Чесне слово, мені дедалі більше починає подобатися голова нашого уряду Микола Янович Азаров. Правда, я розглядаю цю постать не як політичну, а як живий та, слава Богу, здоровий експонат музею радянських раритетів. Який, напевне, колись відкриють і в Україні. Сподіваюся – ще за мого життя.

Бачу собі велику територію, де оселяться люди, які щиро живуть минулим. Їм буде створено відповідний антураж. Приблизно такий, як у романі Чака Палагнюка "Задуха". Герої твору працюють живими експонатами у такому собі етнографічному заповіднику під назвою "Колонія Денсборо". Там, за задумом дирекції, постійно 1730 рік, життя зупинилося. А за будь-які відступи від реалій першої половини консервативного XVIII століття, часів колоніальної Америки, працівника карають.

За таким принципом, який передбачатиме повний комфорт для людей зі світоглядом Миколи Яновича Азарова, можна було б у віддаленій перспективі облаштувати якійсь населений пункт під Києвом.

Ці фантазії виникли в мене після чергового виступу голову українського уряду, під час якого товариш (не можу назвати його "паном") Азаров закликав виховувати молодь в дусі патріотизму. Нічого поганого в патріотизмі нема. На цьому тримаються всі країни. Зокрема як у США, так і в Росії патріотизм у всіх його проявах домінує в актуальній культурі, передусім – масовій.

Чому ж тоді автор цих рядків бере на кпини українського прем'єра? Тому, що для виховання патріотизму в молодих українців перший міністр взяв, м'яко кажучи, не дуже вдалий приклад. Не будемо тут вкотре дражнити гусей, згадуючи про виховання молоді на історіях про героїчну боротьбу повстанців з УПА. Проте є в історії України інші епізоди, які лягають в фундамент патріотичного виховання.

Скажімо – трагедія юнаків, які загинули під Крутами в січні 1918 року. Їх навіть затятий комуніст не назве "бандерівцями" та "фашистами". Київські гімназисти та ліцеїсти не належали в масі своїй до жодної політичної сили. Вони фактично самоорганізувалися в дуже непростий для України час, коли влади як такої не було, і виступили на захист своєї держави, яка на той час лише третій місяць, як проголосила незалежність. Частина з них загинула, частина потрапила в полон, була піддана жорстоким тортурам та розстріляна. Хто уцілів – продовжив боротьбу, і деякі з крутян стали згодом гордістю української армії та зразком патріотизму.

Чому ж Азарову нецікавий цей факт? Проблеми для Миколи Яновича починаються з того, що герої Крут протистояли російським більшовикам. По суті – були ворогами радянської влади та комуністичної партії. А той, хто протистояв радянській окупації та колонізації, для Миколи Яновича Азарова, певне, не може вважатися прикладом для патріотичного виховання української молоді.

Як приклад перший міністр України наводить членів підпільної організації "Молода гвардія". До її складу входили луганські комсомольці, які слухали радіо в окупованому німцями Краснодоні, що на Луганщині, розповсюджували листівки, спалили біржу праці з усією картотекою – словом, боролися з фашистами так довго, як могли. Коли підпільну групу зрадили, юнаків довго катували в гестапо, а потім – стратили.

Насамперед мені цікаво, чим катування та розстріли молодих українців, учинені червоними бійцями Миколи Муравйова в 1918 році, "прийнятніше" за аналогічне насильство, вчинене проти молодих українців уже німцями. Але навіть це – деталі. Бо той, хто грамотний, знає: насправді "Молодої гвардії" не існувало в тому вигляді, в якому її описав у своєму найвідомішому романі російський радянський письменник Олександр Фадєєв. Тобто підпільна організація з такою назвою справді створилася в Краснодоні в роки німецької окупації. Але, як свідчать опубліковані у відкритих джерелах документи, не була аж такою численною.

Звісно, ця обставина зовсім не применшує заслуг комсомольців у боротьбі з фашистами. Проте певна частина описаних у романі подвигів здійснена іншими людьми. Серед яких –увага! – були… групи УПА. Цікаво, що одного з українських повстанців, Євгена Стахіва, комуніст Фадєєв прописав у книзі як зрадника "Молодої гвардії", вивівши під прізвищем Стаховича. Хоча насправді Стахів не був жодним боком причетний до "комсомольської групи". А те, що Стахович – це він, Стахів із подивом дізнався після прем'єри двосерійного фільму за однойменним романом.

Нарешті – на чому ґрунтується радянський міф про "Молоду гвардію" як розгалужену організацію. Коротко переповім фрагменти матеріалів справи, опубліковані років десять тому газетою "Совершенно секретно". Отже, допоміжна поліція – ті самі поліцаї, зрадники, німецькі прислужники, але колишні радянські громадяни, зловила двох хлопців за крадіжку на німецькому складі. Їх, звісно, почали жорстоко бити. Один із них, рятуючи життя, назвав свого знайомого, який нібито входить до підпілля.

Той, кого здали, справді належав до "Молодої гвардії". А ось далі почалося те, що практикувало сталінське НКВД: намагаючись вислужитися перед німецькими хазяями, поліцаї під тортурами вимагали від затриманих здати всіх підпільників. І чим більше здаси, тим краще. Так в поліцейських документах нечисленна та, будемо відвертими, не надто активна організація розрослася до розгалуженої озброєної мережі спротиву. Ну, а далі ви знаєте: за наказом Сталіна письменник Фадєєв кілька разів переписував роман, аби максимально підмінити правду радянськими ідеологічними стандартами.

Повторюся: закатовані молоді краснодонці варті меморіального комплексу. Проте Микола Азаров пропонує взяти за приклад патріотизму не реальну історію, яка не менш трагічна, а саме зразок радянської, точніше – сталінської пропаганди. Що разом із його зізнанням з приводу того, що він особисто проти європейської інтеграції України, цілком підтверджує наші підозри щодо прорадянської, точніше – неорадянської політичної та світоглядної орієнтації товариша Азарова. Такі люди у третьому тисячолітті можуть розраховувати на почесне місце в музеї раритетів минулого…