Про мову та національну гордість малоросів

Якщо відкинути емоції, яких довкола скандального мовного законопроекту більше, ніж досить, стане зрозуміло: виконання такої обіцянки рівноцінне виконанню обіцянки дозволити громадянам дихати.

Проштовхнувши в першому читанні законопроект Ківалова-Колесніченка про основи мовної політики в Україні, Партія регіонів публічно виконала обіцянку, дану своїм виборцям. "Пацан сказав – пацан зробив!" - ось за якою простою та доступною формулою все відбулося. Іншого смислового навантаження для партії влади цей законопроект не несе. Якщо відкинути емоції, яких довкола цього скандального проекту більше, ніж досить, стане зрозуміло: виконання такої обіцянки рівноцінне виконанню обіцянки дозволити громадянам дихати.

Таке виконати дуже легко. Адже нічого не треба робити. Лише сказати частині населення країни: тепер ви можете спілкуватися російською. Можна подумати, що до того, як Сергій Ківалов та Вадим Колесніченко сіли його писати, вони обговорювали положення свого законопроекту пошепки. Зачинившись у кімнаті з повною звукоізоляцією, аби ніхто, не дай Бог, не почув, як вони говорять російською. Та не покарав обох за це.

До речі, саме Колесніченко зробив "несподіване" відкриття: виявляється, в українських книгарнях більше двох третин книжок продається російською мовою. Причому – виданих у Росії. Цікаво, як цей факт уживається з його заявами про нібито системні утиски російської мови в Україні та витіснення її з усіх життєвих сфер…

Політологи визнають: в разі остаточного прийняття скандальний закон нічого в країні не змінить. Російською без того володіють та розуміють її 100% українських громадян. Зміниться щось лише в одному випадку: якщо громадяни, які визнають російську мову своєю рідною, матимуть певні переваги над принциповими прихильниками української мови як єдиної державної.

Скажімо – більшу зарплату. Хоча б на 50 гривень. Чи безкоштовну квартиру поза чергою. Чи коли того, хто називає себе росіянином, братимуть в Україні на престижну роботу  швидше, ніж самовизначеного українця. Між іншим, щось подібне вже було. Наприклад, із кінця ХVIIІ століття вчорашні козаки для того, аби стати російськими дворянами з відповідними титулами, міняли прізвища з українських на російські та старанно опановували мову "старшого брата". Згадайте Прокопа Сірка, київського крамаря, котрий волів писатися Сєрьков.

Інший приклад, свіжіший – українська радянська школа практикувала… офіційне звільнення від вивчення української мови. Таке право надавалося тим, хто має іншу національність. Скажімо, в моєму класі від вивчення української звільнялися росіяни, білоруси, вірмени та ассірійці. Але – увага! – ті ж самі росіяни, народжені в Грузії чи переїхавши до неї, так само звільнялися від вивчення грузинської мови. Якщо етнічний росіянин хотів, він у Литві міг легально не вчити литовську, у Казахстані – казахську тощо. Отже, маємо справу з елементарним невіглаством й диким, тупим та незрозумілим небажанням учитися!

Принагідно нагадаю: був (та й залишається) в школах ще один предмет, від відвідувань якого теж звільняють. Це – фізкультура. Людина може не займатися фізкультурою, якщо вона хвора. Таким чином, бажання звільнити самих себе від можливості вчити та спілкуватися не просто ще однією мовою, а титульною мовою країни проживання, автоматично означає прояви хвороби. Яку, правда, ще не діагностували.

Але ми з вами домовилися: закон Ківалова-Колесніченка аж ніяк не змінить нашого повсякдення. Учителі та лікарі у Львові, Києві та Донецьку, незалежно від мови спілкування, мають однаково низьку зарплату. Міліція може вибити неправдиве зізнання в будь-якого бідолахи, незалежно від того, якою мовою говорить нещасна жертва: українською чи російською. Інспектор ДАІ та взагалі – будь-яка посадова особа, наділена мінімальною владою, вимагатиме хабара незалежно від того, яка національність прописана в паспорті громадянина України. Хлопчики з нашумілого фільму "Шахта №8" добувають вугілля в нелегальних копанках замість того, аби ходити до школи, живуть у злиднях – і розповідають про це російською. Їхні батьки, хронічні алкоголіки, так само легко спілкуються мовою, яку намагається узаконити Вадим Колесніченко. Таким чином, жодна мова проблем не вирішить. Натомість мовне протистояння їх створить.

Нарешті, слід пояснити, в чому єдина і відтак – глибинна суть тактичної та електоральної перемоги Партії регіонів у разі прийняття в цілому закону, що не несе жодної практичної користі для розвитку нашої країни. В цьому випадку спрацьовує такий фактор, як національна гордість. Хоча це мало хто помічає.

Кожна людина прагне національного самовизначення. Я не знаю тих, хто б не цікавився, скільки в його жилах якої крові тече. Від подібного визначення напряму залежить національний характер. Оскільки рідна мова – головна національна ознака і, відповідно, національна гордість, Ківалов, Колесніченко, а разом із ними – Дмитро Табачник відтепер впритул наблизили тих, хто вважає себе росіянами, до ілюзії власного мовного самовизначення. Мовляв, вони дозволили певній частині українців вважати себе росіянами. З подальшим правом не вчити українську мову як непотрібну.

Значить, цей закон створює ілюзію - носії російської мови репрезентують іншу націю. Але є один нюанс: ті, чию національну гордість партія влади вирішила потішити проштовхуванням мовного закону, все ж таки не росіяни. Один із них, Олесь Бузина, майже офіційно назвав себе та собі подібних "малоросами". Уже не українець, але ще – не росіянин. Або так: хоч і росіянин, але – маленький. Та й мова, державний статус якої цим нашим співвітчизникам так від Партії регіонів потрібен, – не зовсім російська.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять