Найдорожчий український художник Анатолій Криволап: "На Заході нас не чекають..."

Гуру українського сучасного мистецтва – про "Мертві душі", межу компромісу і конкуренцію між художниками Західної і Східної Європи.

У 2011 році роботи Анатолія Криволапа двічі встановлювали світові рекорди продажів сучасного українського мистецтва на міжнародному арт-ринку: у травні його роботу "Степ" продали на аукціоні Phillips de Pury & Co у Нью-Йорку за 98 500 доларів, а вже у жовтні на торгах сучасного мистецтва дому Phillips de Pury & Co у Лондоні картину "Кінь. Ніч" - за 124 400 доларів.

Такий успіх українця був сенсаційним та для широкого кола несподіваним. Варто сказати, що художник-абстракціоніст довго уникав будь-яких контактів з пресою. Та й взагалі не виходив до широкої аудиторії. Понад десять років Анатолій Дмитрович мешкає за сто кілометрів від Києва – під Яготином. Щоправда, київської студії на Андріївському узвозі не полишає. Саме у ній ми і зустрілися. Говорили про філософію мистецтва і мистецтво філософії. А також про те, чому актуальне мистецтво втрачає свою актуальність, а молоді художники – індивідуальність.

Анатолію Дмитровичу, Ви – лауреат цьогорічної Шевченківської премії – найвищої в Україні творчої відзнаки за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва. Отримали перемогу у номінації "Образотворче мистецтво" за цикл з 50 робіт "Український мотив". Як ставитеся до найвищої державної нагороди у царині мистецтва?

Дуже позитивно. Я вважаю, добре, що у державі є вища відзнака у галузі мистецтва.

А чому тоді, на Вашу думку, деякі митці у свій час відмовлялися від неї?

Це їх особиста справа. Я думаю, мистецтво існує поза владою. І ця премія – не вибір влади. Цей вибір роблять митці, авторитетне журі. Рішення ухвалюється Комітетом з Національної премії таємним голосуванням.

Чому Ви рідко спілкуєтеся з пресою?

Так, тільки останній рік почав… Не спілкувався, бо вважаю, що художника представляють його роботи. Тобто контакт з публікою, як і з пресою, має йти через них. А оскільки мене вже хвилею викинуло в широку аудиторію, то я  намагаюсь донести погляди кола митців, які залишаються поза увагою преси. Саме тому я виступив з маніфестом (http://www.artukraine.com.ua/articles/387.html). Нині у сучасному мистецтві є домінуюча течія, яка, я вважаю, давно має бути закінчена. І є багато митців, які залишаються поза нею. Звичайно, є альтернативні течії, але в Україні їх представники не підтримані.

За роки мовчання накопичилися думки, якими можна поділитися?

Художник – це творча постать, яка весь час аналізує все, що стосується мистецтва, загалом і у деталях. І я у будь-який час міг висловити свій погляд на мистецтво. А надто, коли ти довго у ньому, то складається теорія.

Як це – творити, аби ніхто не заважав?

А хто кому зараз заважає? Навіть у радянські часи можна було творити. Художник не балерина, яку не випустили на сцену, то для неї це трагедія, бо вона могла танцювати лише десять років. Художник може писати і залишати картини у майстерні. До речі, я це завжди розумів і цінував. Хтось і колись їх все-таки побачить. І за радянських часів були ті, хто висловлював власну думку. Деякі потрапляли у немилість до влади. Зараз кожен може працювати, як заманеться – відкритий весь спектр напрямків і стилів у мистецтві. А що потрібно? Дві речі. Перше – майстерня. Друге – гроші на матеріали для малювання. Але все-таки найголовніше – потрібно мати ідеї. Бо якщо їх нема, то нічого не допоможе.

Чому Ви поїхали жити у село за сто кілометрів від Києва?

Кожна творча людина шукає те місце, де йому найкраще працювати. Де вона засинає і прокидається з думкою про роботу. Є місця, які викликають жагу до роботи. А є такі, де цього не відчуваєш. Як приклад – я був у Франції, Німеччині, Іспанії, але там я практично не працював. Якийсь механізм, який би привернув мою увагу до цих місць, не спрацьовує. Зміна місця проживання – природна річ. Хтось у дизайні інтер’єру любить оточувати себе дрібничками, які надихають, антикваріатом. Мені краще працювати у майстерні з білими стінами. Кожен митець створює для себе ауру, у якій хотілось би працювати.

Вас називають найдорожчим українським художником…

Але такої цілі я ніколи не ставив. Для мене найвище звання ще з юності – бути професіоналом. А ставши професіоналом, стати художником і створювати роботи, які б відповідали моїм почуттям і моїм враженням, які я переживаю. Але визнаю, як кожен митець, я мав харизму, хотів, аби мої роботи вирізнялися серед інших. …

Експерти кажуть, що вони не просто дорогі, а стають дорожчими щороку на 30-50%...

(сміється). Багато з тих робіт, які продаються, виконані мною, але не належать мені. Саме такі частіше з’являються на аукціонах. Вони учасники такої прагматичної матеріалізації. І цінність художника, хочемо ми того чи ні, оцінюється не тільки грошима. І гроші – не самоціль. Колись зроблена робота не змінюється від того, чи стане вона дорогою. Навряд чи зовнішні чинники можуть змінювати внутрішню суть художника.

Чому Ви колись знищили так багато своїх робіт?

То не були роботи, а експерименти пошуку, реалізація власного бачення.

Геть нічого не залишилося від тих експериментів?

Ще якась частина залишилася, але її теж знищу. То був початок шляху, потім – напівшлях... Мені необхідно було пройти крізь ці етапи і дійти до того, що я відчував. Проте коли я йшов, не знав, яким буде кінцевий результат. То був шлях навпомацки. Якось мені пригадали Гоголя, який спалив частину "Мертвих душ". Але Гоголь знищив те, що написав у розквіті сил, а не перші свої твори. Треба, аби митець залишав речі, які його найбільше характеризують. Все інше непотрібне.

Проте багато музеїв світу пишаються ескізами Леонардо да Вінчі чи Пікассо…

Коли я був студентом, мені було теж цікаво дивитися ці ескізи, малюнки. Але кожен має свою позицію. Я дійшов висновку, що навіть великі художники мають десь п’ять картин найкращих, інші – слабші, середні. Я бачив дуже багато художників, у яких непогані етюди. Але часто не відчував особливого задоволення, коли роздивлявся їх. Тобто є якась межа компромісу, коли робота не повинна бути слабша, ніж ця межа. Настав час, коли я побачив, що колекціонери почали цікавитися експериментальними роботами. Мене це дуже насторожило. Зрозумів, що цього робити не варто.

Тобто нині маєте тільки ті полотна, які подобаються Вам…

Я б так не формулював. Я б сказав, які мене влаштовують.

Що, на Вашу думку, заважає українським художникам виходити на світовий рівень?

На Заході вже давно відпрацьована технологія створення художників. І конкуренти їм не потрібні. Тож нас там особливо не чекають. Хоча рівень деяких наших кращих художників близький до рівня європейських чи американських… Подивіться, що в Англії пропонують на аукціонах. Там тривалий час галереї працюють в більшості зі своїми, підписуючи довгострокові договори. На Заході не відчувають великої радості від того, що там будуть додаткові конкуренти з Східної Європи. Не тільки українці. Тож поки що можуть прорватися лише одиниці.

Завдяки ж чому або кому Вам вдалося прорватися?

Так склалося. І до мене наші художники теж потрапляли на аукціони. На Заході існує система відбору кандидатів. Приїздять агенти, придивляються, роблять висновки, вибирають роботи, запрошують. Потім формують ціну.

Ви різко висловлювались щодо сучасних галерей, зокрема PinchukArtCentre. Чому?

PinchukArtCentre починав з ідеї просування українських художників в світове мистецтво. Але згодом від неї відмовився. І почав представляти іноземних митців, а наших виставляти десь біля туалету. І це мені не може подобатися.

Сучасне мистецтво – занадто широкий аспект. В цілому актуальне мистецтво починалось з концептуалізму в 60-х роках. І сьогодні це вичерпана криниця, де нема води, там тільки глина. Потім пішов шизАрт, стрітАрт… Почали палити машини, малювати фалоси і все що завгодно. Це скоріше "парк розваг". І ніякі  "ідеї" не можуть їм надавати статусу АРТ.  І хоча подібні течії – вибір кожного окремо, варто пам’ятати, що мистецтво завжди має про щось говорити. А коли пишуть тексти поруч з картинами і об’єктами, складається враження, що в творах не сказано все. Або теорія існує сама по собі. До того ж, зараз сучасне мистецтво перебуває в руках ерудитів, які роблять якісь надзвичайно громіздкі ерудитні побудови, далекі від суті мистецтва. Така нині тенденція, мода. Щодо актуального мистецтва, то це соціальне мистецтво, яке саме пов’язане з життям суспільства. Але це більше проблема журналістики. Принципова художня позиція і спосіб життя були нерозривно зв’язані, як показує безліч прикладів з історії мистецтва.

На Вашу думку, сучасні художники дотримуються однієї лінії?

Усі люди різні, митці теж. І погляди різні, оцінки різні. Не можуть усі дивитися в одному напрямку… Останньою краплею для мене були події у Вільнюсі, коли місто стало артстолицею Європи. Було представлено 250 галерей зі всього світу: від Колумбії або Чилі до Норвегії. Передивляючись експозиції  галерей, майже не помічаєш різниці. І я зрозумів, що це кінець, масовий психоз. Але ж мистецтво – це особисті стежки. Нині Сontemporary Аrt – це такий собі автобан крізь цілий світ.

Власне тому, що галереї, критики диктують свої "побажання"…

Це артбізнес. А він, здається, другий після наркобізнесу. У ньому гуляють величезні гроші, зокрема, й грантові.

Наприклад, на конкурс у PinchukArtCentre було подано тисячу заявок, спираючись на інформацію артцентру. Всі молоді українські художники бачать тільки цей центр? Як це розуміти? Це що, масове зомбування? Вся тисяча… Вони дивляться не на себе, а на центр, який диктує свої умови. А якщо двадцять пройшли відбір, то 980 почуваються ким? Бездарами?.. Тому важливо створювати і підтримувати альтернативні центри.

Хто це має робити?

Той, хто зацікавлений у розвитку мистецтва. Але, перш за все, це справа художника. Він повинен розібратися у собі і знайти точку опори в собі самому. Він має знати, куди рухатися, а не бігати по цим центрам та відчувати себе там відкинутим, якимось недолугим.

Ці люди, мабуть, думають не як себе представити, а як представити себе в рамках якоїсь галереї… У Вас учні є?

Фундаментальним основам живопису вчать у професійному вузі. Далі людина робить себе художником. І тільки від неї залежить, чи зможе вона це зробити. Ніхто за неї цього не зробить. А якщо все вдасться, то у такому митці будуть зацікавлені і галереї, і центри. Треба йти навпаки. Треба йти від себе, а не бігати у натовпі. Небезпека для учнів – це поверхневе перебирання манери вчителя, нерозуміння  суті творчості та суті мистецтва.   Мистецтво – це світогляд. Треба жити кожен день думками, почуттями… Мистецтво – це рефлексії інтуїтивних, емоційних, інтелектуальних можливостей митця.

До кого Ви звернулися у своєму маніфесті?

До мистецької гідності молодих художників. Треба просто мати сміливість бути собою.

Який був резонанс?

Я не цікавився. Я взагалі не хочу бути організатором чогось. Я просто сказав те, що мене бентежило. Не так давно у нас був єдиний напрям – соцреалізм. Він заблокував мистецький рух. Нині Сontemporary Аrt, який відсікає жорсткіше, ніж соцреалізм. Тоді це робили політичні діячі, а нині це роблять художники і куратори. Вони вирішують, що є правильним, а що ні. А це ще гірше. Це процес морального знищення опонента.

Ваша дочка – художниця. Ви їй розкриваєте секрети роботи з кольором, до яких довго йшли?

Їй взагалі пощастило. Я дуже довго шукав, а вона вже народилася з колористичними даними. Звичайно, під час навчання певна корекція була, я щось підказував. Але, в принципі, вона самостійна. Бо без мистецького характеру художником важко бути.

Ви б хотіли організувати свою велику виставку на європейському рівні?

 Два роки тому я мав велику персональну виставку в Національному художньому музеї. А в Європі… Побачимо з часом... Якщо буде можливість, запрошення, то, може, я і зроблю. Але я вважаю, що українські художники самодостатні, як і українські колекціонери, які підтримують цих художників. І ситуація в Україні вже настільки стала стабільною, що мрія про Захід залишилась лише мрією радянської людини.

Які роботи купують наші колекціонери за кордоном?

Досить дорогі. Ті, що вже в ціні. На якомусь етапі картина перестає бути картиною, вона перетворюється на грошовий еквівалент, такий як золото. Вона – і естетичний погляд і грошовий внесок одночасно. А дешеве купують тоді, коли сподіваються в Україні перепродати дорожче. Чому я говорю, що в Україні вже самодостатня ситуація? Ви подивіться: Глущенко, Шишко, Бокшай ніколи не коштували так дорого на Заході, як вони коштували у нас – понад 100 тисяч доларів. Водночас я понад п’ятнадцять років не мав жодного клієнта в Україні – мої роботи купували тільки іноземці. Тому я прекрасно бачив, як змінилася ситуація в Україні.

Цікаво, а як іноземні колекціонери Вас знаходили?

У мене були виставки в Європі. Багато іноземців, які приїжджали в Україну, ставали моїми клієнтами і колекціонерами.

І на початку 1990-х ціни на Ваші роботи вже були великі як для українського художника?

Так склалося, що в 1992 році я мав контракт в Німеччині. І тоді, коли тут двохметрові роботи наших художників купували по 300 доларів, я за кордоном продавав свої метрові за 12-15 тисяч німецьких марок. Це була нечувана сума для України.

У яких українських музеях зараз є Ваші роботи, окрім Національного музею? Чи купував у вас державний музей роботи, чи Ви йому подарували?

Першу мою роботу Національний музей придбав у 1994 році. А потім я вже подарував декілька. Я розумію, що жоден музей в Україні не має фінансів для того, аби купувати такі роботи.

У Яготинській картинній галереї Ваші роботи не були представлені? Її ж кілька років тому пограбували…

Вкрали один з найкращих пейзажів Шишка. І ще роботи Глущенка. А на останок прихопили кілька полотен місцевих  художників. Зрозуміло, що було замовлення на декілька прізвищ, а крадії вже потім на свій смак прихопили ще кілька полотен.

Матеріальна складова заважає розвитку сучасного мистецтва в Україні?

Думаю, зараз молодим митцям дуже важко починати. Власне, і ми так починали. Тому не завадило б створювати якісь фонди сприяння для різнопланових молодих митців. Бо проблема в тому, що в художні вузи вступають, як правило, талановиті люди, але з різними здібностями. У одного до живопису, у другого – до малюнку, у третього – до скульптури… Але якщо живописець буде займатися не своєю справою, він не реалізує тих можливостей, які у ньому закладені.

Потрібно зберігати базові мистецькі напрямки. Я, наприклад, ціную більше не видатних  художників, а навпаки – середніх, бо вони тримають  базу – стартовий майданчик для індивідуальностей.

Тож Ви б хотіли комусь допомогти з молодих митців?

Допомагаю, але не тільки молодим. Інколи у талановитого художника не дуже вдало складається з матеріальним становищем…

Однодумців у Вас багато? Тобто тих, хто готовий сьогодні виступити з подібним маніфестом?

Є (сміється). Вони мені телефонують, але публічно не висловлюються.

Не наважуються?

Розумієте, позиція мистецька дуже важка. Виступати з певними заявами мають не митці, а мистецтвознавці, ідеологи мистецтва. Але я таких виступів не дочекався. Я свідомий того, що, зробивши цю заяву, здійснив вчинок камікадзе з усіма його наслідками. Сontemporary Аrt має потужну рекламу, потужні гроші, потужний друк. І якщо зараз промовчати, то знову відбудеться повернення до нового "тоталітаризму".

Який має бути поштовх, аби сказане Вами почали обговорювати?

Я не хочу так далеко заглядати. Просто роблю те, що вважаю за потрібне. Я висловив свою стурбованість з цього приводу, а далі продовжую робити свою справу.

Довідка "Главреда"

Анатолій Криволап народився 11 вересня 1946 року в Яготині Київської області.

1976 року закінчив Київський державний художній інститут, живописний факультет. Член Національної Спілки художників України.

фото: akrivolap-akrivolap.com, Главред

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров

Все новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять
Подписывайтесь на наш
канал в Telegram
Узнавайте первыми все
самое важное и интересное
Подписаться