Яка українська влада забере в себе пільги?

В країні – криза. Отже, влада, аби завоювати довіру народу, котрий за неї голосував та ще голосуватиме, повинна демонстративно та публічно відмовитися від усіх пільг.

Початок цього тижня був ознаменований заявою Володимира Литвина про те, що він, у принципі, не проти подати приклад реального служіння народу. Спікер українського парламенту разом із головою нашого уряду Миколою Азаровим погодилися, аби під час пересування їхнього кортежу вулиці не перекривали. Азаров, за звичкою представника влади, промовчав, зате Литвин не втримався від коментарів, загальна суть яких: "Я не хочу створювати людям незручностей, бо сам у вихідні сідаю за кермо та розумію проблеми простих автомобілістів".

Таким чином, уперше не лише за 20 останніх років, а й з часів пізнього СРСР влада погодилася стояти в одних із народом автомобільних пробках. Причому з коментарів спікера ВР це прозвучало, як величезна поступка та надана київським водіям милість. Показово, кількома днями раніше рядова "регіоналка" Ірина Горіна заявила: народні депутати повинні відмовитися від пільг. Серед яких назвала відпочинок у державних санаторіях, безкоштовне лікування та службовий транспорт. Адже, за словами згаданої вже пані Горіної, людей, тобто, нас із вами, у владі дратує не її разюча "непроффесійність" та некомпетентність в переважній більшості питань, котрі стосуються державотворення, вибору зовнішньополітичного вектору та загалом – керування країною, а насамперед – пільги слуг народу. Котрі лишилися ще від радянської влади.

Насправді я готовий із пані Горіною погодитися. В країні – криза. Ціни ростуть. А більшість працюючого населення незадоволена здорожчанням елементарного вмісту споживчого кошика. Отже, влада, аби завоювати довіру народу, котрий за неї голосував та ще голосуватиме, повинна демонстративно та публічно відмовитися від усіх пільг.

Зробити це не важко для депутатських кишень. Скажімо, ні для кого не секрет, що більшість народних депутатів, незалежно від парламентської фракції, мають або власний бізнес, або бізнес, переписаний на родичів. Саме цей фінансовий фундамент, а не зарплата нардепа, нехай досить висока порівняно з платнею університетського професора, допомагає політичному діячеві підтримувати відповідний до статусу рівень життя. Тому не брати її або, принаймні, демонстративно повертати назад у бюджет чи, скажімо, перенаправляти у фонд тих-таки пільгових та бунтівних категорій населення, було б не просто чесно, а й логічно з огляду на піар-технології.

Інформаційним простором давно гуляє інформація, що депутат ВР Рінат Ахметов відмовився від належної йому зарплати, і ці гроші ніби перераховують у благодійні фонди. Це схоже на правду: найбагатшому громадянину України справді не потрібна якась там платня парламентаря, ані тим більше – пільги. Звісно, пан Ахметов не бідує і не повинен цього робити, бо він володіє мільярдними статками. Котрі, як не крути, він собі заробив, створивши бізнес-імперію. Тобто, насправді сьогодні для більшості тих, хто вже в політиці, а також тих, хто лише підповзає, саме депутатська платня, пільги та можливість отримувати при цьому чималі суми з каси взаємодопомоги – головний життєвий стимул. Усе це народний депутат України отримує разом з мандатом, і весь час своєї каденції може, за великим рахунком, на роботу не ходити.

Це стосується абсолютно всіх політичних сил: ані українська влада, ані українська опозиція жодного разу навіть не намагалася позбавити пільг самих себе. Хоча такий крок, та ще й закріплений законодавчо – безпрограшний хід для швидкого завоювання електорального поля. Яким би не був прогресивним, скажімо, Народний Рух України на початку 1990-х, жоден активний "рухівець" - демократ, ставши депутатом парламенту, не почав відмовлятися від низки пільг, закріплених законодавчо.

Я взагалі пропонував би розглянути гіпотетичну можливість індивідуальної відмови від пільг. Наприклад, якщо Верховна Рада відмовляється голосувати за позбавлення всіх депутатів недоторканності, ті з присутніх, хто все ж таки тягнув руку "за", має повне право, написавши відповідну заяву, з себе цю саму недоторканність зняти. Разом із іншими належними депутатам пільгами: дачами, машинами, поліклінікою в Феофанії тощо. Але чи готова, наприклад, Ірина Горіна до такого кроку? Чи здатен зробити так Микола Томенко? Чи варто чекати цього від Олександра Турчинова, Вадима Колесниченка, Володимира Яворівського, Олени Бондаренко, позафракційного опозиціонера Олега Ляшка? Чи хтось із комуністів – борців за рівність людей у правах, може відмовитися від чогось безкоштовного, тобто – оплаченого з бюджету нами, платниками податків?

Образ народного депутата в Україні давно вже ототожнюється з образом такого собі халявщика. Йому все дозволено, його ні за що не покарають, його охороняє міліція та міцний паркан. Саме тому є певна категорія співвітчизників, котра вважає: став депутатом або кручуся біля депутата – життя вдалося. Натомість в усьому світі приклади успішних людей – зовсім інші. Серед тих, на кого варто рівнятися – покійний Стів Джобс, живий Біл Гейтс, наш співвітчизник Богдан Гаврилишин, засновник Всесвітнього форуму в Давосі. Півстоліття тому прикладом для наслідування та символом, у прямому розумінні цього слова, космічного успіху був Юрій Гагарін. Своєю реальною працею на життя заробляють актори, музиканти, спортсмени, художники, письменники.

І вже навіть в Україні є такі діячі бізнесу та мистецтва, котрі не вимагають для себе жодних пільг. Знаєте чому? Бо звикли працювати й жити за власний рахунок, з результатів власної праці. Чи готові взяти таку ж установку українські політики та відмовитись від пільг під тим соусом, що працюють для народу? Яка влада це зробить – нинішня чи наступна? Поки відповіді в мене нема…

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров

Все новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять