Національність проти політкоректності

За великим рахунком, аби переконатися, що переді мною – людина, мені зовсім не потрібен її паспорт та інше посвідчення особи.

Пропозиція повернути в наші паспорти графу "національність" прозвучала не так давно від депутата-новачка Олега Канівця ("Батьківщина"). Логічно було б, якби ініціатива виходила від "Свободи", адже сам пан Тягнибок є давнім прихильником цієї ідеї. Проте цього разу за легітимізацію сумнозвісної ще з часів СРСР "п’ятої графи" взявся законотворець, непричетний до табору радикальних націоналістів. І при всій сумнівності такої ініціативи тут є над чим подумати.

Показово, що останнім часом про повернення такої ж графи в паспорти всерйоз заговорили сусіди – росіяни. Російська Федерація, яка нараховує у своєму складі представників десятків етносів, є своєрідним дешифратором цієї проблеми. Бо саме в Росії давно розрізняють запис у паспорті та національну приналежність.

Розмови про повернення графи "національність" витікають із наявності серйозних проблем, що їх росіяни як корінна нація озвучують уже не перший рік. Власне, заява активіста провладної російської партії "Єдина Росія" Антона Бредіхіна про необхідність переселити 7 мільйонів українців до Сибіру в разі вступу України до Митного союзу виглядає не такою вже тупою провокацією. Адже українці та росіяни, як відомо, брати-слов`яни. Правда, є невеличка, але суттєва для східних сусідів різниця, яку росіяни, зокрема знайомі москвичі, вже давно помітили і про що не раз і не два говорили мені з різних приводів. А саме: не кожен "россиянин", тобто, громадянин і мешканець Росії, є за національністю "русским", тобто – представником слов’янського етносу.

Росіянин як представник певної національності, виявляється, поволі вимирає. Тоді як в Україні з етнічними українцями все набагато краще. Тож свіжа українська кров для поліпшення не лише демографічної, а й етнічної ситуації в Росії справді виглядає досить затребуваною. Адже треба себе кимось усвідомити, аби зрозуміти себе. Звісно, в нас громадяни мають свої причини чимдалі тим частіше розділяти всіх на "українців" та "неукраїнців". І тут починається настільки делікатна проблема, що навіть поверхова розмова на цю тему виглядатиме ходінням по тонкому льоду. Тим не менше, ризикну.

Графа "національність" не вирішить жодного питання національної ідентичності. Натомість усвідомлення себе представником певної національності ЗОВСІМ не означає, що люди інших національностей чимось кращі чи гірші. Навпаки: це прагнення індивідуальності, яку не в останню чергу допомагає виявляти саме національна приналежність.

Варто вкотре згадати СРСР. Тоді в результаті комуністичного експерименту була створена нова спільнота людей – "гомо советікус", тобто "людина радянська". В більшій чи в меншій мірі, але з трьох поколінь, які жили в країні Рад, вдалося вивести два, представники яких мають "радянську" національність. За результатами останніх досліджень, які є у відкритих джерелах, нині кожний десятий громадянин України досі вважає себе "радянською людиною". Альтернативою такій національній орієнтації є термін "просто людина" - так називають себе передусім мешканці депресивних регіонів та люмпенізована частина населення незалежно від місця проживання. Саме "люди радянські" або "люди просто" найчастіше скаржаться на життя, перебувають на межі бідності, ніколи нічим незадоволені, нічим не цікавляться. Тобто становлять прекрасний матеріал для маніпуляцій в руках політиків усіх без винятку таборів.

Натомість індивідуальність та несхожість на інших притаманна людям, котрі чогось досягли у житті. Ось тут усвідомлення громадянином своєї приналежності не до "людей просто", а до конкретної нації – росіянин, українець, грузин, єврей, татарин, поляк, німець тощо – багато в чому сприяє. Адже існує безліч наукових досліджень, що пояснюють, чим представник однієї нації відрізняється від представника іншої і, головне, як ми, українці та євреї, грузини та естонці, узбеки та поляки, можемо бути корисним одне одному та взаємозбагатитися.

Той, хто виступає проти повернення графи "національність", правильно робить. Але той, хто боїться після цього переслідувань та етнічних чисток, демонструє ще більш дрімучу та непролазну совковсть, ніж його опонент. Навпаки – людину, здатну гордо назвати себе представником своєї нації, "зачистити" вкрай складно. Тому, власне, мешканці Росії, втративши останнім часом грунт під ногами, почали згадувати про національну горідсть великоросів частіше… А всякий, хто не наважується називати своє етнічне походження, просто переляканий невідомо ким та не знати коли. Навіть той факт, що нині досить проблематично знайти когось "чистокровного", свідчить на користь національної самоідентифікації: змішання двох чи більше етносів дає всякий раз нову людську індивідуальність. За такою людиною просто цікаво спостерігати, з нею корисно спілкуватися.

Нарешті, розмови про обов’язкове визначення національної приналежності стають актуальнішими не в останню чергу через наступ політкоректності. Це вона вимагає від людей не розрізняти один одного за національністю, кольором шкіри, статтю тощо. Звісно, всі люди рівні в правах. Проте уніфікація, декларована політкоректністю, вбиває в людині індивідуальність та загалом "інакшість" навіть частіше, ніж подібне спостерігалося в радянських країнах.

Отже, національність – це не запис у паспорті. Це те, ким ти себе відчуваєш. За великим рахунком, для того, аби переконатися, що переді мною – людина, мені зовсім не потрібен її паспорт та інше посвідчення особи.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять