Згадка про п’ять колосків або Здатність пам’ятати

В Україні вшанували пам'ять жертв Голодомору 1932-1933-років.

Навпроти у будинку горить свічка. Поверхом нижче – ще одна. Полум’я палахкотить на згадку про трагедію українського народу, яку і сьогодні не забувають мешканці звичайних багатоповерхівок на околиці столиці.

В останню неділю листопада українці згадують усіх тих, кого заморили голодом в українських селах та містах, замордували у тюрмах. Про трагедію українського народу говорять президенти, дипломати, політики, громадські діячі. Але у ці дні вони не головні. Має бути почутим український народ: кожний дідусь, який зі сльозами на очах тремтячою рукою стискає п’ять колосків пшениці, кожен чоловік, який дізнався страшну правду у дорослому віці, кожен юнак, який виріс на розповідях про сталінський голод, кожен хлопець, який має право знати і зберігати пам’ять про трагедію його родини.

Автор концепції геноциду Рафал Лемкін був переконаний, що Голодомор був геноцидом. Він же згадував: "Косіор заявляв у газеті "Ізвестія" від 2 грудня 1933 року: "Український націоналізм – це для нас головна небезпека". Щоб викорінити цей націоналізм і встановити жахливу одноманітність радянської держави, принесли в жертву українське селянство".

Здавалось б, горе має об’єднувати. Навіть через п’ятдесят, сімдесят, сто років. У нашому випадку – Захід і Схід, бо перші вірили і знали, інші – пережили і пам’ятали. Та й вчені (не лише вітчизняні) і сотні свідків Голодомору своїми неспростовними оповідями не втомлювалися доводити, що у 1932-1933 роках був організований цілеспрямований голод, аби знищити українських селян, "творців і акумуляторів української культури, мови, традицій".

Натомість нині офіційний Київ відмовчується, хоча й бере участь у траурних церемоніях. Цього дня з вуст Президента Віктора Януковича так і не пролунало слово "геноцид". Навіть тоді, коли зранку 26 листопада Янукович виступав біля символічної "Свічки пам’яті", що її збудував його попередник – Віктор Ющенко. До речі, Віктор Янукович у цей траурний день із зерном та калиною вперше прийшов до Свічки (у минулому році він підходив до пам’ятного знаку на Михайлівській площі столиці). Прийшов і не сказав найголовнішого. Хоча згадував про трагедію та духовні втрати, "між рядків" його виступу читалися слова півторарічної давнини: "Голодомор був загальною трагедією народів СРСР, а не лише українців". Це відчували ті, хто був поряд з Президентом.

Ранкові новини повідомляли, що разом із головою держави до монументу прийшли не тільки три президенти та численні урядовці, а й "тисячі людей". Насправді ж їх було не тисячі і навіть не сотні. Але справа не у кількості, а у їх намірах. Більшість тих, хто прийшов сьогодні разом з Президентом – вчителі, службовці – мали спеціальні "запрошення" від голови держави та мали обов’язково відмічатися у певних списках.

Удень до символічної свічки на схилах Дніпра прийшли всі охочі, ті, хто не чекав високих запрошень.

Біля станції метро Арсенальна у столиці по обіді зібралось кілька тисяч людей. Траурною ходою з колосками пшениці, калиновим гіллям та незапаленими свічками вони йшли вулицями. Повільно та тихо. Не заважаючи ані водіям, ані нареченим у Парку слави. Попереду діти, за ними дорослі.

Першими згадали про дітей, померлих від голоду, і тих, кому так і не довелось народитися, адже, за даними дослідників, серед усіх смертей у 1932-1933 роках діти становили до половини загиблих. У вересні 1933-го за шкільні парти не повернулися майже мільйон учнів. У пам’ять про них молоді люди пронесли свічки з чорними стрічками, на кожній з яких були написані дитячі імена.

"Особливо страждали від голоду ми, діти, – говорить один зі свідків Голодомору-геноциду 1932-1933 років. –  У мене було дві сестри – п’ять і сім років. Ми весь час просили їсти, але у матері нічого не було. Спочатку ми їли мерзлу картоплю, буряки, а весною – цвіт дерев та зелене листя. Навколо були хати з вибитими вікнами та пограбованими оселями – господарі втікали від голоду, куди могли. Люди падали і вмирали. До них ніхто не підходив, бо хоронити нікому було. Потім трупи скидали в одну яму. У моєму рідному селі Прилуки їх називали "білими". Так і говорили "пішов у білу яму". 20 травня 1933 року помер мій батько. Сестри мої просили вишеньки. Через три дні померли і дві сестрички, не дочекавшись вишеньок. Поклали їх в один гробик. Ми з мамою віднесли їх на кладовище і поклали поряд з Великим мучеником – моїм батьком. Я добре пам’ятаю, як мій батько просив дати мене на руки в останні хвилини життя. Мати боялася, що в останніх судомах він зробить боляче, і не дала мене. Моя мати все життя плакала. І весь час говорила, що у радянські часи не можна було пом’янути померлих та називати вголос їх імена".

Нині чоловік говорить про те, що лише у роки Незалежності зміг згадати і розказати історію своєї родини.

Історії своєї родини сьогодні можуть розказати не тільки старі люди, а й молоді.

"Мій нині покійний дід Михайло народився 1928 року в містечку Іваниця на Чернігівщині, – розповідає журналіст Роман Горбик. – Його мати Маруся походила з небагатої ремісницької родини, де чоловіки кілька поколінь кравцювали, а батько Василь – з незаможних хліборобів. Голод наздогнав родину навесні 1933 року. Довелося міняти одяг на їжу. Якось надвечір Маруся (їй було 26 років) понесла якісь речі за кілька кілометрів на хутір Лозове, де жили родичі. Вже починало теплішати, але вітер був ще холодний, до того ж, ослаблений організм не міг впоратися навіть із невеликим переохолодженням. Додому вона повернулася вже з гарячкою. В неї за кілька годин розвинулася крупозна пневмонія, а до ранку Маруся вмерла. Її могила дивом збереглася до сьогодні – хоча Іваниця втратила під час Голодомору принаймні кількасот душ, мор не був такий страшний, як в інших місцевостях, і "братські могили" були, наскільки я знаю, радше винятком. На цвинтарі й досі можна бачити ці могили з Голодоморів 1921, 1933, 1947. Запалі невеликі пагорби, часом здаля схожі на кротовини. Як не стало матері, Мишко з батьком зовсім потрапили в скруту. Фактично вижили вони лише завдяки тому, що на горищі мали кілька козячих шкур, вже вичинених на кожухи. Оці шкури вони різали на тоненькі паски, варили і їли; тільки тим і вижили. Потім Василь одружився вдруге, у шлюбі навіть народився ще один син. Але від голодування Василь так заслабнув, що в нього розвинувся туберкульоз, і від нього він помер 1938-го, коли йому було 35; помер і однорічний син від нової дружини – немовля заразилося від батька. Всі вони, думаю, непрямі жертви Голодомору. А от родина моєї бабусі жила на іншому кутку і була заможніша й мала кращі зв’язки, тому змогла уникнути реквізицій. Тому вони не голодували – зате бабуся досі пам’ятає примарні постаті, які тоді никали вуличками містечка, намагаючись коли випросити, а коли й украсти хліба. Якось така людина вскочила і до їхньої хати, але не змогла вчасно втекти і сховалася в сінях за дверима, де злякала бабусю. Їй віддали якийсь харч просто так. Однак більшість із таких людей вмирали на вулицях, попідтинню, і особливо коло "Торгсину", де здавалося дідівські коштовності за якусь дещицю зерна".

Про всіх померлих та скалічених сталінським режимом згадують сьогодні й у церквах. А біля "Свічки пам’яті" моляться разом православні та католики. А у горі над головами у сірому небі мовчки кружляють птахи. Здається, що ось-ось і лелеки вирвуться з гранітного каміння меморіалу та полетять...

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять