У мене немає жодних симпатій до комуністів усього світу та українських комуністів зокрема. І думки та спостереження, викладені нижче, жодним чином не змінять мою думку. Проте визнати переваги комуністів над "регіоналами" в плані елементарної гуманітарної освіти та загалом - уявлень про культуру й важливість інтелектуального продукту в житті політика та політичної сили потребує не особиста симпатія чи антипатія. Це - об'єктивна реальність.

Висновки мої базуються на публікації в журналі "Кореспондент" від 5 жовтня цього року. Хто не читав - коротко: шість лідерів шести рейтингових партій відповідали на десять однакових запитань. Відповідали по-різному і, ясна річ, із бажанням показати себе в якомога кращому світлі. Ймовірно, деякі з відповідей – популізм чи плани, які без політичної волі не втілити в наше життя. Натомість відповідь на одне питання була чистою правдою. Бо, відповідаючи на нього, політичні лідери мусили назвати три книги, що їх вони радять прочитати своїм однопартійцям, та пояснити, чому. І тут уже не збрешеш, це мусить іти не від голови, а від серця.

Опустимо відповіді Арсенія Яценюка, Наталі Королевської, Олега Тягнибока та Віталія Кличка. Я можу повірити, що називаючи, наприклад, біографію Стіва Джобса, роздуми Барака Обами та праці Ніколо Макіавеллі, ці люди бодай знають, як ці книги виглядають. Навіть напевне тримали в руках і точно гортали. Зрештою, всі четверо, поза сумнівом, розуміють: зізнаватися в тому, що ти читаєш книжки, навіть якщо ти насправді їх не читаєш, – корисно для створення власного позитивного іміджу та аналогічного іміджу репрезентованої партії.

Головний український комуніст Петро Симоненко та перший номер списку Партії регіонів Микола Азаров на загальному тлі дали дуже красномовні відповіді. Вони відрізняються як одна від одної, так і від читацьких уподобань тих, хто позиціонує себе демократами.

Петро Миколайович назвав більше книжок, ніж треба. Причому не поділяв їх за жанрами, вважаючи однаково значущими для комуніста праці Аристотеля та фантастичні романи Олександра Бєляєва, того самого, хто придумав Іхтіандра та голову професора Доуеля. Згадуючи Маркса, товариш Симоненко не забуває при цьому Дюма-батька, а поруч із Іваном Франком – Агату Крісті. Не знаю, як у вас, а в мене є стійка підозра: лідер КПУ щось із цього точно читав, нехай навіть у піонерському дитинстві. Словом, комуніст знає, про що говорить.

Натомість Микола Янович …не назвав жодної. Хоча й порадив читати якомога більше. Буквально те ж саме радить і товариш Симоненко, але цей хоч конкретизує відповідь! Очільник партійного списку ПР перетворив відповідь на питання про книжки в своєму житті та бутті своєї рідної партії на одну з найкоротших. Найдовше Микола Янович говорив про успішні реформи та покращення життя вже сьогодні, але так само – без конкретики. Звісно, діючий прем'єр згадав Біблію. Проте заявляю з усією відповідальністю: той, хто вголос каже, що читає Святе Письмо або вживає формулювання "тільки класику", в житті нічого не читає. І, що характерно, читати не збирається.

Ці висновки ґрунтуються на без малого двадцятирічному досвіді спілкування з пересічними відвідувачами спеціалізованих книжкових ярмарок. Серед них трапляється багато таких, хто через несформованість власного читацького смаку просто нипають між стендами та авторами. Говорячи: якого дідька ви тут сидите, Книга Книг уже написана, а до класиків вам ще далеко. Між іншим, крити нічим – ні в кого не ворухнеться язик протиставити "Трьох мушкетерів" Біблії. Хоча для мене в шкільному віці романи Дюма, не доступні широкому споживачеві через дивну видавничу політику в СРСР, були до певної міри святим письмом…

Та повернемося до КПУ та "регіоналів". У мене чим далі тим більше формується думка, що деякі носії квитків Партії регіонів – нерозвинені або, як варіант, недорозвинені комуністи. Бо чого не забрати в вірних ленінців, так це послідовного втілення власної гуманітарної політики.

У першій чверті минулого століття, коли почався експеримент під назвою СРСР, населення соціалістичних республік, приєднаних до Росії як нової комуністичної імперії, здебільшого було малограмотним. Виконуючи завдання партії, всюди на місцях почався лікнеп – ліквідація неписьменності. Навчивши свій народ читати та писати, комуністи придумали письменників, які писатимуть саме такі твори, що відповідають комуністичній ідеології, і які навчені грамоті люди повинні читати. Дюма з Агатою Крісті з вогнем не знайдеш – зате такого чтива було повно.

Одночасно придумуються газети та журнали, зміст яких так само буде корисним для прочитання громадянами нової країни. Нарешті - книгарня в кожен райцентр, бібліотека в кожне село, "Як гартувалася сталь" та "Педагогічна поема" величезними тиражами. Без перебільшень: романи Миколи Островського та Антона Макаренка, створені на основі реальних подій, стали першими українськими радянськими бестселерами.

Ви можете собі уявити, як щось подібне захоче зробити Партія регіонів? Звісно, що ні. Адже і в радянських школах були такі, хто не хотів читати ані Дюма, ані Гончара, ані Франка, ані Островського. Книга в їхній системі цінностей навіть не вважалася корисною макулатурою, яку можна здати за гроші.

Власне, саме через стійкі спогади про, на мій погляд, викривлену, але справді існуючу гуманітарну політику комуністи на чолі з Симоненком не просто тримаються на електоральному плаву, а й демонструють певний креатив. Тоді як окремі "регіонали" не в змозі пригадати свою улюблену книгу навіть заради іміджу.