Соловецька проща – дорога пам’яті

У сумну 75-річницю з дня початку масових арештів та заслання в табори мільйонів ні в чому не винних людей різних національностей, вірувань і соціальних станів українці встановили пам’ятний знак біля Соловецького каменя.

З 2 по 11 серпня українська делегація взяла участь у заходах із вшанування пам’яті жертв Великого терору 1937-1938 рр. в урочищі Сандармох (Карелія) та на Соловецьких островах (Російська Федерація).  

Соловецька проща передбачає надзвичайно насичену програму: виїзд з Києва - прибуття до Санкт-Петербурга (покладання вінка та квітів до Пам’ятного хреста розстріляним українцям на Левашовському меморіальному кладовищі) – виїзд до Петрозаводська (зустріч з Карельським республіканським громадським товариством української культури "Калина" та українцями, які проживають у Карелії) – виїзд до меморіального цвинтаря урочища Сандармох (місто Медвежегорськ), участь у церемонії з вшанування пам’яті жертв політичних репресій, панахида біля пам’ятника Козацького Хреста "Убієнним синам України" - приїзд в порт Кемь, відбуття катером на острів Соловецький. Потім участь у "Днях пам’яті-2012" та відвідини міста Пскова.

Учасники – політв’язні, нащадки репресованих, історики, науковці, громадські діячі, державні службовці, депутати, журналісти.

Проте цього року захід міг не відбутися. Міністерство культури України, через яке здійснюються виплати, не виділило коштів. Витрати на поїздку - в межах ста шістдесяти тисяч гривень. Майже в останній момент учасники прощі знайшли меценатів, які пожертвували п’ятдесят тисяч (цієї суми вистачало лише для того, щоб оплатити автобус у дві сторони). Вже в останній момент, за словами Тетяни Ігнатенко, представниці Державної агенції промоції культури України, їхня установа зібрала кошти для Соловецької прощі з зарплатного фонду їхніх працівників.

Розпочався наш шлях зі служби Божої у Покровській церкві міста Києва, там до нашої делегації приєднався отець Дмитро, який супроводжуватиме нас під час усієї поїздки.

Уже через кілька годин наша делегація зменшилась на одну людину. Українського журналіста та дослідника, автора книги "Архіпелаг особливого призначення", співавтора книги "Українські Соловки" Сергія Шевченка на білоруському кордоні, у пункті переходу Нова Гута не пропускають далі: виявляється, йому заборонений в’їзд до Росії, тобто він персона нон ґрата. Шевченку віддають паспорт, натякаючи, що у білоруської сторони претензій до нього особисто немає, але наступним є російський кордон, а там його точно не пропустять.

"Нашій подорожі зробили прекрасну рекламу. Ми їдемо вже 15-й раз і нарешті нас помітили", - каже один із учасників. - Звісно, прикро, що Сергія повернули, він досліджує тему Соловків давно, випустив три книги, спеціально збирав дані для своїх робіт у архівах КГБ Архангельської області. Але це означає, що нас почули і побачили. Значить, все ми робимо правильно. А з поліцейською державою марно сперечатися".

Українці за кордоном

Вранці наступного дня прибуваємо на Левашовський цвинтар, що у Санкт-Петербурзі. Тут покладаємо вінки та квіти, привезені з України, священник відправляє панахиду за невинно вбитими та загиблими.

Панахида на Левашовському цвинтарі

Керівник делегації, голова Київського товариства політв’язнів та жертв репресій Григорій Куценко не стримує сліз: "Схилімо голови перед мучениками за Україну. Ці люди помирали далеко від батьківщини, від рідних, їх привозили, як і в нашу Биківню, вночі, скидали в рови і закопували. Коли кажуть, що нам українська незалежність далася легко – взяли та проголосили, то треба пам’ятати, що по всій території колишнього Радянського союзу є такі могили. Цей символічний знак поставили українці Санкт-Петербурга, які знають поіменно, хто тут розстріляний і похований. На пам’ятнику написано "Українцям, жертвам тоталітарного більшовицького режиму, розстріляним у 1937-1939 роках. У нас в Україні ще соромляться сказати, хто вбивав… На цьому місці багато людей, тут цвіт усіх народів. Якби розумом керувалася країна, якби до розуму прислухалася влада, якби розум був поводирем в усіх діях, хіба були б такі могили, як тут, на Левашовській пустині, в Сандармосі, на Соловках?"

На хресті пов’язуємо вишитий український рушник, кладемо біля підніжжя хліб, а потім усі разом, під акомпанемент бандуриста Віталія Мороза виконуємо пісню "Чуєш, брате мій…", яку Соловецькі в’язні співали, коли ховали на чужині своїх побратимів.

Цього ж дня програмою передбачалася зустріч із Генеральним консулом України в Санкт-Петербурзі, однак її не відбулося. Не було Генконсула ні під час церемонії вшанування жертв політичних репресій в урочищі Сандармох, ні на Соловках. Зауважу лише, що польський консул постійно супроводжував свою делегацію.

"В Росії намагаються не дуже часто згадувати загиблих на Соловках. Але без пам’яті про тих, хто страждав, не може бути нормального життя, неможливо виховувати дітей. Для нас, українців Карелії, увічнення пам’яті страчених українців – справа честі, - каже Лариса Скрипнікова, почесна голова Товариства української культури Карелії "Калина".

Пані Лариса, неймовірної енергетики жінка, розповідає прибулим до Петрозаводська, через які митарства довелося пройти, поки активістам "Калини" вдалося встановити у Сандармосі Козацький Хрест "Убієнним синам України": "Це єдиний пам’ятник за кордоном, збудований без жодної гривні допомоги від України та жодного рубля від російської влади. Це пожертви людей з усього світу, які були різними - від 10 рублів до 600 доларів".

Лариса Скрипнікова, завдяки її ентузіазму встановлено Козацький Хрест у Сандармосі 

У самому кутку залу Республіканського центру національних культур, де відбувається наша зустріч, помічаємо дослідника Юрія Дмітрієва, саме він (разом із головою петербурзького "Меморіалу" Веніаміном Іоффе) знайшов місце поблизу Медвежегорська, де комуністичний режим СРСР знищував соловецьких в’язнів. Серед 1111 розстріляних тут 170 українців. Відомо й ім’я їхнього ката – це капітан НКВС Міхаїл Матвєєв, саме він особисто розстрілював по 200-300 людей на день.

Сандармох

Ранок 5 серпня розпочинається виїздом до урочища Сандармох. На цьому трагічному місці розстріляна українська еліта - Микола Куліш, Лесь Курбас, Микола Зеров, Володимира Крушельницька, Михайло Яловий, Степан Романчук, Олексій Вангенгейм, Валер’ян Підмогильний, урядовці УНР, громадські й церковні діячі, вчені, військові.

Українська делегація разом з іншими бере участь у церемонії вшанування пам’яті жертв політичних репресій біля пам’ятника "Люди, не вбивайте один одного". Виступають консули різних країн, історики, дослідники, представники "Меморіалу". Після виступів йдемо до Козацького Хреста "Убієнним синам України", запалюємо свічки. Відбувається панахида, під час якої до нас приєднуються представники інших офіційних делегацій та ті, хто приїхали вшанували загиблих. Потім короткий мітинг. Керівники української та карельської делегацій надають слово Юрію Дмітрієву.

Дослідник-ентузіаст Юрій Дмітрієв

"Друзі. Я не боюся вас так називати, бо ви справжні друзі, якщо проїхали таку дорогу. Хочу подякувати вам за те, що кожен з вас зберіг у своєму серці пам'ять про історію України. Тому що історія рідко буває веселою, частіше в ній трагічні події. І от ці гілки пам’яті, одна з яких називається Сандармох, характеризують наше ставлення до культури українського народу. Якщо ви любите свою культуру, мову, знаєте свою історію, значить, я люблю вас, бо я теж люблю історію, мову, культуру. На жаль, це не єдине місце в Карелії, де таким трагічним чином поставлені сумні галочки в історії України. Оскільки ви люди освічені, несіть цю правду далі, вона дуже важлива, принаймні для тих, хто тут лежить", - завершує виступ дослідник Дмітрієв.

Сандармох

Після панахиди українці за давньою традицією розділили між присутніми хліб.

Український хліб, який розділили після панахиди

Соловецький Архіпелаг

До острова добираємося катером з порту Кемь. За дві з половиною години на воді встигаємо познайомитися з представниками польської делегації, однієї з найчисельніших. Троє німецьких хлопців теж їдуть з нами, вони знімають фільм про Соловки. Російські бабусі їдуть на 2 тижні, щоб вивчити Соловки – відвідати музеї, церкви, озера та Біле море.

6-8 серпня – традиційні Дні пам’яті на Соловках. Для нас важливо вшанувати пам'ять загиблих, але є ще й важливіша місія – цього року українці привезли меморіальну дошку (до речі, напередодні від’їзду з України керівник нашої делегації отримував попередження від представників спецслужб з проханнями відмовитися від її встановлення). Минулого року такий пам’ятний знак встановили поляки, ще раніше - якути.

Виготовленням пам’ятного знаку займалися двоє активісток київського "Меморіалу" Любов Соцька (автор ідеї) та Тетяна Близнюк. Вже на Соловках учасники прощі знайшли камінь, до якого прикріпили дошку з надписом "Вічна пам'ять співвітчизникам жертвам репресій тоталітарного режиму". Місцеві мешканці, яких зацікавило, що ми робимо біля Соловецького каменя, згодом допомагали нам, чим могли - приносили воду та ганчірки, щоб помити камінь та дошку. Представники петербурзького "Меморіалу" познайомили нас з місцевими будівельниками (пізніше з’ясувалося, що хлопці із Закарпаття), які позичили техніку, щоб ми змогли просвердлити у камені дірки для кріплення пам’ятної дошки.

Так виглядає пам’ятна дошка на Соловках

На траурному мітингу були присутні представники України, Польщі, Чечні, Росії та Карелії. Виступали представники місцевої адміністрації, дослідники з Соловецького музею, діти Соловецьких в’язнів. Опісля місцеві священики відслужили панахиду біля Соловецького каменя. І тут стався конфуз – керівник української делегації попросив освятити український пам’ятний знак та помолитися над душами вбитих співвітчизників. Соловецькі священики чомусь стояли, поглядаючи то один на одного, то на нашу делегацію. Відкритої відмови не було з їхнього боку, вони сказали, що просто неготові зараз цього зробити. Отець Дмитро, який їхав з нами з Києва, очевидно був готовий до такого розвитку подій, тому самостійно відправив панахиду над нашим пам’ятним знаком та окропив його свяченою водою.

Вже пізніше він розповів, що минулого року була домовленість з настоятелем Соловецького Спасо-Преображенського монастиря та директором Соловецького музею-заповідника архімандритом Порфирієм про те, що ми привеземо пам’ятну дошку. Він дозволив її встановити, тож чому місцеві священики так вчинили - невідомо.

Після обіду цікаву екскурсію та презентацію нової експозиції про Соловецькі табори і в’язницю, що відкрилася в історичному бараці УСТОП, провела для українців Ольга Бочкарьова – завідувачка експозиційним відділом Соловецького музею. Наступного дня пані Бочкарьова розповідала про колишній чоловічий штрафний ізолятор для політв’язнів на Секірній горі. Біля Поклінного хреста на Секірній горі також відбулися меморіальні заходи.

Вже повертаючись з Соловків, учасники прощі відвідали місто Псков та Псковський Кремль, заснований великою Рівноапостольною княгинею Ольгою в середині X століття. Псковський кремль займає площу 3 га.

Підсумовуючи, зазначу, що проща на Соловки - не така вже й проста справа. Їхати по дві доби в автобусі і ночувати в ньому непросто. Відвідувати Соловки обов’язково мусить молодь, адже всі ми наголошуємо на тому, що потрібно пам’ятати та знати свою історію.

Природа на Соловках – неймовірна, повітря кришталеве, красиві краєвиди та пейзажі. Видається, що ці місця – знахідка для тих, хто хоче побути наодинці, шукає власний шлях у житті, помедитувати.

Велика подяка всім, хто підтримував нас у ці дні, молився за нас, навіть тим, хто намагався заважати (тим самим рекламуючи нашу справу), – все це варто було пережити, щоб доєднатися до Соловецького братства (найвитриваліших та наймужніших).

Про автора: Олена Халімон – журналіст, громадський активіст, учасниця Соловецької прощі-2012

Фото Андрія Гуменюка, Георгія Лук’янчука та автора

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять