Пресс-конференция: Итоги десятилетия. Внутренняя политика Украины

Пресс-конференция в "Главреде"

21 грудняу прес-центрі медіа-холдингу "Главред" відбудлася прес-конференція на тему: "Підсумки десятиріччя, що минає. Внутрішня політика України".

У прес-конференції взяли участь:

- директор Центру дослідження проблем громадянського суспільства Віталій Кулик,

- голова правління Центру політико-правових реформ Ігор Коліушко,

- завідувач відділу політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень, кандидат історичних наук Сергій Янішевський.

Віталій Кулик:

Це був переломний рік для розвитку політичного процесу в Україні. З 2004 по 2010 рік в Україні існувала так звана "дисфункціональна демократія", або безпорадний плюралізм, який полягав у двовладді, розбалансуванні державного організму, відсутності системності в управлінні державою та реалізації стратегій, відсутності самої стратегії, єдиного бачення того, куди ми йдемо і що робимо. Було постійне протистояння різних політичних сил, яке розколювало суспільство України.

Ця дисфункціональна демократія не могла закінчитися нічим іншим, як перезапуском демократичного транзиту. Це відбулося після зміни влади в Україні. Я б не хотів давати оцінку цьому перезапуску, оскільки він, з моєї точки зору, відбувся неконституційним шляхом. Але ми маємо політичний наслідок. І політична ситуація наступна.

Відбулася концентрація влади і відповідальності в одних руках – в руках Президента України. Ця консолідація спрямовується на модернізацію країни в економічній сфері, управлінської вертикалі. Це не лише об’єднання повноважень, але і підвищення відповідальності. Тобто після того, як відбулося повернення до Конституції 1996 року, за кожного, окремо взятого чиновника на місці несе пряму політичну відповідальність Президент. Тобто ми знаємо, хто винен. Залишається питання – що робити?

На це відповідь також дається владою. Вона полягає в ініціації реформ, прискорення реформ, модернізація країни як конструкт, як ідеологія. Друге – це проведення ряду оптимізуючих заходів, в першу чергу це так звана адміністративна реформа.

Указ Президента України про оптимізацію державного апарату не є повноцінною адміністративною реформою. Це – лише перший етап, крок на шляху до великої адміністративної реформи. Він полягав в оптимізації управлінської вертикалі, в поверненні її керованості, зниження протистояння в рамках самої виконавчої структури між різними групами впливу.

Якщо ми подивимося на функції, якими наділені різні віце-прем’єри в уряді, то побачимо, що попри те, що вони контролюють певний сектор, де вони мають інтерес, інший віце-прем’єр, як правило, має конкурентні відносини по бізнесу зі своїм колегою. Якщо, наприклад, один контролює сектор енергетики, то інший – ціноутворення і тарифоутворення в енергетиці. І домовитися їм достатньо складно. Домовитися можна лише з санкції Президента. Таким чином, ми повертаємося до системи, яка була за часів Леоніда Кучми, - системи ручного управління всіма процесами.

Але адмінреформа – це не лише оптимізація роботи апарату виконавчої влади. Наступними кроками, очевидно, буде реформа державної служби. Проект реформи державної служби лежить на Банковій, обговорюється поки що у вузьких експертних коридорах. Під час розробки Указу про оптимізацію державної служби чинився підвищений спротив реформування уряду. Публікація Указу вночі свідчить про те, що була ймовірність "купирования" процесу адміністративної реформи на виході. Тобто могли заблокувати публікацію цього указу та реалізацію цієї оптимізації адмінструктури. Оскільки переформатування комісій, інспекцій, їх уніфікація та зміни конфігурації уряду створювали конфлікти інтересів між фінансово-промисловими групами. Чинився підвищений бюрократичний саботаж реалізації цього указу та адміністративної реформи в цілому.

Реформа державної служби – наступний крок. Цій реформі також чиниться підвищений саботаж, оскільки вона передбачає ряд новацій: руйнування нинішнього способу організації української бюрократії, перенесення на контракт частини технічних співробітників, які зараз мають статус державних службовців, перегляд рангів, табелів і т.д. Очевидно, що це передбачає і перегляд бюджетної політики по забезпеченню цієї бюрократії.

Другий етап – це реформування місцевого самоврядування. Поки що точаться суперечки щодо того, яку модель треба брати за основу реформи місцевого самоврядування. Однак реалізація цієї реформи запланована на першу половину 2011 року. Паралельно з цим має бути введений в дію антикорупційний пакет. Без реалізації антикорупційних заходів неможливе успішне проведення адміністративної реформи. В комплексі це справді виглядає як адміністративна реформа. Тому коли ми оцінюємо Указ Президента як саму адміністративну реформу, це не відповідає дійсності. Це – перший крок на шляху до адміністративної реформи.

Наступною тенденцією, яка проявилася у 2010 році є підрив політичного капіталу парламенту як інституції. Політична ціна парламенту впала нижче плінтуса. Бійка, яка сталася нещодавно, із блокуванням трибуни і її розблокуванням – це наслідок зниження ваги парламенту в суспільстві і системі прийняття державних рішень. Центр прийняття державних рішень перемістився з парламенту на Банкову давно. А зараз парламент в пошуку свого місця в системі влади, але поки що його не знаходить. Відбувається девальвація самого парламентаризму. Це позначається і на політичній культурі самих парламентарів, і на їхніх діях в стінах парламенту і поза ним.

Третя тенденція – активізація громадянського суспільства і його вихід як гравця на політичну арену. Я кажу не тільки про акцію протесту проти Податкового кодексу. Тому що перші ознаки консолідації громадянського суспільства з’явилися після прийняття постанови Кабінету міністрів про введення платних послуг у вишах. Саме тоді студенти самоорганізувалися, провели акцію протесту всеукраїнського масштабу і досягли цієї перемоги – зняття цієї постанови Кабміну і скасування цілого переліку платних послуг у вишах. Це була перша акція громадянської непокори, перша акція громадянського суспільства.

Другим кроком, другим етапом активізації громадянського суспільства стала акція на Майдані Незалежності – Майдан-2 проти Податкового кодексу. Очевидно, що такі процеси консолідації громадянського суспільства відбуваються і інших секторах.

Можна згадати, що зараз відбувається переформатування профспілкового руху. Зростає негативне ставлення до нинішнього керівництва Федерації профспілок України. Формуються протестні ініціативи на рівні захисту довкілля, міського довкілля. Я маю на увазі не Партію зелених чи екологію. Міське довкілля, в моєму розумінні, це питання парків, скверів, дитячих майданчиків, історичної частини міста, яка нещадно забудовується.

Це консолідація і інших громадських організацій в рамках різноманітних компаній по захисту чогось або проти чогось. Це підвищує і саму роль громадянського суспільства, і якість послуг та роботи, яку здійснюють громадські ініціативи.

І останнє – це питання партійної системи. Очевидно, що нинішній етап нашого демократичного транзиту виявив кризу партійної системі як такої. Наші політичні партії виявилися не партіями в політичному розумінні цього слова, а виявилися бізнес-проектами або політичними надбудовами над інтересами певних політиків чи фінансово-промислових груп. Широких розбудованих структур і проникнення партій в тканину суспільства не спостерігається. Є ставка на маніпулятивні технології під час виборів, але комунікації між політичними партіями та їх виборцями не спостерігається. Протягом цього року фактично не було імпульсу для комунікації проведення виборів до місцевих рад.

Наслідки виборів до місцевих рад я не хотів би коментувати. Вони не є тенденціями, які проявилися саме цього року. Очевидним було, що була криза БЮТу як політичного проекту. Очевидним було посилення Партії регіонів. Але багато хто не очікував такого тиску з боку адмінресурсу по просуванню інтересів Партії регіонів. В наслідок цих дій та багатьох інших нестиковок і інколи неадекватності державних чиновників ми отримали те, Венеціанська комісія назвала "дефіцитом легітимності". Наступний крок – це завдання на майбутнє для влади, уряду і Президента, є подолання цього дефіциту легітимності. І власне на це розраховані адмінреформа та продовження конституційної реформи. Створена комісія, яка має розглядати пропозиції стосовно конституційної реформи. У мене багато заперечень стосовно учасників цієї комісії. Але є позиція Президента: повернення до Конституції 1996 року – це не крапка, а двокрапка, початок нового конституційного процесу. Сподіваюсь, що 2011 рік стане роком продовження конституційного процесу, підготовки нової редакції Конституції України, де буде повернення від суто президентської республіки до парламентсько-президентської республіки.

Сергій Янішевський:

Що за десять років змінилося в політичній системі України? Я подивився зміну основних світових рейтингів за 2000-2010 роки. За рейтингом FreedomHouseу 2001-2002 році Україна мала індекс 4,0 і була частково вільною, у 2010 році – 2,5, а там чим нижча цифра, тим країна є більш вільною. За рейтингом TransparencyInternational, рейтинг рівня корупції, у 2000 році рейтинг був 1,5, у 2010 році – 2,4. Тут навпаки, чим вища цифра, тим країна вважається менш корумпованою. Тобто за цими двома рейтингами видний певний поступ України в напрямку демократизації спостерігається.

Коли ми говоримо про зміну чогось за десять років, важливо, за якими критеріями ми оцінюємо цю зміну. Якщо подивитися, що змінилося за десять років по основних елементах нашої політичної системи.

Партійна система, на мій погляд, певною мірою деградувала. Тому що у 2000-2001 роках більшу питому вагу мали ідеологічні класичні партії, якщо орієнтуватися на європейські зразки. Була краща комунікація між партіями та електоратом. Хоча, можливо, цей електорат був і невеликий. Зараз класичний ідеологічний компонент в розумінні країн Західної Європи з нашої партійної системи майже повністю вихолощений. І ми далі від європейських зразків, ніж були 10 років тому. Тому стан партійної ситеми я би оцінив як певну деградацію.

Щодо громадянського суспільства я погоджуюся з паном Віталієм Куликом. Можна вважати, що громадянське суспільство, нехай і повільно, але розвивається. І йдеться тут не лише про масові політичні акції, які є результативними. Відбувається і формальне кількісне зростання громадських організацій, і розширюється їх галузевий спектр за видами діяльності. Громадянське суспільство можна вважати міцнішим, ніж воно було десять років тому. Хоча, зрозуміло, що до орієнтирів європейського гатунку ще далеко.

Я постійно апелюю до європейських зразків, тому що курс європейської інтеграції є незмінним для України вже протягом тривалого часу. Тому певні параметри країн Євросоюзу можна вважати певним орієнтиром для нашої політичної системи. Відповідність або невідповідність тим чи іншим параметрам можна вважати оцінкою якості окремих елементів політичної системи.

Що стосується системи державної влади, державного управління. Можна також сказати, що є певний повільний поступ, запроваджуються певні нові практики, яких не було раніше, можливо, елемнти електронного уряду, елементи громадського контролю, які, можливо, в чомусь є формальними і неефективні. Але все одно я вважаю, що це хоч і повільні, але кроки вперед.

Знову ж таки числені зобов’язання України в межах співпраці з Європейським Союзом, які стосуються реформування, видозміни певних ланок системи державного управління. Вони сприяють в цілому розвитку системи державного управління. Тому якість цього елементу політичної системи, його зміна за десять років я би оцінив як повільний поступ.

Електоральна система. Тут я би також визначив десятирічну перспективу цього компонента як пвний повільний поступ, тому що проведена низка виборів, я вважаю, з високим рівнем політичної конкурентності. А це дозволяє говорити про розвиток нашої електоральної системи. І останні місцеві вибори не були вже зовсім безнадійними з такого погляду.

Місцеве самоврядування. Я також вважаю, що цей інститут поступово розвивається, обростає м’язами на якісному рівні. Якщо порівняти мерів міст зрозка 2000-2001 років і мерів міст 2010 року, можно помітити суттєву різницю. Тож можна сказати, що інститут місцевого самоврядування поступово оформлюється як невід’ємна складова системи влади в Україні.

І ще я би зупинився на такому компоненті як масова політична участь. Тут можна відзначити досить високі показники, можливо, навіть і сумірні з рівнем політичної участі в країнах Євросоюзу. Хоча це й не регулярно. Тому що за ці десять років ми мали і Помаранчеву революцію, і більш локальні феномени, як нещодавній податковий майдан. Можна згадати і "Україна без Кучми", яка не була абсолютно нерезультативною. Можна згадати і ті ж антинатівські протести 2006 року. Тобто у суспільстві поступово формується традиція масової політичної участі, усвідомлення можливостей свого впливу на реалізацію державної політики.

Підсумовуючи сказане по цих шести компонентах, які я назвав, я би в цілому охарактеризував ці десять років для політичної системи України як повільний демократичний поступ.

Ігор Коліушко:

Говорячи про десятиліття, очевидно, треба почати з того, з чого воно почалося. Як на мене, в плані політичного становлення України як держави 1998 рік був піком. До цього року ми зростали. У нас формувалася і зміцнювалася політична система. У нас змістовно розроблялися і готувалися реформи – і судова, і адміністративна, і багато інших економічних реформ.

І на межі тисячоліть була надія, що нарешті ці всі реформи та напрацювання почнуть впроваджуватися. Особливо сплеском такої надії була спроба реалізувати Кучму-2. У 1999 році на чергових виборах вдруге переміг Леонід Данилович Кучма. І тоді ціла група політиків на суб’єктивному рівні досягнула консенсусу щодо перспективи української політики на тому етапі. В результаті цих домовленостей з’явився уряд Ющенка в кінці 1999 року. І було дуже багато обнадійливих моментів і в економічній політиці, і в організації влади.

Але початок 2001 року двома подіями дуже різко все це перекреслив. Це – відставка уряду Ющенка. Вперше відбулася відставка через парламентський вотум недовіри. Тобто в парламенті консолідувалися сили і проголосили недовіру. До цього Президент завжди вважав, що тільки він має право відставляти уряд. Коли він хотів, він це робив, коли не хотів – не вважав, що в це має хтось втручатися.

І друга подія – це вбивство Георгія Гонгадзе. Всі події, які почалися після цього мали значний вплив – як внутрішній, так і зовнішній. Після цього припинилися спроби Леоніда Даниловича стати новим президентом. І внутрішній політиці все повернулося до старих практик, а в зовнішній політиці Україна потрапила в ізоляцію з боку Заходу і в поступове сповзання в залежність від Росії. Два роки тривав цей процес. І власне в 2004 році чергові президентські вибори завершилися Помаранчевою революцією. Це знову ж таки був величезний позитивний підйом енерегії, консолідації зусиль громадян. Громадяни побачили, що вони можуть вирішувати долю країни. З іншого боку політична і економічна еліта побачила, що народ не є безмовною масою, з ним треба рахуватися. І, звичайно, Помаранчева рефолюція дала величезний шанс для позитивної трансформації насамперед внутрішньої політики нашої країни.

Але цим шансом не скористалися. Тоді були внесені зміни в Конституцію. Частково ця проблема, частково суб’єктивні проблеми, пов’язані з лідерами, насамперед, Ющенком і Тимошенко. А також, я вважаю, не можна забувати про відповідальність їхнього найближчого оточення, яке було так само суто бізнесове, зацікавлене, як і їхні опоненти, виключно в реалізації влади з метою особистого збагачення.

Всі ці фактори привели до періоду новітньої руїни, як можна сьогодні назвати період двовладдя, як сказали колеги.

Другий важливий момент, який відбувся приблизно в той же час, у 2005 році. Якщо до того часу влада не дуже говорила про цивілізаційний вибір України. Тим не менше, за мовчазним консенсусом поступово розбудовувалася держава, і розвивалася тенденція до європеїзації України.

У 2005 році на поверхню вийшла конкуренція двох національних ідей. Більш яскраво проявилася та сформулювалася на рівні претензій на національну ідею ідея якомога швидкого вступу України в Європейський Союз, інтеграції в євроатлантичні структури і відповідно постановка задачі і трансформація всього внутрішнього укладу держави. На противагу цьому вербалізувалася також практично на рівні національної ідеї ідея повернення назад, відродження Радянського Союзу, заперечення європеїзації нашого суспільства. І фактично з того часу ці дві ідеї гостро конкурують у нашій країні. І цим визначається все наше внутрішнє життя.

На початку цього року відбулася знакова, епохальна подія – президентські вибори і перемога носіїв протилежної ідеї. Якщо можна вважати Ющенка, хоч і декларативним, але яскраво вираженим носієм ідеї європейської інтеграції України, то нова влада, сформована Віктором Януковичем фактично всією своєю діяльністю демонструє приналежність до ідеї реставрації в тій чи іншій формі якогось союзного утворення – чи то Радянського Союзу, чи то "руського мира", чи то чогось іншого, але саме в такому форматі.

Попри європейську риторику, яка продовжується і в Президента Януковича, і в багатьох урядовців насправді, якщо проаналізувати те, що відбувається, насамперед руйнується або розмивається саме все те, що було європейського в ціннісному вимірі в нашій країні. Треба не забувати, що Європейський Союз – це насамперед спільність ціннісних орієнтацій. Все решта – вторинне. Інституції, закони – це вторинне. Якщо немає спільного розуміння суспільних цінностей, тоді претензії на членство в Європейському Союзі абсолютно невиправдані.

В Україні з одного боку влада говорить, що європейська інтеграція – це наш вибір, а насправді у нас відбувається тотальне демонстративне заперечення права, як способу організації суспільства. У нас відбувається демонстрація холуйської покірності перед східним сусідом. Я не заперечую, що треба дружити і співпрацювати з усіма сусідами. Але якщо ми подивимося, як робляться деякі речі, як приймаються деякі рішення, ми бачимо, що тут не йдеться ні про яку співпрацю, а йдеться про демонстрацію тотальної залежності.

І можна вже класифікувати як гуманітарну катастрофу те, що робиться в нашій системі освіти, те, що робиться з переписуванням історії України. А зрештою не краща ситуація, наприклад, у сфері охорони здоров’я, де через відсутність реформ ми скоро не матимемо взагалі кваліфікованих лікарів, до кого можна буде звернутися в нашій країні.

Разом з тим завершується розвал політичної системи. Я повністю згоден із оцінками колег. Наші партії – це зовсім не партії. Парламентаризм фактично зруйнований. І я б сказав, що всі розмови про реформи, які сьогодні точаться з боку влади, фактично є тільки розмовами. Указ про адміністративну реформу, якщо називати його першим кроком, то я б додав після цього – який заперечує всі наступні кроки. Про всяк випадок я висловлю застереження. Я не спілкуюся зараз із владою, не знаю їхніх внутрішніх настроїв і думок. Я виходжу з того, що те, що вони роблять, заперечує всю логіку напрацьованих знань, яка базувалася на вивченні зарубіжного досвіду. Виходячи з цього, я кажу, що це не реформа, не крок вперед, а навпаки у значній мірі заперечення можливості розвитку.

Але я не виключаю того, що, можливо, вони придумали якийсь новий шлях, який ще не реалізовувався в жодній країні, і який, можливо, кудись нас виведе. Але я маю великі сумніви щодо цього.

Чого ж нам далі очікувати? Невже все так погано? У нас на наступне десятиліття є два сценарії розвитку. Перший сценарій – це продовження планомірного сповзання в повну залежність від Росії і руйнування нас врешті-решт, як незалежної держави, позбавлення міжнародно-правової суб’єктності і тому подібне.

І є альтернативний шлях, який пов’язаний із реалізацією європейських цінностей. І цей шлях потребує самоорганізації громадян, як на рівні громад, де вони проживають, так і на рівні громадських організацій і громадянського суспільства в цілому. Це сьогодні єдина, найбільш дієва форма боротьби за зміну того вектору, на який нас поставила існуюча влада.

Друге – це децентралізація і розвиток місцевого самоврядування. Це те, що може об’єднати Схід і Захід України. Місцеве самоврядування – це також спосіб виживання громадян. Тому що вплинути сьогодні і радикально змінити владу ми не маємо звідки. Ми не маємо опозиції, від якої ми можемо очікувати перемоги на найближчих виборах і формування якісно кращої державної влади.

Третє – це "ремонт" політичної системи. Насамперед, це законодавство про вибори, формування нових партій на якісно нових засадах, пов’язаних із ідейно-політичною платформою кожної партії та внутрішньо партійною демократією. І завершитися цей процес має конституційною асамблеєю, як новим установчим процесом. Фактично встановити нову державу на основі нової конституції.

Сейчас вы просматриваете новость «Пресс-конференция: Итоги десятилетия. Внутренняя политика Украины». Другие новости политики читайте в разделе «Политика». Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter. Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Новости партнеров

Последние новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять