"На всіх язиках все мовчить…"

"Ми вирішуватимемо мовне питання з урахуванням європейського досвіду", – стверджують деякі вітчизняні політики.

У самому формулюванні вже криється обман. Загального "європейського досвіду" в цьому питанні не існує – кожна країна ЄС вирішувала і вирішує його по-своєму

Для України мовне питання є "вічно резонансним". Упродовж усіх років незалежності нашої держави розширення прав російської мови було коронною обіцянкою деяких політиків та політичних сил – навряд чи є ще якась обіцянка, на яку українські громадяни "купувалися" б так довго. Це обіцяв своїм виборцям ще Леонід Кучма далекого 1994 року. Потім цю універсальну естафетну палицю підхоплювали КПУ, ПСПУ, СДПУ (о), блок "Зубр", Селянська партія та безліч більш дрібних сил. Наразі її тримає Партія регіонів.
Утім, зараз навіть найбільший у Регіонах лобіст підвищення статусу російської мови до другої державної – Вадим Колесніченко – стверджує, що правляча коаліція не має навіть теоретичних можливостей внести подібні зміни до Конституції. Натомість запропоновано новий Закон "Про мови" (автори – Олександр Єфремов від ПР, Петро Симоненко від КПУ та Сергій Гриневецький від Блоку Литвина), який має розширити фактичне використання російської та інших мов. Ми зараз детально не аналізуватимемо законопроект, зазначимо лишень, що ареал обов’язкового використання української мови ним звужується до армії та загальнодержавної документації, а російській мові надаються відчутні переваги над мовами інших меншин. Так, скажімо, стаття 21 закону гарантує українцям право на отримання навчання лише українською та російською мовами, а стаття 11 вимагає дублювання всіх законодавчих актів українською та російською (а не, приміром, кримськотатарською). Словосполучення "будь-які мови" згадується здебільшого там, де це фактично означає "російська".
Один із головних аргументів його авторів – "ми робимо все за європейським зразком". Мовляв, подібних змін вимагає Європейська хартія регіональних мов або мов меншин. Їхні опоненти інколи стверджують, що ця Хартія захищає лише мови, яким загрожує зникнення. Так, низкою медіа розійшовся коментар професора Володимира Василенка, який переконує: автори нового законопроекту заклали в його основу неправильний переклад Хартії. І насправді вона не має захищати російську, бо російській не загрожує повне знищення.
Лукавлять обидві сторони. Насправді ж кожна країна окремо визначає ще під час ратифікації угоди, які мови захищати. І може пообіцяти захищати й мови меншин, далекі від вимирання через наявність поряд країни, де ця мова є офіційною. Щоб це встановити, достатньо просто переглянути список країн та мов. Хіба ж загрожує вимирання чеській мові, яку вказала під час ратифікації Угорщина? Чи то івриту, що його вказала Польща? Чи італійській, вказаній Швейцарією?
З іншого боку, Європейська хартія нас насправді мало до чого зобов’язує. Тим більше вона не зобов’язує нас розширювати права якоїсь мови до такого статусу, який запропоновано у Законі "Про мови". Документ передбачає два варіанти захисту мови меншини: звичайний (коли держава мінімально сприяє тому, щоб мова не загинула) та розширений (коли держава обирає щонайменше 35 зі списку запропонованих у Хартії засобів захисту мови).
Гадаємо, для багатьох наших співгромадян було б цікаво дізнатися, як ці питання насправді вирішуються в Європі. Головним одкровенням має стати повідомлення: для Європи "мовні проблеми" – теж доволі поширене явище. Саме через це низка країн Ради Європи не ратифікувала Хартію чи взагалі відмовилась її підписувати, вважаючи, що це лише ускладнить проблему. Та навіть у тих, що підписали, не завжди все гаразд.
Для початку можна розглянути ті європейські країни, які мають відносно подібний до українського історичний досвід та сьогодення. Себто свого часу так чи інакше входили до складу інших країн на правах автономії, сприйнявши мову метрополії; мають титульний етнос і мову титульного етносу, відмінну від мови метрополії. Таких країн у Європі багато. Тією чи іншою мірою під ці критерії потрапляють Ірландія, Чехія, Словаччина, країни Балкан та Балтії, Норвегія. Із країн, що не входять до ЄС, – Білорусь.
Тож почнімо з них, а завершимо просто яскравими прикладами з європейських просторів – Бельгія, Швейцарія та Франція зі своїми унікальними ситуаціями однозначно на це заслуговують.

Ірландія
Ірландська – одна з кельтських мов. Тобто вона є абсолютно незрозумілою для носіїв романо-германських мов, включно з англійською. При тому, що Ірландія упродовж тривалого часу входила до складу Британії, це створювало багато труднощів. Позиції рідної мови в Ірландії були сильними аж до Ан Горта Мор – ірландського варіанта голодомору 1845–1849 років. Тоді британський уряд ухвалив низку законів, що призвело до швидкого переходу від дрібного фермерства до утворення великих господарств. Разом з епідемією картопляного грибка це спричинило страшенний голод, який за чотири роки забрав життя близько мільйона ірландців. Це були переважно мешканці сільської місцевості, де позиції ірландської мови були найсильнішими. Також велика кількість громадян тоді подалась в еміграцію. Незабаром Британія ввела загальну англомовну освіту – й ірландська мова на власній землі перетворилась на міноритарну. При отриманні Ірландією фактичної незалежності 1921 року влада країни проголосила офіційними обидві мови й започаткувала вивчення ірландської у школах, але фактично використовувала в адмініструванні виключно англійську. Це призвело до швидкого занепаду ірландської. На сьогодні її активними користувачами є приблизно 60–80 тисяч осіб із 4,4 мільйона громадян країни. При цьому через те, що ірландська має офіційний статус, її не змогли внести до переліку мов, які захищає Європейська хартія регіональних мов або мов меншин.
Тому Ірландія не стала підписувати Хартію.

Норвегія
Офіційно у Норвегії одна державна мова – норвезька та одна регіональна – саамська. Насправді – дві норвезькі й цілий набір саамських. Те, що норвезьких мов фактично дві, є наслідком тривалого перебування Норвегії у складі Дансько-норвезької унії, в якій домінувала Данія. Мова, якою творили класики норвезької літератури XIX століття, свого часу називалася дансько-норвезькою, а зараз називається "букмол" ("книжна мова"). Під час посилення націоналістичних тенденцій наприкінці того ж XIX століття народний просвітитель Івар Осен створив так званий нюнорськ ("нова норвезька") – суто норвезьку мову, побудовану на діалектах західних регіонів країни, де данський вплив був мінімальним. У сучасній Норвегії домінує букмол. Нюнорськом послуговується лише 10% населення країни. Викладання у школах проводиться обома мовами.
Так звана саамська мова є набором діалектів, за допомогою яких спілкуються племена саамів на півночі країни. В офіційних документах майже не використовується.
Норвегія підписала і ратифікувала Хартію.

Греція
З XV по XIX століття Еллада перебувала під Османською Туреччиною. Як результат – "народна" грецька мова зазнала суттєвих змін. Після утворення незалежної грецької держави 1821 року за основу державної мови було взято так звану "кафаревусу" – грецьку мову, очищену від турецьких домішок народним просвітителем Адамантіосом Коріасом і частково наближену до давньогрецької лексики. Водночас мовою народного спілкування залишалась "демотика" – більш проста мова із залишками турецького впливу. Долю мовного балансу вирішила "хунта чорних полковників", що правила Грецією у 1967–1974 роках. Вона так активно і жорстко просувала кафаревусу в маси, що після її падіння новий уряд автоматично перейшов на демотику, а 1976 року демотику було проголошено головним мовним стандартом.
Греція не підписувала Хартію.

Білорусь
Білорусь не входить до ЄС. Зате вона дуже близька до нас географічно, історично й ментально. Тому недарма політики й експерти часто ставлять її в приклад Україні.
Нагадаємо, білоруська мова була єдиною державною мовою БРСР та незалежної Білорусі з 1990-го по 1995 роки. 1995 року, за результатами загальнонаціонального референдуму, другою державною мовою було визнано російську. Якщо під час перепису 1999 року 73,6% населення країни назвали білоруську мову своєю рідною, а 37% стверджували, що використовують її у домашньому спілкуванні, то 2009 року ця кількість уже становила 53% і 23% відповідно. Фактичне використання білоруської ще вужче – по-перше, через наявність двох правописів, по-друге, через поширеність "трасянки" (білоруський аналог українського суржику).
Утім, із 2009 року час від часу виникають сигнали про можливе посилення турботи про білоруську мову з боку влади. Так, кілька заяв щодо необхідності її збереження та розвитку зробив президент країни Александр Лукашенко, а міністром культури став молодий Павел Лашутко, відомий прихильністю до ідеї мовного відродження.
Білорусь не підписувала Хартію (їй і не пропонували – вона не входить до Ради Європи).

Бельгія
Офіційними мовами Бельгії є нідерландська, якою говорять фламандці; французька, якою спілкуються валлони; німецька, якою розмовляє меншість населення у провінції Льєж на кордоні з Німеччиною. Але це не означає, що ці мови однаково використовуються на всій території маленької Бельгії. Навпаки – у фламандських регіонах повністю домінує нідерландська, тоді як у валлонських регіонах та у столиці країни Брюсселі – французька.
Коли деякі вітчизняні політики згадують Бельгію як приклад успішного вирішення мовного питання – вони дуже помиляються. Адже ця країна фактично розірвана на дві держави – фламандську та франкомовну половини. І, можливо, невдовзі це розділення буде остаточно оформлено на мапі Європи.
Розбіжності між регіонами Бельгії, втім, значно глибші, ніж між регіонами України. Однією з найкривавіших різанин Середньовіччя вважають так звану заутреню у Брюгге, коли фламандська більшість населення цього міста повстала проти французької влади. У захоплених у полон чиновників повстанці вимагали вимовити "schild en vriend" (нідерландською – "щит та друг"). Якщо було чути французький акцент – убивали на місці.
З XIX і до середини XX століття у тоді вже незалежній Бельгії домінували франкомовні регіони через наявність на їх території вугільних шахт і великих підприємств. Нідерландську на деякий час почали вважати "мовою села", а мешканці столиці поступово перейшли на французьку, хоч і не були етнічними валлонами. Але у ХХ столітті у шахтах закінчилося вугілля – і за півстоліття фламандські регіони швидко обійшли сусідів в економічному розвитку. Тут вони і взяли реванш, витіснивши французьку з публічного вжитку у своїй половині країни.
Але Брюссель (юридично – двомовний, фактично – франкомовний) залишився саме на цій, фламандській, частині. Такий собі анклав. Із роками він розростався – і постала проблема територій. Фламандці поставились до входження до складу столиці містечок-сателітів мало як не до міжнародного конфлікту: як це так – франкомовна частина країни зростає за рахунок фламандської?!
З 2007 року Бельгію лихоманить затяжна політична криза. Між франкомовною та фламандською спільнотами, що представлені у парламенті відповідними регіональними партіями, загострився конфлікт. Мовне питання є одним із двох головних каменів спотикання (другий камінь – невдоволення більш заможних фламандців необхідністю "годувати" відносно бідні франкофонні регіони з високим рівнем безробіття). "Ми повинні готуватися до кінця Бельгії", – сказав нещодавно один із лідерів місцевих соціалістів Лоретт Онкелінкс.
Бельгія не підписувала Хартію.

Франція
Мовне законодавство Франції – одне з найжорсткіших у Європі. Тільки французька мова має використовуватися в адміністративних документах, на телебаченні, у рекламі та навчанні. Мови меншин – хіба що для внутрішнього спілкування. Діють окремі закони, які мають на меті збереження французької мови від вульгаризмів та англіцизмів. Діє "Франкофонія" – державна програма підтримки французької мови в інших країнах світу. І це при тому, що Франція є багатонаціональною державою з великими етнічними меншинами.
Із цього правила є два фактичні винятки: у Бретоні та Окситані дорожні знаки подекуди продубльовані бретонською та окситанською (провансальською) мовами. Також ці мови використовують у деяких ЗМІ. Але, зазначмо, бретонська та окситанська – це рідкісні мови, властиві лише Франції. Проти використання мов сусідніх держав, особливо англійської, у Франції сурово борються.
Франція підписала, але не ратифікувала Європейську хартію. Причина – її невідповідність Конституції держави, що надає французькій мові виключні права на усій її території.

Швейцарія
Швейцарія – унікальна країна навіть за вимірами строкатої Європи. По-перше, вона є конфедерацією. Тобто ступінь автономності регіонів (кантонів) у її межах дуже високий. По-друге, вона має кількасотрічну історію незалежності та державності з незмінними традиціями зовнішньої політики. Окремої швейцарської національності чи швейцарської мови не існує. Корінне населення країни – це чотири мовно-етнічні групи з неоднаковою кількістю осіб. У порядку зменшення чисельності – германо¬швейцарці (абсолютна більшість населення країни), франкошвейцарці, італошвейцарці та ретороманці. Відповідно державними мовами є німецька, французька, італійська та ретороманська. Перші три використовуються як державні в окремих кантонах, остання просто має розширені права (наприклад, носій ретороманської мови має право вимагати її використання від державних службовців).
Фактичної багатомовності, як в Україні, у Швейцарії не існує. Кожний кантон говорить своєю мовою. У школах мови сусідніх кантонів вивчають як іноземні (хоча останнім часом деякі школярі надають перевагу вивченню англійської). Є певне напруження між німецькомовними та франкомовними регіонами. Хоча воно значно слабше, ніж у бельгійському випадку.
Швейцарія підписала та ратифікувала Європейську хартію.

Східний Тимор
Східний Тимор – надто далека від нас та від Європи держава. Але при цьому мовне питання (точніше, питання мови шкільних підручників) там було вирішено настільки радикально, що не згадати про це неможливо.
Східну частину тихоокеанського острова Тимор було колонізовано португальцями 1702 року. До цього там жили деякі місцеві племена, найбільшим серед яких було плем’я тетум. 1975 року Східний Тимор опинився серед багатьох колоній, що проголосили свою незалежність від португальської влади. Але вже за кілька днів на півострів вторглася армія сусідньої Індонезії, приєднавши його до своєї держави. Тривала боротьба тиморців з окупантами завершилася 2002 року другим проголошенням незалежності. Відходячи зі Східного Тимору, індонезійські військові знищили його інфраструктуру, в тому числі й освітню.
Мешканці держави опинились у вкрай скрутному становищі. Відновлені школи потребували нових підручників хоча б для початкових класів. Офіційними мовами держави були португальська і тетум. Фактично ж португальською розмовляло старше покоління, більш молоді громадяни використовували індонезійську, а тетумом спілкувалась лише незначна кількість місцевого селянства. Перехідна адміністрація ООН допомогла місцевим учителям і влаштувала міжнародний конкурс підручників для молодших класів. Серед десятків запропонованих учителі обрали підручники фінського видавничого дому Tammi. До того ж вони відмовилися від пропозиції колег з ООН перекласти їх із фінської будь-якою іншою, пояснивши це тим, що фінська – "політично нейтральна мова", тоді як переклад португальською, індонезійською чи англійською зайвий раз нагадуватиме громадянам про жахи колоніального минулого.

Отже, ми можемо наочно пересвідчитися щонайменше у трьох речах. По-перше, як уже зазначалося, немає "європейського підходу до питання мов" – є ціла низка європейських підходів, інколи повністю протилежних. По-друге, Європейська хартія регіональних мов або мов меншин не є перепусткою до цивілізованого світу чи універсальним дороговказом з вирішення мовного питання. Низка поважних країн Європи відмовилась від неї саме тому, що вона більше проблем створила б, ніж вирішила. У нас же її та європейський бренд у цілому швидше використовують задля виправдання однобоких, авторитарних рішень. По-третє, однобокі й авторитарні рішення у мовному питанні лише розгойдують човен – як ми можемо бачити на бельгійському та грецькому прикладах, за ними зазвичай слід очікувати ще більш жорсткого реваншу опонентів.
Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять