Расизму, гомофобії та мовних проблем в Україні більше немає!

Іноземці мають рацію: якщо в кого є проблеми з кольором шкіри, походженням, сексуальною орієнтацією чи мовою спілкування – то лише в того, хто ці проблеми собі придумав.

Перед Україною чи не вперше в історії офіційно вибачилися. Про нас погано думали. Про це не так давно офіційно заявила Клер Дімйон, кавалер Ордену Британської Імперії. Загалом, за словами пані Дімйон, за час свого перебування в різних містах України вона не побачила жодного вияву нетолерантного ставлення до людей інших рас і національностей. Це дало пані Дімйон всі підстави перепросити нашу країну від імені всієї Британії. За те, що цивілізований світ саме після фільму ВВС про наших футбольних фанів почав вважати українців мало не втіленням світового зла в центрі Європи. Одним із проявів чого є таке ганебне явище як расизм.

Теоретичну основу під відсутність в Україні передумов для расової нетерпимості підвели і у вітчизняному МЗС.

Але попри те, що доводи дипломатів справді логічні, англійка, не побачивши в нашому суспільстві поділу на "білих", "чорних" та "жовтих", не відкрила Америки. Ви будете сміятися, але расизму в нашій країні не більше й не менше, ніж деінде. Тобто переслідування африканців, азіатів чи арабів за кольором шкіри системного характеру не має.

Більше того: в Україні ситуація навіть краща, ніж у країнах, до чиїх соціальних стандартів ми прагнемо наблизитися. Скажімо, якщо у тій самій Британії темношкірий та білий претендуватимуть на одне робоче місце, і білого візьмуть, бо той має вищу кваліфікацію, темношкірий може не просто позиватися до суду через расизм потенційного роботодавця, а й виграти такий суд! Не знаю, чи були такі прецеденти в нас, але що їх точно не буде – певен. Моя дружина працює в кадровому агентстві, тож я знаю з перших вуст: китаєць має рівні шанси з українцем, росіянином та євреєм або отримати роботу, або – не отримати її. тут кому як пощастить, національність та колір шкіри ролі не грають.

Український расизм – надумана проблема. І нам нарешті пора це зрозуміти, прислухавшись до радісних висновків сторонніх людей. Грунт для її появи угноєний ще за радянських часів: за бійку з африканським студентом через дівчину вилетіти з вузу міг наш співвітчизник, і то не тому, що цього хотів сам побитий темношкірий, – такими були неписані правила. Там, де парубки чубилися на побутовому грунті, пильна радянська влада бачила те, чим у подібних історіях насправді не пахло.

Звісно, в кожному середовищі знайдеться кілька ідіотів, які почнуть сікатися до корейця через розріз очей. Але повірте мені – якщо поруч не буде людини з іншим кольором шкіри, такі типчики почнуть чіпляти рудих за те, що вони – руді. Товстих – бо товсті. Худих – бо худі. Довгих – бо довгі. І так далі. Проте ті ж самі золотоволосі не заявляють про дискримінацію за кольором волосся, хоча з огляду на традиції політкоректності мають на це повне право, – руді цілком можуть оголосити себе якоюсь "дискримінованою меншиною", і слава Богу, що людям стає розуму не експлуатувати свою інакшість у такий спосіб.

Раз ми вже заговорили про одну неіснуючу, як виявилося, проблему, ризикну сказати – гомофобії, про що останніми роками в контексті України дуже часто говорять, у нас так само не існує. Хоча в СРСР вона була закріплена навіть у кримінальному кодексі: секс із особою своєї статі, навіть за обопільною згодою, передбачав арешт, суд і термін покарання. В незалежній Україні статтю 121 радянського КПК вилучили з актуальних українських нормативних актів, що встановлюють злочин і кару. Отже, за ЦЕ вже не посадять. Ну, а решта – справа кожного особисто.

Навіть у країнах з давніми демократичними традиціями сексуальну орієнтацію часто якщо не старанно приховують, то принаймні не афішують. А коли йдеться про тренди, наприклад, в шоу-бізнесі, то в цьому плані українці задніх точно не пасуть. Дедалі більше геїв, лесбійок, бісексуалів й трансгендерів, які досягли професійного успіху, не приховують своєї природи. І це – правильно та варте поваги. Якщо виникають конфлікти в колективі та в родинах на грунті зіткнення двох світів та певного непорозуміння й нерозуміння, це автоматично не означає існування гомофобії та її агресивних проявів. Скажімо, консервативні батьки не готові визнати нормою "не ту" орієнтацію сина/доньки. Проте ці самі консервативні батьки з тією ж агресією не визнають вибір їхніми нащадками, у яких "нормальна" орієнтація, професії, манери вдягатися, спільного життя до шлюбу тощо. І якщо наше суспільство не готове до публічних гей-парадів, про що "Главред" уже писав, це зовсім не означає дискримінаційного становища представників ЛГБТ-спільноти. Ну не ходять же в нас парадами щасливі гетеросексуальні пари!

У цьому контексті як не оминути загострену віднедавна болючу мовну проблему. Якої теж насправді не існує. Мовну дискримінацію вигадав хіба російський прозаїк Юрій Поляков: персонаж його роману "Замыслил я побег…" не може влаштуватися в Києві на роботу, бо не знає української, а жодного такого факту навіть у радянській Україні не було, не кажучи про нинішні часи. В Україні вільно й без жодних обмежень можна вживати в спілкуванні ту мову, яку кому зручно, та якщо співрозмовник тебе розуміє. Так, до речі, було завжди, і політики все одно нічого не здатні поміняти. Для нашої країни, яку віднедавна з приємним здивуванням відкрили для себе іноземні гості, важливіше вирішити зовсім інші проблеми: економічні, соціальні, культурні, освітні, транспортні, в царині охорони здоров`я. Тому іноземці мають рацію: якщо в кого є проблеми з кольором шкіри, походженням, сексуальною орієнтацією чи мовою спілкування – то лише в того, хто ці проблеми собі придумав. І хто, волаючи про неіснуючу дискримінацію, насправді прикриває власну безпомічність.

фото: Главред, УНИАН

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять