Пресс-конференция: Итоги десятилетия. Внешняя политика

Пресс-конференция в "Главреде"

22 грудня у прес-центрі медіа-холдингу "Главред" відбулася прес-конференція на тему: "Підсумки десятиріччя, що минає. Зовнішня політика України".

У прес-конференції взялиучасть:

- заступник директора Національного інституту стратегічних досліджень, доктор політичних наук Олександр Литвиненко,

-науковий директор Інституту євроатлантичного співробітництва Олександр Сушко,

- заступник генерального директора Українського центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова Валерій Чалий.

Олександр Литвиненко:

Десятиріччя з 2000 по 2010 рік було одним з найцікавіших і найзмістовніших у світовій історії після Другої світової війни. Якщовперше десятиріччя існування незалежної України відбувались складні процеси розпаду та трансформації однополярного порядку, то друге десятиріччя запустило формування принципово нової системи. І власне це десятиріччя почалося не календарно, а, як ми пам’ятаємо, почалось трагічними подіями вересня 2001 року. 11 вересня 2001 року відбувся гігантський терористичний акт проти Сполучених Штатів, який коштував життя понад 3000 людей.

З того часу відбулася низка подій у світі, які з висоти прожитих 10 років можна розглядати як процес поступової ерозії та переходу від однополярного до біполярного порядку і спробу переходу світового співтовариства на нові рейки.

Протягом цих 10 років Україна достатньо послідовно проводила курс на подальшу європейську та євроатлантичну інтеграцію. Цей європейський курс може вважатися, якщо не візитною карткою, то основою політичної ідентичності України.

Для України європейський курс виглядає безальтернативним, водночас існує безліч механізмів його реалізації. Друга дуже важлива принципова умова, яку ми, на жаль, часто забували, це збереження формування адекватних позитивних відносин з Російською Федерацією.

Ми багато, аналізуючи події в Україні, східній Європі, світі, говоримо про наслідки комуністичних часів, про наслідки 70-х років. Я вважаю, що ці 70 років – це дуже складний і важливий епізод у трансформації імперських структур після розпаду Російської Імперії, який триває вже мабуть 150 років. І скільки цей процес трансформації нашого простору буде відбуватися, складно сказати.

Другий момент, про який я хотів би сказати, – ці 10 років засвідчили про суттєве гальмування проголошених у 90-му році в Парижі ідей єдиного європейського дому. Події останніх місяців засвідчили, що європейський простір не виступає єдиним, а суттєвим чином розділений на дві великі складові: євроатлантичну (держави, об’єднані в Європейський Союз, НАТО та інші структури) і Російську Федерацію з групою країн.

Кільком країнам, таким як Україна, Молдова та деякі інші, не вдалося протягом цих років реалізувати євроатлантичні та європейські прагнення. Водночас не реалізувалися ідеї про євроінтеграцію на східному напрямі і ці країни опинилися в достатньо складній ситуації.

Сьогодні, після цих 10 років, мені здається, не час проголошення величезних нових проектів, нових геніальних ідей, нових проривів, а час протверезіння і чіткого усвідомлення, що є така ситуація, яка вона, що її треба визнати і треба її крок за кроком поліпшувати.

Насамперед необхідність цього поліпшення полягає у підвищенні довіри між учасниками міжнародних відносин. І на цьому напрямі останніми роками робиться достатньо багато. Одним з прикладів цього є перезавантаження Сполучених Штатів і Росії, відновлення інтенсивної взаємодії Російської Федерації з НАТО, з Європейським Союзом.

Дуже важливо підкреслити, що українська зовнішня політика виходила, і я переконаний, виходитиме з власних національних інтересів, які, як це неодноразово підкреслювалося в чинних нормативних документах, у всебічній трансформації та реформуванні всіх сфер суспільного життя відповідно до впроваджених європейських цінностей, більш сучасних, а також осучаснення української держави.

Щодо проблем національної безпеки, сектору безпеки, який за 10 років пройшов достатньо суттєву реформацію. Ці 10 років виявилися роками жвавих дискусій щодо реформування цього сектору, підготовки величезної низки пропозицій. За цей період вдалося досягти достатньо великих позитивних результатів у напрямі реформування збройних сил, яке і досі не завершене. Водночас це був час усвідомлення глибини і розмірів проблем. Це був час, коли серед всіх фахівців сформувалося більш-менш чітке уявлення майбутнього нашого сектору безпеки і оборони.

Зараз все виглядає так, що цілі більш-менш зрозумілі, напрями – теж. Це результат цих 10 років.

Олександр Сушко:

Невдячна справа аналізувати певний процес, прив’язуючи його до календаря, тому що в реальній історії нема ані п’ятирічок, ані десятирічок і навіть століть. Що було характерним для цього часу? Україна тоді вступила в турбулентний період внутрішньої і зовнішньої політики, зумовлений кризою другого терміну президентства Леоніда Даниловича Кучми. Касетний скандал і всі зовнішньополітичні втрати, які Україна понесла у зв’язку з цими подіями. Тоді ж почалися громадські рухи, консолідація громадянського суспільства. Все це мало логіку і динаміку, яка вивела врешті на 2004 рік і далі.

Вочевидь Україна перебуває зараз у стадії завершеного певного історичного циклу, який мав свої етапи. А зараз ми увійшли в інший цикл: ще рік тому спостерігалося вичерпання певної моделі розвитку, зараз ми бачимо початок нового циклу, який містить ризики і можливості. Мені, як історику за освітою, дуже хотілося б, щоб модель ХХ століття нас не наздогнала. Тому тоді, в 1910 році, багато аналітиків Європи оптимістично говорили про прийдешнє десятиліття, яке мало принести Європі остаточне процвітання. І потім що трапилось, всі ми пам’ятаємо. Тому дуже не хотілося б щоб через 10 років у нас виникли якісь паралелі з ХХ століттям.

Десятиліття суперечливе, але дало певний рух уперед. Оглядаючись на 2000 рік, ми бачимо, що то була зовсім інша держава і суспільство. За ці 10 років були зроблені істотні кроки вперед, які позначилися на міжнародному становищі України.

Зокрема, якщо ми говоримо про те, в які міжнародні процеси Україна сьогодні залучена чи має перспективи залучитися, то тут йдеться про більш якісні можливості. Тому що тоді всі розмови про стадіальну інтеграцію носили суто гіпотетичний характер. Якщо ми сьогодні говоримо про перспективу можливості глибокої зони вільної торгівлі з Європейським Союзом, якщо ми стали повноправним членом Світової організації торгівлі, то це дійсно певне якісне зрушення. А на той момент, 10 років тому, ми знаходились в стадії ізольованості від глобальних економічних і політичних процесів.

Ми далекі від ілюзій, які були 15-20 років тому, і стосувалися однолінійності розвитку нашого регіону, про остаточну перемогу демократії, ринкової економіки, вільного відкритого суспільства. Зараз цих ілюзій немає. І ми бачимо що стикаються конкурентні тенденції, зумовлені певними серйозними внутрішніми процесами і різних країнах. І ці внутрішні процеси певним чином транслюються у міжнародну політику. І тим самим створюють конкурентне, а інколи й конфліктне поле.

Якби реалізувалася концепція, яку 20 років тому описав Френсіс Фукуяма, як кінець історії, то Україна в цій системі відчувала себе дуже комфортно, і нам би легше було долати ті внутрішні перешкоди, які стримують наш розвиток. Але це не стало правдою.

На сьогодні ми маємо дуже непросте зовнішнє оточення, яке надсилає нам різні сигнали, які знаходять відгук всередині України і в різних сегментах. Україна не є єдиним суб’єктом, який певним чином усвідомив свої завдання і інтереси. Значною мірою Україна – це сукупність суб’єктів, які ще не в повній мірі визначились щодо своїх життєво необхідних інтересів. Тут, дійсно, у нас є певна внутрішня дискусія. Я, наприклад, не міг би так впевнено сказати, що Україна однозначно обрала свій стратегічний шлях і рухається ним. Є певні сумніви щодо остаточності і незворотності певних процесів. Зокрема, скажімо, європейський шлях розвитку не можливий без демократичного вибору. Чи Україна зараз стоїть на демократичному шляху? Це – питання. Тут є ризики, які мають внутрішньополітичну генетику, але матимуть зовнішньополітичні наслідки, якщо певні негативні тенденції закріпляться в наступні роки.

Отже, це десятиліття призвело нас до розуміння потужного взаємозв’язку між внутрішньою і зовнішньо політикою; що зовнішня політика не є абсолютно самостійною, автономною галуззю політики. Все це суттєво впливає на зовнішню політику, аніж те, що раніше було інструментарієм зовнішньої політики, – певні декларації, укладення договорів , підписання конвенцій і вступ до міжнародних організацій. Тобто, я думаю, що зберігатиметься тенденція до стирання межі між внутрішньою і зовнішньою політикою , формування певного цілісного образу політики держави. А цей образ буде вирішальним чином сприяти певному позиціонуванню країни в системі міжнародних відносин

Валерій Чалий:

За це десятиліття Україну точно пізнали в світі. Її вже точно не плутають із Росією, як це було до 2000 року. У світі прекрасно знають, чим відрізняються інтереси двох країн.

За ці десять років світ кардинально змінився. Терористична атака по Сполученим Штатам. Війна на Близькому Сході. Війна Росії з Грузією, яка повернула нас до часів застосування зброї четвертого покоління. Ситуація, яка склалася у світі з поширенням ядерних технологій у військовій сфері. Ми стоїмо фактично напередодні розширення клубу ядерних держав. І зараз весь світ турбує іранська ядерна програма, а також ядерна програма Північної Кореї. Що фактично вже заклало сьогодні небезпечну ситуацію вже в найближчому десятилітті – ризик серйозних збройних конфліктів.

В цей же час відбувалися позитивні події для оточення України. Наприклад, розширення ЄС і НАТО. На жаль, Україна втратила цей шанс. І в це десятиліття всі наші західні сусіди стали членами потужних об’єднань економіки, політики і безпеки. Тому в цьому сенсі це десятиліття втрачених можливостей для України.

Ця втрата відбулася не зразу. Я нагадаю, що початком цього десятиліття стало чітке визначення національного інтересу України, яке у 2003 році було закріплено в законі про національну безпеку, про основи національної безпеки, де чітко зазначалася стратегічна мета. Це – членство України в Європейському Союзі і приєднання до системи колективної безпеки, Організації Договору про колективну безпеку, тобто тієї системи, яка фактично і сьогодні забезпечує безпеку в Європі.

В цьому плані Україна не подолала дефіцит безпеки. Він реально збільшився. І від рішення Ради національної безпеки України Президента Кучми стосовно цієї стратегії повернулися сьогодні до аморфної невизначеної декларативної формули позаблоковості, яка сьогодні не підкріплюється ні фінансуванням Збройних сил, ні чітким розумінням суті цього питання.

Звичайно, простір стабільності до нас наблизився через розширення ЄС. Сьогодні ми межуємо на західному кордоні з країнами Європейського Союзу, що є абсолютно новим, з країнами НАТО. Цього не було у попередні періоди.

Ми пройшли непросте десятиліття у відносинах із Російською Федерацією. Я думаю, що це був зовсім новий період стосунків з Росією. Росія стала сильнішою. В Росії вже ніхто не закликав, як це робив президент Єльцин, просинаючись зранку, думати, що ти зробив для України. Це була зовсім інша Росія. Тепер Росія більш керована, більш авторитарна, яка жорстко шляхом енергетичної дипломатії (це нове слово, яке з’явилося минулого десятиліття) прагне досягти результатів. Енергетична дипломатія – це я м’яко сказав. Насправді у відповідних російських концепціях є засіб реалізації своїх зовнішніх цілей, це – інструментарій. Хтось це називає енергетичною зброєю. І не випадково ви можете знайти у новій стратегічній концепції НАТО нове питання – енергетичне.

Ми почули про нові поняття, такі як кібервійни. Атаки, здійснені на Естонію, фактично поставили питання про виконання НАТО 5 статті в зовсім іншій площині.

Це було десятиліття, коли світ перестав бути спокійним. Це було десятиліття війни найбільш потужних країн проти тероризму, проти супротивника, якого важко визначити, де він знаходиться. Але наслідки часто бували асиметричними. Всьому світу стало зрозуміло, що США втрачали свою роль як єдиної наддержави у світі.

Сьогодні ми говоримо про багато центрів сили, які формалізуються вже в наступні періоди. Це і країни БРІК, і нові держави. Зокрема, був почутий більш серйозний голос деяких країн Європейського Союзу, які намагаються відігравати свою політику більш активно.

У зовнішній політиці України, на жаль, не додалося зрозумілості. І я думаю, що останній рік багато в чому нас повернув до періоду початку 2000-х років за різними параметрами.

Успіхом цього періоду було оформлення зовнішніх кордонів України, як необхідного атрибуту завершення побудови суверенної держави. Це і кордон з Молдовою, і з Білорусією, і з Росією. На жаль, сьогодні ці процеси загальмувалися, і те, що, здавалося б, мало закінчитися в цьому десятилітті, перенесено на наступний період. Тим не менше, кроки були зроблені в цьому напрямку.

Звичайно, в позитиві цього десятиліття – розбудова нового рівня стосунків із Європейським Союзом. Політичне рішення 2008 року про новий рівень політичної асоціації економічної інтеграції сьогодні втілюється в поточні переговори по угоді про асоціації, включно з розширеною і поглибленою зоною вільної торгівлі.

На щастя, це не був період якихось загроз збройного характеру проти України, прямих військових загроз. Але була реальна загроза втягнення України в військовий регіональний конфлікт. Коли збройні підрозділи Чорноморського флоту взяли участь у військовому конфлікті з Грузією. Тоді Україна була дійсно під загрозою як країна, яка втягнулася в конфлікт, з території якої брали участь збройні сили іншої держави. Якби не позиція Грузії, яка є для нас дружньою країною, та зважаючи на інші об’єктивні умови, Україна могла би просто потрапити під цей удар. Це – новий виклик, який нам ще треба осмислити.

На жаль, початок десятиліття, яке ми згадуємо, був досить оптимістичний. А в 2004-2005 роки, як би ми не ставилися до подій, коли українське громадянське суспільство всьому світу, через всі канали і телебачення показало свою позицію, Україна стала не просто відома офіційним особам. Вона стала відома всьому світу і пересічним громадянам. І Україну сприймали як країну нового стилю, як Україну європейську. На жаль, ці можливості були втрачені. Імідж, який був позитивним у 2004-2005 роках, сьогодні все більше і більше погіршується.

І ми знову повернулися до історії із резолюціями Європарламенту, які, я пам’ятаю, ще на початку 2000-х років при моніторингу Парламентської асамблеї Ради Європи звучали по Україні з критичною позицією. Якось ми під забули про них, а тепер знову чуємо. Тобто є тенденція якогось повернення в попередні періоди вже на якомусь новому рівні, як дежавю.

І найголовніше. Десять років прожили ми – на десять років стали старшими наші політики, які все ще залишаються політиками радянських часів. Зверніть увагу, у нас керує зовнішньою політикою Президент, головна особа в здійсненні зовнішньої політики. Подивіться на наших президентів, які були і є. Це все люди, початок кар’єри яких в радянських часах. Саме так розпочинався шлях усвідомлення не те що глобальних тенденцій, а усвідомлення відповідальності за 45-мільйонну країну в центрі Європи. Я не бачу такого настрою. І мені здається, що наблизився до цього більш за всіх Леонід Кучма. Як це не дивно. Мені здається, з тих президентів, які були протягом останніх періодів, саме Кучма сформулював, скоріше інтуїтивно, і наблизився до того, чого потребувало суспільство.

Що ми маємо сьогодні? Парламент відсторонюється від формування основ зовнішньої політики. В парламенті навіть не голосують проведення парламентських слухань по ключовим питанням зовнішньої політики. Центр прийняття рішень знову повернувся за це десятиліття на Банкову, в Адміністрацію Президента.

Міністерство закордонних справ поки що має свою координуючи роль, але я не впевнений, що вона залишатиметься такою і надалі. Сьогодні День дипломатії – дипломати не отримали закон про дипслужбу. Він заветований Президентом, не відомо з який причин. В умовах, коли ми знаходимось в складній економічній ситуації, чомусь Міністерство внутрішніх справ в бюджеті отримує додаткові фінанси, не кажучи вже про державне управління справами. Міністерство закордонних справ втрачається. Хотілося б, щоб наші керманичі зрозуміли, що дипломат, в якого незабезпечена сім’я, який не відчуває своєї соціальної захищеності, тяжко працюючи, навряд чи буде ефективним у зовнішній політиці.

А оптимістичні настрої пов’язані з тим, що за цей період нам багато чого вдалося уникнути негативного. При тому що за це десятиліття Україна увійшла в десятку провідних держав, які здійснюють миротворчу діяльність у світі, при тому, що Україна відіграє значну роль в Чорноморському регіоні, ми дійсно уникнули конфліктів та зіткнень, серйозних проблем в стосунках, як із нашими сусідами по периметру кордонів, так із важливими центрами сил у світі.

Звичайно, останні тенденції – це погляд далі, на Схід. Це – Китай. Сьогодні це спроба економізації. Фактично йдеться про те, щоб за допомогою зовнішньополітичного інструментарію отримувати результати для економіки України.

Сьогодні ми не знаємо, які орієнтири в української зовнішньої політики. Сьогодні закінчилася дія стратегії європейської інтеграції, у нас немає стратегії зовнішньої політики, немає стратегії національної безпеки. І тут я хочу побажати собі і нашим колегам наступного року завершити підготовку цих документів і вийти на наступне десятиліття із розумінням наших цілей, пріоритетів, ресурсів, можливостей, а особливо із розумінням, куди ми насправді хочемо рухатися в зовнішній політиці. Поки що такої ясності немає.

Підсумовуючи цей період, напередодні Нового року та Різдва, хочу всіх нас привітати і побажати, щоб наша зовнішня політика, як і будь-яка політика країни, в першу чергу орієнтувалася на інтерес громадянина. Вона повинна бути прозорою і зрозумілою для людей, а також – ефективною.

Ви говорили про відносини з Росією. Чи не могли б ви прокоментувати останні висловлювання Путіна щодо участі України у Великій вітчизняній війні? Тобто чи є там глибокий політичний підтекст? Чи матиме це наслідки? Чи, як казали наші політики, "сказав, то й сказав – нічого поганого на увазі не мав"?

Валерій Чалий:

Це – невипадкова фраза і не експромт. І вважаю коментар Волошина з МЗС, що прозвучав, про те, що це особиста думка Путіна, недостатньо. Ми всі знаємо реальну ситуацію.

На жаль, прем’єр-міністр важливої для нас країни, нашого стратегічного партнера, спотворив факти. Він це робить не вперше. Спочатку мене це дивувало. Нагадаю вам хоча б постійне згадування Путіним кількості росіян, які проживають в Україні. Він говорить про 17 мільйонів осіб. Насправді їх 17%, або 8 мільйонів. Регулярне повторення мене навело на думку, що це не так просто.

До речі, я навіть через російське посольство звертався по цьому питанню. Я думав, що прем’єр-міністр такої великої країни, така освічена людина помиляється. Ні, він не помиляється. Це – свідома інформаційна позиція.

Така сама ситуація і зараз. В Росії розгортається серйозна боротьба за президентську посаду. І в цій ситуації всі засобі добрі. Тому ясно, що це прозвучало в контексті утвердження російської державності. Але там були факти, які, ще раз підкреслюю, не відповідали дійсності.

Путін сказав про найбільший людський внесок, про найбільший внесок індустріальний саме Російської Федерації. Це – просто спотворення.

Я вже не кажу тут про емоційну частину цієї заяви, тому що вона насправді торкнулася всіх нас, всіх тих, у кого діди воювали на цій війні, хто знає, які втрати понесла Україна. Для України це була подія ХХ століття, яка багато в чому просто змінила наш історичний шлях. І скільки життів поклала Україна для того, щоб захистити не тільки себе, але й Росію, це історики дослідили, це можна дуже легко знайти.

Для мене, якщо емоційно, то це – образа. Якщо говорити про позицію стосунків двох країн, то це питання все-таки потребує врегулювання. Якщо Володимир Володимирович Путін просто не знає ситуації, то йому треба знайти спосіб це пояснити. Якщо він це робить свідомо, тоді це питання до наших офіційних структур, які мають відреагувати. Вони не відреагували належним чином до цього часу.

На жаль, думаю, що це буде не остання заява. Яким чином тепер міністр Табачник писатиме спільну історію, враховуючи вказівки прем’єр-міністра Росії, чи якимось іншим чином, - важко сказати.

Олександр Сушко:

Ця тенденція є доволі глибокою в нинішній Росії. Вона, безумовно, стосується не тільки відносин Росії та України. Це – поляризація російської політичної дискусії і формування певної лінії, яка все більшою мірою підкреслює національну виключність росіян.

Якщо Росія хоче бути такою, як її намагається позиціонувати Путін і той сегмент суспільства, який за ним стоїть, то ця Росія має бути від Тамбова до Твері. Без Москви, бо вона – мультиетнічний конгломерат. Якщо правляча еліта Росії орієнтується на моноетнічну державу, чи державу з домінуючим етносом, який нав’язує себе всім, то це надзвичайні ризики для Росії.

А будь-які ризики для Росії також є ризиками для України. Не тільки тому що ми поряд. Але і тому, що наша правляча еліта дуже схильна до мавпування.

Олександр Литвиненко:

Як би ця заява не сприймалася образливо для українських громадян, вона, як не дивно має і дещо позитивні аспекти. Це є свідченням того, що Росія поступово відмовляється від радянської міфології і намагається своє власне нове бачення.

Але шлях роздування "национальной гордости великоросов", як писав Ленін, це надзвичайно небезпечний шлях. Але ці заяви свідчать про те, що російське керівництво прагне сформувати нову російську ідентичність.

Сейчас вы просматриваете новость «Пресс-конференция: Итоги десятилетия. Внешняя политика». Другие новости политики читайте в разделе «Политика». Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter. Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Новости партнеров

Последние новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять