, що вдалося зробити в плані розвитку сучасної української музики, літератури, кіно, культури загалом, а що – ні. Хтось знайде здобутки, хтось зосередиться на невдачах. Але коли про такі речі говорить людина зі світоглядом Табачника, а в фарватері його рухаються пропагандисти України як Малоросії на кшталт Олександра Чаленка та Олеся Бузини, ми починаємо чути про загальний неправильний розвиток нашої з вами країни. Незалежно від здобутків та невдач. Не в тому напрямку ми рухаємося в принципі. Цей напрямок меншості не подобається.

З іншого боку, більшість українців за двадцять один рік зрозуміла: так, у політично, економічно, соціально та культурно невизначеній країні жити справді важко. І Україна дійсно рухається кудись не туди. Але "не туди" проукраїнської більшості – це Схід, путінська Росія та зовсім не демократична Азія. Натомість "не туди" Табачника та ще деяких представників правлячої Партії регіонів – демократична Європа.

Причому демократія має значно більше недоліків, а нинішня Європа – значно більше проблем, ніж Росія та країни Азії. Але це – труднощі, які виникають, так би мовити, всередині цивілізаційного вибору. При їх наявності курс на дотримання демократичних цінностей в країнах, від яких нас відвертає влада, все одно лишається незмінним.

Проблема в тому, що прогресивно налаштована українська більшість нездатна чомусь розвернути країну в той бік, куди справді треба рухатися. Натомість агресивна меншість вимагає з собою рахуватися та наполягає на системному порушення її, меншості, прав.

Саме такі алогічні переконання дозволили провести "мовний" закон. Чому більшість проти нього не піднялася агресивно та суцільно, як ви думаєте? А тому, що демократично налаштована українська більшість толерантна до всіх і готова домовлятися з усіма. Тоді як агресивна меншість вимагає особливого ставлення до себе, якихось для себе переваг.

З цього приводу варто згадати думку журналіста Дмитра Лиховія. Зазвичай проукраїнськи та проєвропейськи налаштований колега всерйоз обговорює федералізацію України як її порятунок. Якщо, мовляв, пустити "совковий" Схід у вільне плавання, то решту "нашої" України реально можна врятувати і спрямувати "туди". Ось такий висновок він робить. Звісно, так, може, було б простіше. Але це означає: федералізація швидше активізує нестабільність та наблизить перспективу громадянської війни, аніж збереження політичної цілісності України.

Давайте згадаємо вигадану Михайлом Булгаковим історію вуличного, ошпареного окропом пса Шарика, якого геній професора Преображенського перетворив на людину Шарикова. Вони мешкають у одній квартирі, де сім кімнат та не можна пісяти повз унітаз. Але Шариков уперто наполягає на своєму праві свинячити в цій квартирі, грати там на балалайці, плювати на підлогу, ходити у брудному взутті, словом – чинити різні деструкції. І професор, людина з вищою освітою, європейське світило, змушений з цим миритися.

Далі – більше: Шариков заявляє, що не давав свого дозволу на операцію. Тобто він незадоволений, що його перетворили на людину в певний насильницький спосіб. Хіба це не нагадує риторику таких, як Табачник та Колесніченко: мовляв, державні діячі без нашого дозволу проголосили Незалежність, відділилися від Росії та вперто запроваджують єдину державну мову? Пригадайте, як професор захотів купити Шарикову окрему квартиру. Тобто провести за власний кошт "федералізацію" та відокремити хама в "федеральний округ", де він може плювати й сцяти там, де хоче. Але Шарикову це не сподобалося. Він спочатку вимагає свого права жити на площі професора та користуватися всіма благами цивілізації. А потім взагалі намагається захопити його квартиру та завести в ній свої порядки. А головне, Шариков дозволяв собі робити зауваження професору: "От усе у вас не так, як у людей!" Тобто Шариков заявляв: професор, його творець, рухається не туди, не в тому напрямку, який цікавить штучно створену істоту.

Аналогія, думаю, зрозуміла. Лишається тепер домовитись, як ми, налаштовані на прогрес, цивілізацію, модернізацію та демократію представники толерантної більшості, будемо реагувати на хамські зауваження агресивної меншості.