Як далеко готова зайти "Свобода"?

Спиляти паркан і демонтувати пам'ятник Леніну чи Сталіну – це навіть не пролог до реальних справ. А цікава, корисна, вдала, та все ж таки – вистава…

Коли депутати від політичної партії "Свобода" на чолі зі своїм лідером Олегом Тягнибоком почали зрізати "болгарками" огорожу довкола будівлі Верховної Ради, українським націоналістам аплодували навіть ті, хто не є їхніми прихильниками. Адже навіть за часів президентства Леоніда Кучми паркану довкола парламенту не було. Хоча історія масових протестів, від яких боягузливо відгородилася влада нинішня, бере початок ще в часи пізнього СРСР.

Справді, чому керівництво Компартії України не розпорядилося огородити Верховну Раду парканом у 1989-1990 роках, особливо – під час студентської "революції на граніті"? Чому парламентарі не ховалися за огорожею від шахтарських страйків, характерних для 1990-х років? І навіть – від людей з Майдану в 2004-му, хоча ці якраз могли реально порвати на клапті (тепер ми знаємо – подібні радикальні варіанти всерйоз розглядалися частиною "помаранчевих" активістів).

Проте металевий паркан з'явився у вересні 2011 року, після того, як учасники чергової спроби боротьби з "покращеннями" мало не взяли парламент штурмом. Пізніше огорожу намагалися зрізати, та все якось мляво – пошкоджені секції ставили на місце. В результаті огорожа набула в свідомості громадян такого ж значення, як сумнозвісна берлінська стіна. Влада, яка поки що називає себе демократичною, вперто не хотіла брати на себе відповідальність за "недемократичний" паркан. Тому його власника шукали дуже довго, як і обґрунтовували причини його появи.

Поза тим у мене склалося стійке враження: парламентську опозицію, тих самих справжніх демократів та затятих євроінтеграторів, такий декор насправді влаштовує. Підозрюю: створи вони парламентську більшість, навряд чи порушили б питання про знесення ганебної споруди.

Не знаю, чи приймаються подібні рішення в парламенті. Так само невідомо, хто справді віддав наказ огорожу городити. Зате ми вже знаємо проміжний фінал цієї історії. "Свободівці", чия політична платформа випромінює консерватизм і далека від тієї демократії, яка існує на Заході та на яку постійно кивають активісти опозиції, без всяких рішень та спеціальних дозволів, озброївшись гострими безжальними пилками, зрізали цей паркан у момент, як кажуть, до поганої мами.

Не буде перебільшенням сказати: саме таких дій від "Свободи" чекали. Це вам не хлюпики-інтелігенти, не ліберасти в окулярах та зі знанням іноземних мов, не безсилі толстовці, яких ображають щиглями "великі погані донецькі хлопці".

Депутати в вишиванках беруть активну участь не лише в ліквідації справді ганебного паркану. Вони, зриваючи чергову порцію оплесків, виштовхують із сесійної зали "тушок"-Табалових, стоять на смерть, блокуючи трибуну, не лише отримують стусани, а й активно дають здачі. Нарешті, називають Миколу Азарова просто в очі розумово відсталим, а комуністів уперше за багато років публічно вимагають судити як злочинців. І все це – впродовж лише перших днів від початку роботи Верховної Ради!

Але на що схожі наші аплодисменти та захоплені вигуки? Точніше, що їх виправдовує?

Ось яка тут напрошується аналогія. У 1920-ті роки сільська голота, записавшись у компартію, не важливо, російська ця голота, українська чи узбецька, починає грабувати заможних селян. Їм аплодує така сама босота – нарешті віділлються киці мишачі сльози… Але потім із лісів чи степів приходять розкуркулені з обрізами, публічно страчують партактив і отримують собі порцію схвальних вигуків. Лише тепер їх вітають потерпілі від радянських "покращень". Або візьміть роки німецької окупації території України. Спочатку поліцаї зводять рахунки з тими, з ким щось не поділили за радянської влади та починають грабувати населення. Потім із лісу виходять партизани, влаштовують поліцаям публічну страту. На майдани подивитися на це сходяться ображені люди разом із дітьми та вимагають своїм кривдникам найлютішої кари.

Виглядає, що саме "Свобода" зайняла ту нішу народних месників, яких так давно чекає ображений та принижений "регіоналами" народ. Той самий народ, який замість міняти владу, змушувати її працювати на себе та мінятися при цьому сам, пасивно сидить та чекає, коли ж прийде добро з кулаками та пилками-"болгарками". Аби надавати копняків "кровосісям" та "мироїдам". Бо народ, тобто ми з вами, чомусь їх боїмося. Й терпимо депутатське, міліцейське, суддівське, мажорське та інше свавілля. Виглядає, що прийшли опришки, легіні, супергерої, які не лізуть до кишені за словом, та й за кулаками не заіржавіє.

Проте мені хочеться знати, як далеко в своїй – поки що ніби праведній – боротьбі за справедливу Україну готові піти "свободівці". Адже одне діло – буцяти Табалових чи битися з Колесніченком. І зовсім інша справа – дати вагому відповідь антиукраїнським висловлюванням Дмитра Табачника, який поки що теж приходить у Раду як депутат. Одне діло – дражнити Миколу Азарова, і зовсім інше – реально завадити прийняттю шкідливих для України політичних рішень. Зокрема призначенню геронтократів на посади прем'єра та спікера, зближенню з Митним союзом, поверненню на свої посади згаданого вже Табачника та не менш скандального міністра оборони Дмитра Саламатіна. Чи готова "Свобода" до боротьби на таких фронтах?

Нарешті, спиляти паркан і демонтувати з таким завзяттям пам'ятники Леніну та Сталіну там, де вони ще лишилися, – це навіть не пролог до реальних справ. А цікава, корисна, вдала, та все ж таки – вистава. Мені б хотілося, аби навіть заради роботи на публіку "свободівці", як і решта опозиції, почали, нарешті, реальні справи для порятунку країни від краху. Їх виборці чекають від них саме цього.

фото: Главред, EPA / UPG 

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять