Повернути Україну собі

Двадцять років тому сталася подія, яка змінила хід вітчизняної історії.

Багато хто вважає, що переломним для долі пострадянського простору був український референдум 1991 року. Але той референдум був уже наслідком незворотних змін у свідомості мільйонів громадян колишньої УРСР, поворотним моментом для яких стала студентська революція осені 1990-го. До тієї революції було відчуття, що українська справа – це мрія меншості, яка вже могла збиратися на мітинги, виходити під національними прапорами на майдани, співати "Червону калину", але була ще дуже слабкою перед величезною машиною імперської бюрократії та ще більш нездоланною силою інерції мислення і психології більшості співгромадян. Поява студентських наметів на площі Жовтневої революції стала детонатором ланцюгової реакції національного пробудження. За кілька тижнів перед тим у Києві пройшли мітинги й демонстрації, присвячені початку роботи нового складу Верховної Ради УРСР. Їх учасниками були переважно представники західних областей. Вони поводилися чемно, співали пісень, намагалися говорити з киянами, але для столиці акція лишилася чужою. Хтось зацікавлено спостерігав, хтось вступав у діалог, але більшість проходила повз, у своїх щоденних турботах не надто звертаючи уваги на політичні пристрасті. А питання тоді стояло гостро. Керівництво СРСР виступило з ідеєю нового союзного договору. І особисто в мене після цих мітингів і маніфестацій лишилося відчуття того, що Україна покірно увійде в ярмо оновленої імперії і мрія про незалежність залишиться справою наступних поколінь. Я не був серед організаторів голодування. Тому, можливо, краще відчував той вплив, який мала акція спочатку на студентське середовище, а згодом і на весь Київ. Потужна енергетика Майдану, який саме тоді народився як явище вітчизняної політики й національного духу, робила неможливе дійсністю, перетворювала обивателів на громадян, заляканих і збайдужілих аборигенів – на творців історії. Тоді нам було важко повірити, що колись на мітинги ходитимуть за гроші. І те, що невдовзі Україна стане самостійною і синьо-жовтий прапор, тризуб та гімн "Ще не вмерла Україна" буде визнано державними символами, для нас теж було фантастикою. Сьогодні маємо й те, й інше. Пам’ятаю, на святкуванні п’ятої річниці студентської революції, виступаючи у столичному Будинку вчителя, я сказав, що ми вже маємо Україну як державу, але вона нас не влаштовує. Леонід Кравчук, на той час уже колишній президент і автор знаменитої формули "Маємо те, що маємо", відреагував на мою фразу досить нервово. Як і деякі "ветерани" студентського руху, що увійшли в офіційний політикум. А сьогодні такою фразою вже нікого не шокуєш. Нинішня Україна не влаштовує вже, здається, нікого. Але погано не це, погано інше. Тоді, коли наші товариші голодували на Майдані, а ми ходили революційною колоною від стін Верховної Ради до Ленінградської площі, а звідти – до Політехнічного інституту й захоплювали червоний і жовтий корпуси Київського університету імені Тараса Шевченка, ми добивалися не чогось для себе особисто. Нам просто була потрібна вся Україна, і гасло "Україні – волю!" не мало прагматичних підтекстів (мовляв, Україні – волю, а мені – депутатський мандат чи гарне паблісіті з перспективою адміністративної кар’єри). Сьогодні тієї спільної України вже немає. І немає перемоги – тієї, яка одна на всіх. Її розшматували, приватизували частинами й продали через десяті руки. І доки ми не зрозуміємо, як це все з нами сталося, доки не позбудемось у своєму середовищі тих мародерів, які, за висловом поета Миколи Холодного, "майбутнім нашим пообідали", ми не зможемо знову "підняти червону калину" й повернути Україну собі.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять