Коли в Україні перестане працювати Росія?

Російські спеціалісти з політичних технологій і російські ж фахівці з інших сфер пропонують нашим замовникам такі моделі та стратегії, які буксують навіть у них удома, в Росії!..

Погану якість політичної реклами всіх без винятку партій коментували й коментують уже не тільки політологи. Як це часто буває в Україні, здебільшого критикується готовий продукт. В суцільній какофонії нищівної критики якось губиться розумний висновок відомого українського політичного аналітика Дмитра Видріна. На його переконання, головна проблема практично всіх учасників перегонів – провінційність мислення і, як наслідок – вторинність змісту. Корінь же проблеми – запозичення всього в держави Росія. Аж до залучення до українських виборів російських технологів. Причому – з року в рік.

Власне навіть нинішню небачену фінансову витратність на виборчі перегони в Україні так само відсилають до суто російської практики. Звучить буквально наступне: "Україна за прикладом Росії готується провести найдорожчі вибори". Особисто я нічого не маю проти подібної практики, аби реальні фінансові можливості України справді відповідали російським, з її нафтою, газом, золотом та діамантами. Рівняючись у подібних речах саме на Росію, наша країна однозначно живе не за можливостями. Що погано навіть для бюджету окремо взятої родини, не кажучи вже про державну скарбницю країни.

Але тут не варто вкотре товкти воду в ступі, вирішуючи, на що зі скарбниці гроші витрачати треба в першу чергу, а на які потреби – в останню. Все одно нас із вами не послухають. Пропоную повернутися до висновків пана Видріна. Та згадати: ці визначення напряму виводять українців на той шлях цивілізаційного вибору, який нам потрібен. Вибір цей – точно не злиття з державою Росія в обіймах Митного та інших союзів, економічних та політичних. Бо, перефразовуючи крилаті слова з фільму "Брат", що росіянину добре, українцю – смерть.

Почнемо з очевидних речей: жодна російська політична технологія в Україні не спрацювала. Яскравий приклад – рекламна кампанія кандидата в президенти Арсенія Яценюка. Її розробляли спеціально запрошені "яйцеголові" з Москви – і вони ж її провалили. Адже підходили до образу Яценюка-політика з нормальними для російської ментальності мілітарними мірками. Що зовсім не відповідало і досі не відповідає зовнішньому та внутрішньому стану самого Арсенія Петровича. Інший свіжий приклад: фільм "Матч", сценарій до якого писали так само російські політичні технологи. Вони ж розробляли промо-кампанію. У прокаті кіно провалилося з тріском. Але в Росії тріщало гучніше: адже провал зафіксовано й там! Тобто не лише російські спеціалісти з політичних технологій, а й їхні фахівці з інших сфер пропонують нашим замовникам такі моделі та стратегії, які буксують у них удома, в Російській Федерації!

Давайте відійдемо від виборів. Відкриваючи в Варшаві меморіальний комплекс пам'яті жертв сталінських репресій, президент Польщі Броніслав Коморовський закликав українців інтегруватися із західним світом, долаючи при цьому залишки сентиментів щодо радянської влади та комуністичного минулого. Нагадаю: саме ностальгія за СРСР є нині основою більшості політичних, соціальних та навіть культурних і медіа-проектів, що активно розвиваються в сучасній Росії. Проте варто назавжди запам'ятати: СРСР – це держава-банкрут, яка мала за всю свою історію лише один справжній шанс стати на нормальні рейки: доба НЕПу, яку товариш Сталін досить швидко згорнув. Так, під керівництвом комуністів відбулася індустріалізація СРСР швидкими темпами. Але, по-перше, на будівництвах соціалізму використовувалася рабська праця, що конфліктує з нормальною схемою економічного розвитку. А по-друге, саме пролетарська, комуністична революція зупинила в зародку нормальний розвиток промисловості й сільського господарства в царській Росії. Яка повільними темпами, проте все ж таки йшла до того, аби позбавитися монархії й перейти до парламентської форми правління.

Нехай собі Російська Федерація намагається експлуатувати радянську міфологію – нам, українцям, для чого міфологія банкрутства й поразки? До того ж навіть переконані русофіли мусять погодитися: коли цар Петро Перший вирішив одним махом модернізувати свою державу, він пішов за позитивним досвідом та прикладом якісних технологій – куди? Правильно, вперед, на Захід. Тобто в Європу. Звісно, російські славянофіли досі не можуть йому цього пробачити. Але ж "західники" завжди були прогресивнішими. Чому ж ми в Україні мусимо вперто переймати чужий негативний досвід та використовувати завідомо браковані технології, як політичні, так і культурні.

Взагалі-то я не проти, аби моя країна де в чому вчилася в Росії. Мова про розвиток кіно, телебачення, видавничої справи. Підтримку власного культурного продукту, преференції національному виробнику. Зрештою, нам би так захищати українську мову, як росіяни – російську.

Натомість мені як виробнику культурного продукту пропонується інша форма співпраці. Ось який я маю досвід: виробництво циклу фільмів на тему історії України очолила в Києві… російська команда. Керівник проекту не знає про історію України нічого, але це півбіди. Він не знає, хто така… Фані Каплан, до якої належала партії і в кого стріляла. Такі люди намагаються вчити нас усіх жити та працювати. І – за свої слова я відповідаю! – не раз і не два публічно називали нас провінціалами. Однак вітчизняні менеджери наймають для виконання певних робіт саме таких заробітчан.

Все ж таки: коли в Україні почнуть працювати проекти, адаптовані на основі ближчих нам, цивілізованіших джерел та світоглядів? Про це якось іншим разом…

фото: kolyaka.livejournal.com/Николай Воронцов, Главред

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять