Сталінська система: чому кожен з нас може потрапити до в'язниці

...За якої спроби ув’язнених покращити своє життя вважаються не більш ніж фальсифікаціями.

Тюрма – не санаторій. За гратами опиняються далеко не янголи. Принаймні, так прийнято вважати в країнах, де поважають закон та не ставлять під сумнів жоден факт затримання підозрюваного правоохоронцями. Проте це зовсім не означає, що життя в неволі повинне проходити в умовах, які часто виглядають гіршими за умови утримання домашньої худоби дбайливим господарем.

За непереборною звичкою зроблю невеличкий екскурс в недалеку історію. Радянську військову агресію в Чехословаччині комуністична пропаганда називала наведенням порядку та стабілізацією політичної ситуації у братній країні. Військове вторгнення в Афганістан – необхідністю виконувати інтернаціональний обов’язок. Зовсім безневинну як на сьогодні повість Юрія Полякова «Сто днів до наказу», де вперше порушувалася тема армійської «дідівщини», з високих трибун охрестили наклепом на радянську армію. Фільм Ролана Бикова «Опудало» про підліткову жорстокість – наклепом на радянську школу. Діючи, поза сумнівом, у тій же системі координат, керівництво Державної пенітенціарної служби України категорично заперечує реальність порушення прав людини у Лук`янівському СІЗО та заявляє про навмисне викривлення журналістом Костянтином Усовим у його документальному фільму «Лук`янівка. Тюрма № 1» тюремної дійсності.

У принципі, від керівництва тюрем слід було цього чекати. Адже в’язниці – частина Системи та каральний апарат діючого режиму. Якщо президент та партія влади заявляють про покращення життя вже сьогодні, а люди бачать та відчувають ситуацію із точністю до навпаки, то рацію має все одно влада. А ми з вами слухаємо чужі голоси, танцюємо під дуду іноземних грантожерів та віримо в усяку брехню, яку вигідно поширювати ворогам «команди професіоналів». Якщо, за логікою влади, все добре в країні, то в наших тюрмах теж незле.

Водночас після демонстрації фільму Усова вжито певних заходів стосовно посадових осіб. Проте тут йдеться не про реальне бажання покарати винних та навести хоча б якійсь порядок у пенітенціарній системі, успадкованій від сталінських часів. Карають тих, хто прошляпив журналістську оперативну роботу та допустив витік секретної інформації про те, що в камерах на стінах грибок, воду пити неможливо, тамтешня їжа для споживання теж не придатна тощо.

Але за всією цією широко відомою інформацією ховається дещо, чого ми якось в загальному праведному гніві не помітили. Коментуючи ситуацію, помічник голови пенітенціарної служби Ігор Андрушко зауважив: підслідні та засуджені, тобто мешканці наших тюрем і таборів готові фабрикувати події, аби через їх подальше оприлюднення домагатися… покращення умов утримання в місцях позбавлення волі.

Тобто, за логікою пана Андрушка, антисанітарія в камерах, садизм наглядачів, корупція тюремної адміністрації, фактична торгівля свободою – нормальна для тюрми ситуація. Яка не потребує поліпшення, не кажучи вже про кардинальні та системні зміни.

Згідно уявленням цивілізованого світу, особиста свобода людини є такою ж цінністю, як і людське життя. Тому в цивілізованих правових державах сам факт обмеження свободи пересування вже є досить серйозним покаранням. А випадки катування, які мають місця в тюрмах, набувають масштабів міжнародного скандалу. Як, скажімо, це було в історії зі знущаннями у тюрмі на американській базі Гуантанамо. Тоді, три роки тому, в ситуацію втрутився особисто новообраний президент США Барак Обама. Чи варто казати, що не лише Віктору Януковичу, а й усім його попередникам до порушення елементарних норм безпеки людського здоров’я в пострадянських тюрмах діла не було…

Відтак повертаємося до гнівної заяви пана Андрушка. Повторюся – тюрма не курорт. Скажу більше: злочинці типу Анатолія Онопрієнка, Віктора Лозинського чи вбивць Оксани Макар напевне заслуговують на перебування в подібних умовах. Хоча і тут виникає маса обмовок: права людини в країні, яка прагне стати частиною Євросоюзу, мусять однаково дотримуватися навіть по відношенню до маніяків-канібалів.

Фокус у тому, що в Україні абсолютно не діють жодні права та закони, окрім права сильного знущатися зі слабкого.

Тому на тюремні нари, в задушливу камеру, де нема не лише гарячої, а й просто – нормальної питної води, де панують бєспрєдєл та царюють інфекційні хвороби, в нашій країні може потрапити будь-хто. Не конче реальний злочинець – відома практика, коли, підключаючи «кінці» в міліції, бізнесмени в такий спосіб зводять рахунки один із одним. Навіть людина, яку лише підозрюють у скоєнні дрібного злочину, може гнити в тюремній камері місяцями. А вийшовши звідти завдяки зусиллям не адвокатів, а родичів, котрі підкупили певне безлике «начальство», ці люди надовго, як не назавжди, лишаються інвалідами.

Проте будь-яку спробу боротьби за право людини мати в неволі нормальні умови для життя речники Державної пенітенціарної системи вже готові вважати фальсифікаціями. Тобто ось у такий спосіб в’язні хочуть для себе чогось, на погляд пана Андрушка, незаконного й неможливого: гарячої води в душовій, пристойної їжі та гарантії того, що наглядачі утримаються від катувань.

Так, система зміниться не скоро. Проте швидше, ніж ми з вами думаємо – для цього потрібна лише повага до кожної окремої людини та бажання влади щось поміняти. Адже, нагадую, домашній арешт, запроваджений новим Кримінальним процесуальним кодексом, – це теж позбавлення волі. А факт обмеження волі – це вже покарання. Проте, виявляється, сталінська система таки владі вигідніша…

фото: Главред, novayagazeta.spb.ru

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять