В очікуванні на перспективу

Олег Витягов
Директор з політичних програм
Інститут української політики

Ймовірніше за все, можна констатувати, що поневіряння України на шляху євроінтеграції можуть завершитися ще у цьому році. Яким буде результат - спрогнозувати складно, проте варіантів виходу з ситуації, в якій перебуває Україна, лише два. Перший – це початок нового етапу євроінтеграції , другий - повне позбавлення від євроілюзій.

Після заяви Ради ЄС 26 вересня про підтримку укладення угоди з Україною про зону вільної торгівлі в найкоротші терміни - до грудня поточного року, яку було зроблено незважаючи на побоювання Європи з приводу енергетичної політики, сільського господарства і корупції в нашій державі, здалося, що всі страхи останніх декількох місяців щодо можливого зриву парафування угоди між Брюсселем та Києвом про асоціацію та поглиблену і всеосяжну ЗВТ з Європейським Союзом, залишилися позаду. Проте, радість єврооптимістів тривала лише декілька днів, які передували саміту країн "Східного партнерства", що відбувся 29-30 вересня у Варшаві.

І навіть заяви про згоду країн-партнерів, що нові домовленості про зближення Євросоюзу та України будуть підписані під час грудневого саміту Україна – ЄС, не дають приводу для цілковитого задоволення.

Причина проста: відмова внести в підсумковий документ саміту запропоновані президентом України Віктором Януковичем пункти про те, що Євроспільнота не лише гарантує парафування договору про асоціацію з нашою країною в грудні, а й чітко підтверджує перспективи членства України в ЄС, хай і без конкретних хронологічних рамок. Однак проти цього виступила частина держав Європейського Союзу, серед них відомі своєю більш ніж лояльною позицією щодо Росії Франція і Німеччина. У підсумковому документі головуючій у Раді ЄС Польщі вдалося лише підтвердити європейські устремління шести країн-партнерів, зокрема України.

Як оцінювати для нашої держави результати Варшавського саміту? Однозначної відповіді немає. Великі сподівання, які покладала на Варшавський саміт Україна, не виправдалися. Чому?

"Київ сам собі нашкодив", – так прокоментувало одному із видань джерело у Раді Євросоюзу, маючи на увазі справу Тимошенко. За даними польських та німецьких ЗМІ отриманих з дипломатичних джерел, українську владу гостро критикували на саміті за судову справу екс-прем’єр-міністра Юлії Тимошенко, яку більшість у ЄС продовжує вважати політичним процесом. Фактично від Віктора Януковича вимагають порушити один з основних принципів демократії і вплинути на судове рішення. Аргументи Києва щодо відсутності політичних підстав у справі Тимошенко слабо впливають на представників європейського істеблішменту. Вони наполегливо вимагають припинити суд над Юлією Володимирівною,не зважаючи на те, що їй інкримінуються серйозні зловживання владою і не менш серйозні збитки для української економіки.

Проте оперування європейцями "справою Тимошенко" на тлі очевидної сьогодні в Європі тенденції притягнення до відповідальності керівників держав та урядів, міністрів, інших високопосадовців, виглядає, як зачіпка, а не реальна причина. Такі процеси відбуваються у Франції, Хорватії, Угорщині, Ісландії...

Зокрема, в Ісландії ситуація як під кальку нагадує українські реалії: там намагаються притягти до відповідальності колишнього прем'єр-міністра Гейра Хорде, який звинувачується у нездатності запобігти банківській кризі 2008 року. Хорде вважає себе невинним. "Це політична вендета. Мої старі політичні опоненти намагаються звести рахунки", - казав він у 2010 році Financial Times.

Правий Міністр закордонних справ України Костянтин Грищенко коли, в інтерв’ю "Українській правді", сказав: "Тимошенко – колишній прем'єр-міністр, відомий політик. Звісно, багато хто з нею спілкувався, коли вона дійсно допомогла Європі в період газової кризи 2009 року. Єдине, що вона це зробила за рахунок кожного українця, незалежно від його статків. Ми досі дуже дорого розплачуємося за ті січневі угоди. Мабуть саме тому європейці та росіяни схильні її захищати, а в українських громадян та політиків є природне бажання з’ясувати, чому це сталося. За наш рахунок".

Хтось заперечить, що політик за свої рішення повинний нести політичну відповідальність, на виборах. Можливо. Але, це не про нас. Незрілість української демократії полягає саме у тому, що народ часто голосує по інерції – у тому числі за людей, які їх неодноразово обманювали або ж чинили відверті злочини.
На моє глибоке переконання, коли політики будь яких кольорів з метою забезпечення власних амбіцій, направлених насамперед на завоювання, утримання і використання влади. звинувачується у нанесенні реальних матеріальних збитків - як державі в цілому, так і кожному її громадянину зокрема - не має жодного морального права іти на наступні вибори. Але ми не маємо прецеденту відкритого суду над політиком за його вчинки на посаді, і вони йдуть на вибори, з перевіреними гаслами "Нам не дали!", "Ми не встигли!", "Ми повернемось і вам буде краще!". Тому, можливо боязнь неминучої відповідальності за свої дії - це саме ті ліки, які нарешті заставлять політиків бути більш зваженими? Можливо, в результаті саме такої еволюції в Україні з’являться нові правила політичного життя?

Повернемося до європейських перспектив України. Аналізуючи події довкола Варшавського саміту країн "Східного партнерства" мене не покидає відчуття дежа вю.

2008 рік, Україна як ніколи була близька до підписання плану дій з підготовки до членства (ПДЧ) в НАТО. Нічого Вам не нагадує?

Мета та сама, що і сьогодні – євроінтеграція України. Щоправда, тоді через інші, євроатлантичні, двері, дійові особи з української сторони також були інші – "помаранчеві", президент Віктор Ющенко та прем’єр-міністр Юлія Тимошенко, а результат практично ідентичний – ніяких рішень, лише слова. Чому? Проти приєднання України та Грузії до ПДЧ, фактично заключного етапу на шляху до членства в НАТО, на Бухарестському саміті різко виступили Франція і Німеччина, побоюючись негативної реакції Росії. І це на фоні військового грузино-російського конфлікту, який стався у серпні 2008 року!

Франція, яка постійно виступає надійним союзником Росії – причому протягом тривалого історичного періоду – не може підтримати європейські устремління України. Це зрозуміло. А міністр закордонних справ Франції Ален Жюппе, який свого часу був засуджений за корупційні дії, бачить у Юлії Тимошенко сестру по нещастю і висловлює їй підтримку.

Підсумовуючи вищевикладене можна говорити, що визнання Євросоюзом європейських устремлінь без жодної згадки про перспективу членства не дає підстав для посилення євроентузіазму в Україні. А без цієї перспективи українській владі буде важко пояснювати громадянам, навіщо в Україні запроваджуються жорсткі європейські норми та правила (підвищення пенсійного віку, підвищення цін на газ для населення, обмеження соціальних виплат і т.п.), якщо світла в кінці тунелю не видно? Тим більше, що економічні збитки від запровадження зони вільної торгівлі з ЄС для України становитимуть близько 5 мільярдів доларів. У випадку, якщо це потрібно заради перспективи членства в Євросоюзі – це зрозуміло. У випадку ж, якщо такої перспективи у нас не буде, тоді і моральні та матеріальні втрати виглядають сумнівними. Асоціація без перспективи членства існує і у Чилі, і у В’єтнаму, і у Ізраїлю.

Тому природньою виглядає вимога української сторони про підписання угоди про асоціацію всього на 10 років. Київ не хоче назавжди залишитися "сусідом" ЄС. Джерело в українських дипломатичних колах так пояснило вказану ініціативу: "Оскільки європейська сторона не погоджується зафіксувати в Угоді про асоціацію перспективу повноправного членства України в ЄС, ми не хочемо, щоб такий документ діяв безстроково, і прагнемо зберегти можливість для перегляду даної угоди через якийсь час. Зокрема, наприклад, для початку через кілька років перемовин про Accession Treaty (Договір про вступ до ЄС).

Тому, як говорилося на початку, саме зараз вирішується політична доля України. Або бути їй частиною ЄС, або, навпаки, розпочати переговори про специфіку стосунків із Митним союзом Росії, Білорусі та Казахстану.

Думаю, не випадково співпала у часі із саме такими результатами Варшавського саміту для України пропозиція Володимира Путіна щодо створення на просторах колишнього СРСР нового міждержавного союзу на зразок ЄС під назвою Євроазійський Союз.

Вигідно це Україні чи ні? Багато знаків запитання, відповідь на які може дати лише розвиток геополітичної ситуації, вихід ЄС з фінансово-економічної кризи, подальший розвиток азійських економік, президентські вибори в Росії та США тощо.

На думку німецького політолога Олександра Рара, "сходитися з Росією і МС – відкрити для себе великі можливості на євразійському ринку - що теж, насправді, не така вже погана перспектива. Але тоді відразу домовлятися з Росією про політичні питання".

Європейські аналітики неодноразово підкреслювали, що Україна потрібна Європі не менше, ніж Європа Україні. Від визначеності у питаннях європейської перспективи України виграють усі. Невизначеність призводить до недовіри та розчарувань.

Проте все ж таки хотілося б сподіватися, що Євросоюз дослухається до думки експерта Центру європейської політики Аманди Пол, яка переконана в необхідності єдності економічної та політичної частин угоди про асоціацію України з ЄС. За словами А.Пол, угода має велике символічне значення. Аманда Пол впевнена, що переговори щодо укладання угоди про асоціацію будуть завершені, як і планувалося, цього року. "В Європейському Союзі нині достатньо підтримки для здійснення цього кроку, навіть незважаючи на дещо скептичне ставлення Європейської народної партії, яка, намагалася перетворити Європарламент на другий міжнародний трибунал, ініціювавши ухвалення резолюції щодо справи Юлії Тимошенко в червні цього року", - говорить Аманда Пол.

Після двадцяти років пройденого шляху до Європи, для України настав момент істини. Слово за Євросоюзом.