Минулого літа Владислав Сурков, керівник адміністрації російського президента Володимира Путіна, назвав його людиною, яку Росії послав Бог. Власне, він лиш на офіційному рівні повторив те, що взимку того ж 2011 року озвучив у Києві кінорежисер Нікіта Михалков, відомий своїми симпатіями до російського монархізму. Митець сказав буквально наступне: "Нам Бог послав Путіна, вам – Януковича".

Із сакралізацією діючої української влади погоджується насамперед губернатор Хмельницької області Василь Ядуха, який заявив улітку цього року під час наради: "Ця влада - від Бога. А тому потрібно убік відкинути політичні вподобання і працювати на її авторитет". Говорячи так, пан Ядуха, напевне, забув, або, швидше за все, не знав: обожествляти владу було прийнято передусім у царській Росії. За часів якої Україна мала статус губернії, якщо не колонії. До того часу українці мали традиції обирати ту владу, яка подобається, і знімати на загальних зборах громади, якщо влада переставала задовольняти українські потреби. Хоча при цьому авторитет церкви лишався досить високим, практично абсолютним, у жодному разі українці не проводили знак рівняння між Богом та владою. Більше того: обрана народом влада мусила рахуватися передусім із церквою.

Звісно, простіше вкотре поговорити про те, що в нинішній Україні, очільники якої (крім прем'єра Миколи Азарова) на всіх рівнях говорять про непорушність європейського вибору країни, на ділі намагаються мавпувати слова та дії російської влади. Чий цивілізаційний вибір зовсім протилежний європейському. Але проблема, окреслена не так давно програмою "Опора", набагато глибша за суто політичну. Йдеться не просто про передвиборчу агітацію через церкву та церковників, чого в Україні не спостерігалося ніколи раніше, навіть за кучмівське десятиліття. Мова про повну відсутність у нашій країні тих реальних моральних авторитетів, яких здатна була б почути більшість населення. Шукаючи відповідь на те чи інше суспільно важливе питання, а не лише думаючи, за кого голосувати.

Показово, що авторитет церкви як інституції не підривають в Україні ані публікації про не зовсім аскетичне життя священиків, ані про хамство передусім діячів УПЦ (МП), ані, прости, Господи, про гріховні втіхи окремих святих отців із неповнолітніми різної статі. За даними, оприлюдненими TNS Україна, рівень довіри українців до церкви сягає майже 90%. Одне уточнення: говорячи про церкву, ми маємо на увазі різні парафії. В згаданій вище Росії конфесійної альтернативи Московському патріархату просто нема. Його діячі УПЦ (КП) вже третій десяток років вважають розкольниками. В Україні ж існують ще греко-католики, теж досить потужна й авторитетна церковна інституція. Не кажучи вже про мусульман та юдеїв.

Таким чином, при тому, що Бог єдиний, і українці схильні покладатися на Бога швидше, ніж, наприклад, на губернаторів типу Василя Ядухи чи Михайла Добкіна, люди в нашій країні вірять різним церквам. І, відповідно, різним священикам. Особливо це стосується отців, які служать у невеличких містах та селах. Кожен із них має, без перебільшення, більший вплив на думку громадян, аніж письменниця Оксана Забужко, яка запросто вважає себе моральним лідером нації. Чи всі достойники з ініціативної групи "Перше грудня" разом узяті.

Але чому ж інформація про небувалий рівень довіри до церкви, про що дотепер ніби всі знали і ніхто на цьому не наголошував, виринула в інформаційному просторі тільки тепер, у зв'язку з черговим витком політизації нашого суспільства? Адже вибори, слава Богу, скінчаться, а високий рівень довіри до церкви, незалежно від конфесії, в українців не зникне. Жодні вибори, хоч парламентські, хоч президентські, хоч місцеві, цього авторитету не порушать. Та й підривати віру в Бога лише через те, що якійсь кандидат по мажоритарці від Партії регіонів пожертвував на храм енну суму гривень, ніхто не має наміру. Релігія, попри старання комуністів, уже давно не опіум для народу.

Причина, що змусила передусім представників та симпатиків діючої влади згадати про церкву як реальний агітаційний майданчик, лежить на поверхні. Той самий губернатор Ядуха не мав у запасі інших аргументів похвалити цю владу та закликати до співпраці з нею, крім як згадати всує Боже ім'я. Адже всі інші аргументи вичерпані. Причому – для всіх. У нашій країні просто нема людини, здатної своїм словом та ділом надати приклад для наслідування та бути авторитетом для більшості. Хто б не казав "роби, як я!", нікого не послухають. Навіть якщо хтось, досить відомий та визнаний у світі, починає давати нам мудрі поради, частина нас не слухатиме впливову в світі людину лише тому, що її думку поважають, в залежності від ситуації, "бандерівці" чи "комуняки". Зокрема, якщо уявити собі, що Папа Римський закличе українського Президента докласти персональних зусиль для звільнення політичних в'язнів, у відповідь напевне прозвучить: "Я не католик, я православний, тож сповідую зовсім інші погляди".

Натомість, заручившись підтримкою церкви та використовуючи ім'я Бога в своїх інтересах, достукатися до українців можна в рази швидше, ніж включаючи в партійні списки акторів, співаків, письменників. А також – роздаючи гречку, шпроти, олію й чекушки. Коли не працює жоден суспільний інститут, лишається уповати хіба на Бога. Але чи працюватиме це так, як того захочуть політики?

фото: Главред, feodosia.su