Пресс-конференция: Последствия отмены политреформы-2004

Прес-конференція в "Главреді"

6 жовтня у прес-центрі медіа-холдингу "Главред" відбулася прес-конференція на тему: "Правові та політичні наслідки рішення Конституційного Суду і скасування політреформи-2004".

У прес-конференції взяли участь:

- директор політико-правових програм Центру Разумкова Юрій Якименко,

- голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко,

- президент Аналітичного центру "Відкрита політика" Ігор Жданов.

Ігор Жданов:

Приводом нашої прес-конференції є останнє рішення Конституційного Суду. А причину я б визначив глибшу – вся діяльність влади після початку президентства Віктора Януковича. Складається враження, що влада діє за схемою: мета поставлена – її потрібно досягти будь-якими засобами. Це –нове владне кредо.

Сьогодні відносини між владою та суспільством будуються не за схемою "влада рівних громадян", а за принципом "влада – піддані". Ми приймемо будь-яке рішення, а народ проковтне. При цьому демонструється намагання діяти псевдоправовими методами.

Це – не перше рішення Конституційного Суду, що викликає подібні запитання. Немає, наприклад, у влади можливості створити правлячу коаліцію лише із фракцій, тоді через Конституційний Суд дозволимо індивідуальне членство.

Ігор Коліушко:

Ми так спочатку зробимо, а потім легітимізуємо через Конституційний Суд.

Ігор Жданов:

Не можемо перемогти на виборах до районних рад Києва – ліквідуємо районні ради в цьому місті. Не задоволені діяльністю Верховного Суду України, який є конституційним органом, оскільки передбачений Конституцією України, то приймемо такий закон, що зведе його функції до суто номінальних. Перелік цей можна продовжувати.

Якщо говорити про останнє рішення Конституційного Суду. Як на мене, аналізувати його з правової точки зору – марна справа. Це абсолютно не правове рішення. Це – політичне рішення. Тому жонглювати аргументами та говорити, що не можна визнати частину Конституції неконституційною, чи щось інше Конституційний Суд не має права. Він не має права поновлювати дію норм Конституції 1996 року. А потрібно проходити конституційну процедуру для внесення змін до Основного Закону так, як це передбачено самою Конституцією.

Чому я вважаю, що це рішення – політичне? Я вам наведу дуже простий факт. Через пару годин після оголошення рішення Конституційного Суду міністр юстиції пан Лавринович заявив, що у нього вже готовий проект закону про Кабінет міністрів, який вже змінений відповідно до норм Конституції 1996 року.

Хто собі уявить, що за дві години підготували цей проект? Це – справа серйозна, кропітка і ресурсно затратна. Тому наближені до влади це рішення знали заздалегідь. Як говорили окремі політики, це рішення навіть писалося не суддями Конституційного Суду, а юристами з Банкової.

Фактично рішення Конституційного Суду не було великою таємницею. Але було три варіанти. Перший – просто визнати закон "чотири двійки" неконституційним, визнати, що була порушена процедура його прийняття, і цим обмежитися. А політики, щоб потім розбиралися, що діятиме Конституція 1996 року або 2004 року. Це перший, найбільш м’який варіант.

Другий варіант: визнати реформу неконституційною і запропонувати Верховній Раді провести конституційну процедуру ухвалення змін до Конституції. В цьому варіанті був найбільш зацікавлений Володимир Литвин. І, як на мене, це був найбільш правовий шлях.

І те рішення, яке було прийняте. Лобове. В чому його привабливість для влади? В тому, що воно знімає всю відповідальність з влади. Ми просто виконуємо рішення Конституційного Суду, як вони зараз говорять.

Тобто діючи у такому квазіправовому режимі, влада спочатку нас заганяє у глухий політико-правовий кут, а потім вся країна героїчно з нього намагається вийти.

Особисто мені трошки моторошно через те, що, виявляється, ми жили кілька років за неконституційною Конституцією. Так, напевно, виходить, що Віктор Янукович та Юлія Тимошенко не були прем’єрами, бо призначалися в антиконституційний спосіб. Ми виконували розпорядження нелегітимної неконституційної влади.

Зараз у нас пройшов процес переформатування коаліції в більшість, як було заявлено, відповідно до норм Конституції 1996 року. Я думаю, що тут панове поспішили. Тому що будь-який законодавчий акт, в тому числі Конституція, набуває чинності після його підписання і офіційного оприлюднення. Тоді постає питання – а хто буде підписувати Конституцію 1996 року? Президент України Кучма, за якого вона була прийнята? Може, Президент України Віктор Янукович? Може, голова Конституційного Суду або Верховної Ради? Тобто немає відповіді навіть на це питання.

Якщо ж діяти за логікою та алгоритмом, які запропонувала влада, то треба не лише приводити у відповідність кількість віце-прем’єрів, які є в уряді, відповідно до норм Конституції 1996 року. Одними з перших кандидатами на виліт є пани Сівкович та Слаута. А повністю перепризначати весь склад Кабінету міністрів. Тобто зараз Президент повинен внести на розгляд Верховної Ради кандидатуру прем’єр-міністра і отримати згоду на його призначення. Бо він буде вже призначати своїми указами прем’єр-міністра, отримавши згоду Верховної Ради.

На мій погляд, якщо діяти за нормальною політичною і правовою логікою, то треба перезапустити всю державну машину, провести одночасні дострокові президентські та парламентські вибори. Тоді ні у кого не буде сумнівів у легітимності влади.

Наприклад, у Верховну Раду, яка була обрана в 1990 році, пропонували після проголошення незалежності також переобрати. І в 1996 році, коли прийняли Конституцію, також пропонували переобрати президента і Верховну Раду. Тоді на це не пішли. Про що потім жалкували.

Якщо говорити про політичні наслідки, то, зрозуміло, що такі дії суттєво підвищують градус політичної боротьби у суспільстві. Вони штовхають опозицію до радикалізації дій. Але я вважаю, що той шлях, яким зараз йде БЮТ, взагалі не визнаючи рішення Конституційного Суду, є безвихідним. Тому що своїми діями влада буде де-факти реанімувати Конституцію 1996 року. І якщо БЮТ не увійде в цей владно-опозиційний процес, вона ризикує просто залишитися на узбіччі політичного процесу.

Якщо говорити про дії "Нашої України", то тут також є проблема. Тому що зараз люди не готові масово вийти на вулиці не за гроші, а щоб захистити Конституцію. Тому ці заклики провести конституційне віче неадекватні суспільним настроям.

Значення для Президента. Президент зараз отримує широкі владні повноваження, причому в Конституції 1996 року відсутні запобіжники, які б стримували класичні противаги діяльності Президента. Процедура імпічменту дуже складна, і навряд чи її буде можливо здійснити. Тому буде така ж проблема, як при Кучмі, - зростання авторитарних тенденцій.

З іншого боку Президент, отримуючи такі владні повноваження, отримує широку суспільну відповідальність за свої дії. Оскільки він вже не зможе сказати, що уряд не такий, чи чиновники не такі. Практично він кожного чиновника та урядовця зможе змінити. Тому це – відповідальність за проведення реформ і шанс провести реформи. Наскільки скористається Президент цим шансом покаже час. Хоча я дуже скептично до цього ставлюся.

Ігор Коліушко:

Говорячи про це, завжди треба починати з аналізу історико-політичного фону. Без цього не можна про цю подію говорити.  Треба пам’ятати, що в Конституційний Суд звернулися ті, хто самі були ініціаторами внесення змін до Конституції, хто самі виставили цей ультиматум у 2004 році, що вони не погодять прибрати із закону про вибори ті моменті, які уможливлювали фальсифікацію на виборах без внесення змін до Конституції по обрізанню повноважень президента. Тоді такий компроміс призвів до того, що в пакеті було проголосоване і внесення змін в закон про вибори президента, і закон про внесення змін в Конституцію.

Після того саме ті ж політичні сили у 2006 році рік блокували Конституційний Суд, не допускаючи до складення присяги новопризначених суддів. Це робилося для того, щоб Конституційний Суд не зміг вчасно розглянути цей закон, коли він ще не набув чинності. Тому що з самого початку проблеми із процедурою ухвалення цього рішення були видимі. І дуже багато фахівців і політиків на них звертали увагу. Ці проблеми власне не були якимись нововиявленими обставинами, що ось тепер про них дізналися та звернулися в Конституційний Суд.

Зараз до суду звернулися тому, що конкретним політичним силам це стало вигідно. Саме тим політичним силам, які внесли ці зміни в Конституцію, і які чотири роки не допускали перегляду цього рішення Конституційним Судом.

Це, скажемо так, політичний антураж.

Для чого це потрібно існуючій владі? На моє глибоке переконання, потрібна одна-єдина норма. Норма про те, що президент України має право звільнити прем’єр-міністра одноособово в будь-який момент і без будь-яких погоджень з парламентом. За Конституцією 2004 року президент не мав таких повноважень.

При цьому Партія регіонів уже може не боятися програшу на наступних парламентських виборах. Не знаю, як політологи, але я однозначно можу сказати, що довго такої політики українські виборці не витримають. Але тепер, навіть програвши парламентські вибори, не маючи більшості у Верховній Раді, Партія регіонів не віддасть владу. Вони тепер посилатимуться на норми Конституції, що уряд складає повноваження тільки перед новообраним президентом. І тільки президент може звільнити. Або треба мати консолідовану більшість у Верховній Раді, щоб проголосити вотум недовіри уряду. А це, звичайно, буде непросто.

Заради цього, я думаю, і розгорівся весь сир-бор.

Вони, дійсно, вибрали цей шлях, як найбільш легкий. Тому що внести зміни через голосування у Верховній Раді було проблематично з багатьох точок зору. Складно було знайти компроміс, тому що кожна політична сила у нас одразу висунула б якісь свої інтереси в процесі. Треба було б з кимось ділитися певними політичними дивідендами і тому подібне. А так, все відбулося без участі інших політичних сил. І дійсно політично тепер влада дуже гарно виглядає, тому що каже, що вона взагалі тут ні при чому, що вона виконує рішення Конституційного суду.

Що стосується самого рішення? Тут можна було б довго аналізувати. Всі ці дні багато юристів цим і займаються. Є тут чимало проблем. Наприклад, розгорнулася велика дискусія щодо того, чи мав право Конституційний Суд відкрити провадження в цій справі. У зв’язку з тим, що 5 лютого 2008 року Конституційний Суд виніс ухвалу, якою відмовив в аналогічному абсолютно конституційному зверненні чи поданні іншій групі народних депутатів. Хоча все було подано так само з тими самими реквізитами. Тепер же Конституційний Суд відкрив провадження.

Я вважаю, що неправильно було відмовлено тоді. Зараз немає часу вдаватися в деталі, але, я думаю, що відкриття провадження для Конституційного Суду – це є обов’язком. І це треба було робити.

Друга проблема. Кваліфікація порушення процедури. Порушення були, в цьому ніхто не сумнівається і про це говорили з самого моменту внесення змін до Конституції. Але як кажуть, одні порушення іншим не завжди рівні. Найкраще це можна проілюструвати по аналогії із виборчим законодавством. У виборчому законодавстві всі вже більш-менш розібралися і визнають, що тільки ті порушення можуть бути підставою для скасування виборів, які привели до зміни результату виборів. Грубо кажучи, якщо один кандидат виграв у іншого 10%, а порушеннями є сумнів щодо 0,5%, то це ніколи не приведе до скасування виборів. Треба розслідувати, наказувати винних у тих порушеннях. Але це не може бути підставою для скасування виборів.

Аналогічно цей принцип повинен діяти і в інших сферах, тому що це загально правовий принцип. Якісь дрібні порушення можна знайти в будь-якій дії будь-якого органу. Так от питання: наскільки ці порушення вплинули на ті відносини, які охороняє Конституційний Суд? Тобто відносини, визначені 157 і 158 статями Конституції, а саме – права людини, суверенітет України, територіальна цілісність.

На моє велике здивування Конституційний Суд взагалі не проаналізував ці всі порушення. Він просто перелічив їх і не дав оцінки, чи вплинули вони на щось, чи ні.

Чи порушення процедури стали способом ухвалення рішення? Чи рішення все одно було б ухвалене, не зважаючи на ці порушення? Якби Конституційний Суд не дав відповіді на питання, якби народні депутати тоді, у 2004 році, звернулись до Конституційного Суду за оцінкою переробленого відредагованого проекту, чи схвалив би Конституційний Суд цей проект? Чи були там проблеми із 157 та 158 статтями?

Конституційний Суд на це відповідей не дав. Я, наприклад, не сумніваюся в наявності порушень. Я розчарований тим, що Конституційний Суд не довів у своєму рішення їх вирішальне значення у прийнятті цього рішення. Тому я знову ж таки вбачаю в цьому значний елемент політики, а не суто правових відносин.

Наступна, найскладніша, проблема. Чи мав Конституційний Суд право змінити Конституцію? З цього приводу вже кілька років точаться дискусії. Признаюся, я за ці роки також в своїх уявлення з цього питання лавірував. Тому що, дійсно, дуже складне питання. Прецедентів у світовій практиці майже немає.

Але врешті-решт більшість конституціоналістів сходиться в тій думці, що Конституційний Суд все-таки не мав повноважень змінити Конституцію країни, принаймні у нас. Він міг класифікувати невідповідність Конституції процедурі. Навіть на цій підставі визнати закон неконституційним. Але на цьому він мусив поставити крапку. Це мало би бути найбільш радикальним варіантом цього рішення.

Розуміючи те, що Конституційний Суд не має права змінити Конституцію, до речі, КС в результативній частині не сказав прямо, що відтепер діє Конституція в редакції 1996 року. Він завуалював це через доручення органам влади привести у відповідність нормативно-правові акти до редакції Конституції 1996 року. А це є показником того, що сам Конституційний Суд сумнівався в легітимності такого рішення.

Щодо наслідків. Якщо абстрагуватися від правової тематики щодо легітимності чи нелегітимності рішення, найбільш цікавим для мене є те, які законопроекти внесуть на "приведення у відповідність". Задекларовано, що вже має бути нова редакція, не зміни, а нова редакція закону про Кабінет міністрів. Має бути проект закону про міністерство та інші центральні органи, який давно чекає в Міністерстві юстиції того, щоб бути розглянутим і прийнятим. Тепер його якось перероблять. Побачивши ці проекти, можна буде сказати, чи є тут хоч якесь раціональне зерно: нехай у не зовсім правовий, у насильницький спосіб, але люди хочуть зробити щось добре в організації влади. Можливо. Я не виключаю. Але для цього треба побачити ці законопроекти.

Але деякі натяки вже в мене викликають сумніви. Наприклад, те, що питання звільнення заступників міністрів (це на рівні журналістів, але ж журналісти десь черпають цю інформацію) вже делегується президенту. Як і було при Кучмі. Але це було неконституційно. Це було пряме порушення Конституції. Кучма узурпував це право. І дуже цікаво: чи тепер знову повернуть, тобто чи в нас взагалі вміють мислити правом, чи виключно якимись традиціями, поняттями і тому подібним.

І останнє. Дуже часто ставлять питання з приводу виборів. З правової точки зору ситуація виглядає наступною. Щодо дострокових виборів – це виключно політичне питання. І правової відповіді на це питання немає. Чи мають бути дострокові вибори у зв’язку зі зміною повноважень тих чи інших органів? На практиці це завжди вирішується таким чином. Коли вносяться зміни в Конституцію, змінюються повноваження тих чи інших органів, то в перехідних положеннях цього закону завжди визначають, чи продовжують діяти органи, які були до цього, чи діють вони з новими чи зі старими повноваженнями до кінця свого строку повноважень і так далі. Чи проголошуються дострокові вибори. Можуть бути різні варіанти. І це завжди є елементом домовленості про внесення змін в законодавство щодо самих повноважень. У нас цього просто не відбулося, оскільки зміна повноважень зроблена рішенням Конституційного Суду, то відповідно ніяких перехідних положень тут немає. Тому політики цілком правомірно ставлять питання. Одні кажуть, що це невелика зміна повноважень і тому не треба проводити дострокові вибори. Інші кажуть ні, ми вважаємо, що це суттєва зміна повноважень, тому треба проводити дострокові вибори. І результат – виключно в політичній боротьбі.

Друга проблема – коли проводити чергові вибори парламенту і президента. Тут на моє глибоке переконання, якщо ми стаємо на позицію, що діє Конституція в редакції 1996 року, так, як сказали в коментарях Конституційний Суд та міністр юстиції. Тоді питання є абсолютно очевидне. Конституція чітко визначає, що парламентські вибори проводяться в останню неділю березня останнього року повноважень, а термін повноважень – чотири роки. Вибори президента проводяться в останню неділю жовтня останнього року повноважень, термін повноважень – п’ять років. Все чітко і ясно.

Але ж тепер починаються ігри. Особливо мені прикро, що міністр юстиції, коментуючи ці питання, каже: повноваження всі мають виконуватися по редакції Конституції 1996 року, а термін повноважень ні в якому разі не можна поширювати заднім числом. Причому тут "заднє число"? Ми говоримо про наступний рік, а він про якесь "заднє число". Тобто це просто пряме пересмикування речей.

Або ми стаємо на позицію, що і повноваження, і строк відповідно діють по новій редакції Конституції, або по старій нехай добувають так, як вони були вибрані. Але це не можна розривати.

Юрій Якименко:    

Я значною мірою погоджуюся з більшістю того, що сказали мої колеги сьогодні, тому буду дуже коротким у своїх правових оцінках рішення Конституційного Суду. На мій погляд, воно було прийнято з перевищенням повноважень. Тут для мене немає дилеми: чи мав Конституційний Судзмінювати тіло Конституції, чи ні. Він його не мав.

Чи могло бути інше рішення? Могло бути. Як раз Ігор Жданов назвав, якими могли бути ці рішення. І як раз такі рішення, перший чи другий варіант, більше б відповідали принципам верховенства права.

Чи було це політичне замовлення? Очевидно, було. Тому що ці варіанти взагалі не розглядалися як такі, а розглядався тільки один варіант, який був потрібний.

Підсумок цього – риторичне питання: чи є у нас орган, який може забезпечити дотримання Конституції? Відповідь – немає. Ні Конституційний Суд, ні інші органи цього зробити не можуть. Перший дзвіночок був у рішенні по коаліції. Зараз ми повністю отримали цей висновок, він є абсолютно очевидним.

І взагалі тепер постає питання, чи доцільне існування в країні такого органу, як Конституційний Суд? Чи, можливо, як в інших країнах, передати його функції Верховному Суду та спростити систему таким чином? Це – перше питання.

Друге. Які основні проблеми? Про це вже також говорили колеги. Це сумнівна легітимність президента, Верховної Ради і Кабінету міністрів. Це питання терміну їх повноважень. Це питання того, коли мають відбутися вибори. Це питання позачергових виборів президента та парламенту одночасних. І ті питання, про які пан Ігор Коліушко щойно говорив, терміни проведення виборів парламентських і президентських. Тобто якщо не позачергові, то такі, які визначаються Конституцією 1996 року.

І абсолютно вже видно, що мене особливо вражає, цей маніпулятивний підхід: як тлумачити принцип про те, що закон не має зворотної сили. Те, що нам потрібно, має зворотну силу, те, що не потрібно, - не має. Тобто абсолютно вибірковий підхід.

Ілюстрації – це те, що одразу почалося з Кабінетом міністрів, зменшення кількості віце-прем’єрів та все інше. Вони ж то по тій Конституції формувалися. Якщо закон не має зворотної сили, то навіщо це робити. Значить, це легітимізує і інші вимоги опозиції зараз.

Звичайно, це все призводить до абсолютного правового хаосу і перевантаження Верховної Ради тими законами, до яких зараз потрібно вносити зміни та узгоджувати ї тепер із Конституцією 1996 року. А що робити з тими законами, які підписував спікер без підпису президента? Зараз він вже не має таких повноважень. Що з тими законами – чи є вони чинними чи нечинними?

Це тільки елементи тієї загальної картини. Тобто відбулося введення країни в політико-правових хаос.

А далі вже про ті речі, які стосуються безпосередньо політичної системи, самої її конструкції. По суті відбудуться дві великі зміни всієї моделі. Перша – це зміна поділу критерію політичних сил на владу та опозицію. Тобто якщо за Конституцією 2004 року в нас діяв критерій: більшість в парламенті – це влада, а меншість в парламенті – це опозиція. Тобто більш-менш все відповідало класичному парламентському критерію. Зараз ми повертаємося до ситуації 1996 року та пізніше, коли ми думали, а хто у нас є опозицією, за якими критеріями зараз визначати опозицію. І приходили ми до того, що оскільки президент є одним центром формування політики і влади і відповідає за діяльність Кабінету міністрів, по суті програмує його діяльність, то опозиція має визначатися по ставленню до президента.

Друге питання – це роль такого інституту, як політичні партії. Тут з політологічної точки зору партії втрачають свою вагу в політичній системі дуже серйозно. Тому що тепер вони не мають можливості впливати на формування виконавчої влади і програмувати діяльність Кабінету міністрів. А з нашої точки зору практичної політики це значить, що ті фінансово-політичні групи, які є по суті основними донорами, спонсорами чи надбудовою політичних партій. Їх місце втрачається в цій системі, змінюється схема конкуренції. Якщо раніше конкуренція велася за праву участь від більшості та призначення своїх людей на посади в уряді, то тепер об’єкт цієї конкуренції – це президент, який персонально вносить ці кандидатури. І я думаю, що тут конкуренція буде доволі жорсткою. Раніше було кілька призів, за які можна було змагатися. Зараз це тільки доступ до президента, де є можливість реально інтегруватися в систему влади і впливати на владу. Це ті зміни в політичній системі, які можуть відбутися.

А щодо конкретики. В першу чергу давайте повернемося в рік 1997-1998. які тоді були стосунки президента та парламенту? Ця команда вміє складні речі вирішувати просто, але при цьому не думає про наслідки. Не ті наслідки, які зараз під носом лежать, а ті, що можуть бути через два-три роки після виборів чергових парламентських чи будь-яких інших виборів. Президент втрачає важіль впливу на парламент, такий як достроковий розпуск чи розформування коаліції.

Один раз цей інструмент використав Віктор Андрійович Ющенко. Трошки не тим шляхом, але все одно це те, за що змагався Кучма, і для чого він проводив референдум 2000 року. Зараз президент позбувається цих повноважень. Відбувається повна зміна парламентської структури. Якщо умовно сказати, замість централізованої держави відносну ми отримаємо феодальну подрібненість. Тобто ці невеличкі центри, навколо яких буде відбуватися формування партійних груп, навколо однієї людини, яка здатна утримувати навколо себе 14-20 депутатів. Можливо, це відбуватиметься ще не зараз, тому що діє старий регламент. Коли він буде змінений, це буде правове підґрунтя. А політична доцільність цього виникне після місцевих виборів в разі, якщо Партія регіонів не отримає на них того, що вона хоче, і взагалі якщо її позиції будуть знижуватися.

Тому що наближаються наступні вибори 2011-2012. тоді почнеться групування на перспективу цих виборів. І тут ми можемо побачити як раз, що з’являться нові партійні фракції, яких не було за результатами виборів, і просто депутатські групи, які просто стануть основою тих чи інших електоральних проектів.

Тобто буде відбуватися подрібнення, і все-таки відцентрує тенденції в парламенті. Коаліція не зможе бути тією монолітною більшістю, яку вона являє чи удає, що являє, зараз. Це другий наслідок. І я думаю, що ці посиляться після парламентських виборів, тому що тоді буде наближена до президентських виборів, а групи впливу почнуть обирати свого кандидата, і необов’язково ним буде кандидат від влади, тобто чинний президент. І навіть ті самі групи всередині Партії регіонів будуть серйозно думати, хто буде кандидатом на наступні вибори – чинний президент чи вони підтримають іншого президента. Тобто це перетворення системи з моноцентричної на багато центричну ускладнюватиме життя як раз президенту в цей період. І, можливо, він отримає зовсім не те, чого хотіли би ініціатори рішення в Конституційному Суді.

Я вже не кажу про те, що будуть постійні торги за призначення і звільнення. Тому що Верховна Рада все одно зберігає повноваження разом з президентом давати згоду на призначення чи звільняти певних посадових осіб. Тобто легкого життя не буде.

Я не кажу зараз про те, як буде діяти опозиція, які є в неї можливості. Тому що на мій погляд, їх в неї зараз майже немає ніяких. По суті вона ніяк зараз не може впливати на ситуацію в плані якоїсь протидії цьому рішенню Конституційного Суду. Але побачимо, як буде розвиватися ситуація, і яким буде рівень підтримки опозиції.

Знову ж таки це проблеми, які бачилися, як уявні. Якщо взагалі вони бачилися при ініціюванні цього рішення. Тому що завдання було зараз і тепер консолідувати цю вертикаль, утримати всі повноваження в одних руках. Але є й такі ризики, про які я говорив, і чим далі і ближче до парламентських виборів, тим більше вони будуть проявлятися.

Якщо ми зараз говоримо про кризу легітимності влади і Конституції, то вихід є у перезапуску конституційного процесу. І вчора ввечері Віктор Янукович десь про це говорив. Але можна собі уявити, яким буде конституційний процес в цих умовах. Я думаю, що до виборів провести якісь конституційні зміни нереально. За винятком тих, які можуть стосуватися місцевих виборів. І то навряд чи. Тобто нас очікує фаза великої політичної і конституційної нестабільності. І вихід у якійсь досяжній перспективі поки що мені важко уявити.    

Раніше говорилося про те, що єдине, чого боїться українська влада, це оцінка ззовні. Чи означає це рішення КСУ, що їй все одно, що про неї думатимуть у світі?

Ігор Жданов:

Внутрішні гальма і запобіжники у цієї влади, яка так бурхливо діє, іноді навіть за межами політичного і правового фолу, у неї відсутні. А зовнішні запобіжники є. тому для Президента Януковича дуже важливо, що про нього думають в Європі. Тому були консультації з Меркель, Саркозі. Їм доводили, що це все нормально, що відбувається нормальний легітимний процес.

Недарма ж Грищенко вчора раптово поїхав на Парламентську асамблею Ради Європи. Це демонструє, наскільки важливі для влади ці речі. Хоча наскільки я знаю прийнято доволі критичну резолюцію. В тому числі і по ЗМІ, і по діяльності СБУ, яка дозволяє собі втручання в журналістську діяльність.

Я думаю, що нинішній процес можна назвати отрезвлінням Європи. Тому що після президентських виборів головним меси джем, який послала нам Європа був такий: у вас пройшли чесні вибори, тепер у вас буде стабільність та демократія, працюйте. А зараз вони зрозуміли, що з демократією проблеми, а стабільність лише в головах тих, хто про неї говорить.

Ігор Коліушко:

Згідний з цією оцінкою. Сьогодні я ще не можу повно коментувати те, що прийнято на Парламентській асамблеї, бо самого повного рішення я ще не бачив повного рішення. Але те, що я вже про нього чув, найважливіше – дано доручення готувати висновки, насамперед Венеціанській комісії, стосовно рішення КС і зараз готується висновок стосовно судової реформи. Цікаво, якими будуть оцінки.

Вчора на з’їзді юристів у всіх доповідях зазначалося, що Європа нас визнає, підтримує наше рішення, хвалить і так далі. Я думаю, що це все-таки передчасні оцінки. І швидше це подібно до якогось бомбування суспільства, на дію міністерства пропаганди, ніж на серйозні виступи серйозних посадових осіб.

Але є інша проблема. Я думаю, що не інтерес Президента Януковича, але інтерес деяких інших сил полягає в тому, щоб посварити Януковича з Європою, щоб ізолювати. Фактично повторити те, що було з Кучмою у 2000 році. Це робиться в інтересах геополітики насамперед. Коли Кучма посварився з Європою через вбивство Гонгадзе, коли Європа вважала непристойним мати з ним справу, у Кучми був один шлях, куди рухатися, - Росія. І одразу почалася активна співпраця з Росією.

Інколи виникає така думка, що вся діяльність нашої СБУ насправді спрямована не на захист та гарантування безпеки нашої держави, а на виконання зовнішнього замовлення посварити нинішню українську владу із Західною Європою. Звичайно, це тільки здогад.

Юрій Якименко:

Я думаю, що в цьому рішенні акценти і больові точки вибрані правильно. Тобто як раз люди говорили про те, що нас всіх турбує. Чи чує влада, і чому? Я думаю, що для неї це також важливо. І не лише тому що це персональний дискомфорт для президента, коли він їде із зарубіжними візитами, а йому говорять неприємні речі. Будь-яка людина до цього чутлива.

Але є й економічна складова всього цього, без якої неможлива стабілізація. Тому що всі наші амбітні плани по стабілізації та реформам неможливі без участі міжнародного фінансового співтовариства, прямих чи опосередкованих вливань. Просто внутрішніх ресурсів на це немає. І посваритися просто так, для того, щоб розірвати, та сторона не дасть. В неї своїх проблем вистачає, ми їй не потрібні реформовані і все інше. Тому я думаю, що економічна складова буде дуже багато важити і на рівні політики, і на рівні конкретних групових інтересів. Тому що ізоляція країни так чи інакше б’є по інтересах найбільших економічних груп в цій країні.

Але європейська спільнота поставила ті самі питання, про які й ми говоримо. Що ж це була нелегітимна Конституція? Що ж це було весь цей період?

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять