Ганс-Георг Вік: Слабкість ЄС полягає у відсутності спільної зовнішньої політики в союзі"

Четвертий Київський безпековий форум пройшов під назвою "Нова безпека у фрагментованому світі та її європейський вимір".

Про нові виклики міжнародної безпеки, можливу модернізацію світових економік та стабільність у регіоні Східної Європи "Главреду" розповів один з учасників форуму – Ганс-Георг Вік, колишній голова розвідки ФРН, міністр оборони, кадровий дипломат, колишній посол Німеччини в СРСР, Ірані та Індії, а в 1997–2001 роках – голова місії ОБСЄ в Білорусі


Пане Вік, зараз міжнародний тероризм визнано найбільшою глобальною загрозою у багатьох країнах. Експерти вважають, що воєнні дії проти терористів не дають бажаного результату. Як, на ваш погляд, зміниться боротьба із цією загрозою в майбутньому? Які методи вийдуть на перший план?
Кілька днів тому міністр закордонних справ Німеччини визнав тероризм важливою загрозою. Ця заява свідчить про те, що Берлін серйозно ставиться до цього питання. За останні сім років у Німеччині було створено спеціальний аналітичний центр, який має протистояти тероризму. У нього входять 40 державних агентств із різних сфер розвідки та оборони. Завдання центру – збирання інформації щодо кожного випадку терористичної активності для отримання повної картини закономірностей у діяльності терористичних груп, таких, наприклад, як "Аль-Каїда".
Систему раннього попередження в Європі було створено ще за часів холодної війни. Вона спрямована на збирання даних і проведення аналізу терактів у різних куточках планети, аби спрогнозувати, що буде далі. Саме цим займається антитерористичний центр у Берліні. Туди надходить дуже багато інформації про теракт 11 вересня, про вибухи в потягах у Лондоні та Мадриді.
Європейський антитерористичний центр розташовано у Брюсселі. І Німеччина постійно співробітничає з НАТО та ЄС щодо цього питання. Європейське суспільство навчилося жити із цими загрозами й зараз активно реформує свої служби розвідки. Тому ми вважаємо, що війна – це лише один зі способів побороти тероризм.
Обговорюючи тероризм, багато американських та європейських політиків кажуть, що варто збільшити внутрішні війська та посилити контроль усередині країни. Чи може тероризм призвести до мілітаризації західних суспільств?
Дійсно, зараз обговорюється модель суспільства із широкими повноваженнями правоохоронних органів у сфері втручання в персональні дані громадян. Але розвідка та міністерства внутрішніх справ у ЄС намагаються триматися подалі від цієї концепції, оскільки ці методи схожі на ті, які використовувалися в нацистській чи радянській Німеччині. Тоді силові структури мали доступ до всіх персональних даних своїх громадян.
Зараз наша система боротьби з тероризмом та іншими загрозами ґрунтується на судових дозволах для доступу до інформації. Одночасно таємні служби розуміють, що для операцій їм потрібен дозвіл профільних міністерств. А міністерства обов’язково звертатимуться у парламент за дозволом, щоб стежити за певною категорією громадян чи організацій. Схожа процедура була під час холодної війни, коли потрібно було стежити за посольствами чи комуністичними організаціями. Таємні служби також мають постійно доповідати про результати своєї діяльності. Якщо їх не буде, то операції не буде продовжено. Така система контролю утримує розвідувальні організації від отримання приватної інформації про громадян.
Можу сказати, що європейські країни набули великого досвіду з дотримання безпеки без втручання у приватну інформацію.
Глобальна загроза тероризму нині актуальна і для НАТО. Ця організація починає реформувати свою доктрину, аби протистояти новим викликам. Як, на вашу думку, просувається цей процес?
Будьмо реалістами. Зараз багато хто в Європі ще хвилюється стосовно Росії й навіть Німеччини. Коли остання об’єднувалася, то дуже важливо було зберегти співвідношення збройних сил на континенті згідно з Конвенцією про збройні сили в Європі та дотриматися принципу самооборони – щоб усі країни почували себе в безпеці.
Завжди слід пам’ятати, що в основі Північноатлантичного договору лежить принцип самозахисту. Це основа військової стратегії у Європі. Ви не можете створювати її на принципах інтервенції. Та самозахист не треба розуміти лише як оборону території, він може означати й боротьбу за виживання країни у глобальному світі.
Однак із часом у світі виникли нові загрози, наприклад – тероризм. Цей виклик міжнародній безпеці важливий і непомітний водночас. І зараз нам слід зрозуміти, що жодна країна не може самостійно захистити себе від загрози тероризму. Насамперед треба створити систему інформації, яка буде транскордонною. По-друге, країни мають зрозуміти, що воєнні заходи – це лише один із варіантів боротьби з терористами.
На мою думку, в Альянсу був важкий період, коли президентом США став Джордж Буш-молодший. Тоді Америка відсунула проведення консультацій у рамках НАТО на задній план і спиралася лише на своїх союзників. У той час Вашингтон визначав свої завдання і лише потім шукав країни, які підтримали б його. Зараз ми повертаємося до практики консультацій у рамках Альянсу.
У статуті НАТО зазначено, що Альянс може діяти лише на території Північної Атлантики. Але зараз війська НАТО борються з терористами в Афганістані. Чи не вважаєте ви, що цю норму буде скасовано у новій доктрині?
В Альянсі завжди існувала концепція можливих дій за межами свого регіону. Це було і під час холодної війни, тому це не нова стратегія. Але зараз ми маємо зниження рівня конфронтацій у Європі, і операції на інших континентах вийшли на перший план. Проблема захисту території в Європі зараз не стоїть гостро, тому країни переключилися із захисту своїх інтересів на боротьбу з піратством і тероризмом.
Водночас, коли Організація Об’єднаних Націй не має власних сил для вирішення якогось конфлікту, то вона може прийняти резолюцію Ради Безпеки про допомогу в певному конфлікті.
Але тут головне зрозуміти, що НАТО – це не імперія, яка прагне поширити свій вплив на інші території, це – союз із самооборони, який може допомагати ООН.
Останніми роками Європейський Союз дедалі частіше заявляє про створення власних збройних сил. Хоча США вважають, що це дуже дорого для Брюсселя і що він може покластися на сили НАТО. На вашу думку, чи обґрунтоване прагнення Європи мати свою армію?
ЄС постійно співпрацює з НАТО, та, можливо, США не так зацікавлені у присутності в певних регіонах Африки чи Європи. Тому військові сили Європи, імовірно, переберуть на себе місію Альянсу там.
Окрім того, ми маємо конкурентне протистояння у військовій промисловості Америки та Європи. З економічної точки зору, можливо, дорого мати відразу дві системи військової промисловості. Хоча, з другого боку, в умовах конкуренції ми зможемо виробити ідеальну концепцію армії.
Одним із вимірів дотримання глобальної безпеки називають модернізацію економіки пострадянських країн. Про таку модернізацію зараз говорить і Росія. Як ви вважаєте, таке оновлення можливе?
По-перше, модернізацію можна здійснювати кількома шляхами. Яскравим прикладом тут є СРСР і Китай. Іще в 1970-х роках вони зрозуміли, що не зможуть отримувати всі переваги сучасного індустріального суспільства, базуючись лише на комуністичній системі господарювання. Їх лідери розуміли, що не тільки цивільна, а й військова сфера промисловості в умовах ринкової економіки оновлюється швидше.
Тому обидві країни вийшли на шлях реформ – у СРСР зміни почав Андропов, а в КНР – Ден Сяопін. Китайська влада спиралася на комуністичну партію, а в Радянському Союзі Горбачов скасував монополію комуністів на владу, і в нього не залишилося політичної сили, на яку він міг розраховувати під час реформ. Тому країни досягли таких різних результатів.
Зараз модернізація життєво важлива для Росії, якщо вона хоче змінити свій статус пос¬тачальника сировини на світовий ринок. Уряд Путіна та Медведєва намагається оновити промисловість за допомогою великих індустріальних підприємств під державним контролем.
Росія сподівалася, що приватні інвестиції західних країн допоможуть модернізувати її економіку. Але тільки невелика частина із цих грошей справді пішла на розвиток промисловості. Бо в умовах заангажованої судової системи підприємець не може бути впевнений у тому, що забере свої гроші будь-якого моменту і що не буде ніякої націоналізації. Без реформ у цій сфері сподіватися на справжню модернізацію не варто. Бо незалежна судова система створює умови для конкуренції в економіці, а без цього товари на світових ринках не матимуть попиту.
Багато аналітиків зараз кажуть, що в Росії та Китаї створено державний капіталізм. На вашу думку, у цієї економічної доктрини є майбутнє?
Модернізація економіки багато в чому залежить від ставлення до цього держави. Наприклад, у Франції дуже значна державна присутність в економіці, і сама влада створює умови для конкуренції виробників.
У принципі, ми можемо говорити, що в країні з державним капіталізмом може стрімко розвиватися промисловість. Але там має сформуватися великий приватний сектор. Як це відбулося в Китаї, де уряд виступає з певними пропозиціями, але потім вони реалізуються приватними підприємцями. Тому зараз Росія має вивчати досвід Китаю, Сінгапуру чи країн Перської затоки.
До того ж у Китаю є тисячі громадян, які працюють у капіталістичних країнах. І потім вони інвестують свої кошти в економіку КНР. Для них це вигідно, адже вони знають традиції й норми цієї країни, а отже, можуть краще захистити свої кошти. Росія також має багато грошей за кордоном, але вони не працюють у промисловості. Російські інвестори за кордоном зацікавлені у вкладаннях лише у фінансовий сектор, а тому ці гроші не працюють.
Важливим для успіху державного капіталізму в Китаї стало те, що комуністична партія прийшла до влади лише в 1949 році й що там немає такого негативного ставлення до приватних підприємців, як у Росії. У СРСР підприємців знищили, і потім підприємництво тривалий час було дискредитовано. Зараз у Росії є середній клас, та здебільшого він адміністративний чи інтелектуальний, але там мало підприємців.
У Німеччині комуністичний уряд також виштовхнув середній клас із країни. З 1945 року ФРН прийняла в себе 4 мільйони біженців зі сходу. Здебільшого це був середній клас, який і допомагав розбудовувати економіку.
Багато політиків кажуть, що Європа не має однієї думки щодо інтеграції нових членів та співпраці з ними. Чи відбувається у Брюсселі певне протистояння із цього питання?
Європейський Союз – не просто держава, це коаліція чи союз країн. І слабкість цього союзу – у відсутності сильної зовнішньої політики. Там є багато цілей і завдань, але це не дає справжньої єдності на світовій арені.
Проте там немає і ситуацій, коли одні країни виступають проти інтеграції нових членів, а другі, навпаки, підтримують її. Різниця в тому, що деякі члени ЕС можуть мати зиск від цієї інтеграції, а отже, проявляють ініціативу. Прикладом цього можуть бути візити міністрів закордонних справ Німеччини та Польщі у Білорусь кілька днів тому. Ці країни прагнуть розширювати своє співробітниц¬тво з Мінськом.
Наприклад, у Білорусі свого часу існували постійні економічні фонди, і європейські організації могли спиратися на них, коли йшлося про підтримку громадських організацій у суспільстві. Та зараз без цих грошей складно казати, що ми підтримуємо громадські інститути. Сподіваюся, що східне партнерство посилить свою співпрацю із громадськими організаціями в цій країні та в регіоні.
Ще хочу сказати, що, коли уряд не дає розвиватися громадянському суспільству, тоді в цього руху немає майбутнього. На мою думку, Європа зараз потребує країни, яка візьме на себе ініціативу у східному партнерстві та допомозі громадянському суспільству на пострадянському просторі. Інші вже потім приєднаються до цього руху.
Пане Вік, тривалий час ви очолювали місію ОБСЄ в Білорусі. Як ви можете описати політичну ситуацію в цій країні напередодні президентських виборів?
З одного боку, ми й далі спостерігаємо в цій країні авторитарний та недемократичний режим. Влада не дає розвиватися ЗМІ та вільно висловлюватися громадянам. Тому треба очікувати, що на виборах будуть маніпуляції громадською думкою. З другого боку, ми бачимо важливі зміни у відносинах Білорусі та Росії. Москва підтримувала Мінськ багато років, і для неї було неважливим те, що там править недемократичний уряд. Однак зараз Лукашенко вже не має такої підтримки з боку Росії. І політична ситуація може змінитися, адже Росія потроху втрачає авторитет у Білорусі. Зниження економічної допомоги з боку Росії під час конфлікту між Лукашенком та Медведєвим, безперечно, може підштовхнути Мінськ ближче до Європейського Союзу. Але відносини Білорусі та Європи дуже напружені.
Шанси на поліпшення торговельних відносин Білорусі з ЄС не такі великі. Тому Лукашенко зараз намагається залучити інвестиції з Китаю чи Венесуели.
Іншим важливим чинником на цих виборах стане зовнішньополітичне спрямування країни. Є західний і східний вектори розвит¬ку. І населення Білорусі хоче мати гарні відносини з обома сторонами. Стратегічне місцеположення Мінська це дозволяє. Білорусь, як і Україна, входить у програму східного партнерства, яка покликана економіку та політичне життя у цих країнах привести у відповідність до європейських стандартів. Проте в ЄС поки що немає спільної політики щодо цього напрямку.
Крім того, економічні інструменти, що використовуються згідно із цією програмою, не такі великі, як того потребує уряд Лукашенка для модернізації своєї економіки. Адже зараз білоруська продукція неконкурентоспроможна на світових ринках.
Чому, на вашу думку, білоруська опозиція не спромоглася висунути єдиного кандидата на майбутніх президентських виборах?
Зараз є кілька опозиційних лідерів, але вони не можуть досягти згоди щодо єдиної кандидатури. На мою думку, це відбувається через недостатню розвиненість політичної культури в країні.
Коли я очолював місію ОБСЄ в Білорусі й у нас були більш широкі повноваження, ніж зараз, ми намагалися допомогти розробити процедуру обрання єдиного кандидата, коли б усі точки зору враховувалися. Та навіть при узгодженні єдиної кандидатури вона не мала справжньої підтримки з боку політичних сил. Тому це був лише формально єдиний кандидат. Насправді він міг спертися тільки на свою політичну силу.
У 2006 році єдиним кандидатом від опозиції став Олександр Мілінкевич, але, знову ж таки, він не мав широкої підтримки усіх політичних сил. Тому його позиція була такою слабкою.
Зараз білоруська влада дозволила місії ОБСЄ працювати до кінця 2010 року. Як ви вважаєте, чи буде перебування ОБСЄ в Білорусі продовжено у наступні роки?
У місії ОБСЄ зараз уже не має таких пов¬новажень, які вона мала в минулі роки. Одразу після мого головування в місії Лукашенко забажав змінити її мандат. Майже рік тривали переговори, і тепер представники ОБСЄ можуть лише спостерігати. Усі проекти, які місія хоче втілити в життя, мають бути схвалені урядом. А цього не було під час мого головування.
Зараз місія сфокусована на спостереження і не займається консультаціями політичних партій чи неурядових організацій. Гадаю, її буде продовжено й надалі. Навіть у такій обмеженій формі вона може відіграти важливу роль у формуванні політичної системи країни, особливо якщо ситуація зміниться.
Сейчас вы просматриваете новость «Ганс-Георг Вік: Слабкість ЄС полягає у відсутності спільної зовнішньої політики в союзі»». Другие новости политики читайте в разделе «Политика». Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter. Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Новости партнеров

Последние новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять