День Незалежності для політиків і знаменитостей: сльози, бунти та додатковий вихідний

«Главред» запитав відомих політиків і письменників, з якими думками і почуттями вони відзначають День Незалежності України.

Звичайно, на тональність відповідей співрозмовників «Главреда» вплинула їх політична позиція. Однак, попри всю несхожість цих поглядів, є в них дещо спільне: констатація факту, що Україна і її громадяни досі перебувають в пошуку своїх ролі і місця в нових внутрішньо- і зовнішньополітичних реаліях.        

Один із головних висновків також – суспільство зараз роз’єднане значно більше, ніж 21 рік тому, коли майже одностайно висловилося за незалежність України. Зараз цифри, як свідчать соціологічні дослідження, м’яко кажучи, дещо інші. Велика «заслуга» в цьому політиків, які, до слова, останнім часом все рідше згадують про об’єднавчу ідею. Можливо, тому, що втратили надію її віднайти, а можливо – тому, що на носі чергові вибори, тобто вітчизняний політикум хвилюють значно більш земні речі.

І ще один, втішний, висновок: День Незалежності – це, безумовно, свято, хоча воно ще й не «пройшло крізь душу» кожного. 21 рік – звісно, вже повноліття навіть за європейськими мірками. Проте життя ще попереду.   

 

Ольга Герасим’юк, народний депутат України:

{1-}

День Незалежності не варто сприймати як привід для загальноукраїнського ридання через те, що все не так, і все загинуло. Ми звикли, що в Україні всі завжди в сльозах. Але якщо ми так сприйматимемо кожен прийдешній день, які б за нами не стояли здобутки і поразки, такий настрій ніколи не дозволить нам побачити щось інше, світле, омріяне.

Це свято слід сприймати як день, коли, навпаки, треба виструнчитися, розправити плечі й сказати собі: «Я нарешті повинен стати незалежним і вільним». Ми ще не так багато прожили в умовах незалежності, але багато втратили за останній час. Але ж до того нам вдавалися певні речі. Тож слід підхопити те, що було, і рухатися далі. Я би сьогодні не ридала, не проклинала свою долю і майбутнє, а, навпаки, нарешті визнала, що «король голий», і треба йти вперед.

Якби ми сьогодні святкували День Незалежності гучно, з великим парадом, це була б ще одна підстава дивуватися: як таке може бути, коли наша країна на шляху демократії рухається назад. Навіщо влаштовувати «потьомкінські дєрєвні»? Вистачить всюдисущих бігбордів, які запевняють нас, що руїна подолана, все квітне і будується. Ця мішура не потрібна.

Я би святкувала День Незалежності у хорошому товаристві. Розмах, танки, салюти – це зайве. Це має бути свято, яке б люди самі для себе творили, без яскравих декорацій. Мені особисто не бракує сьогодні того ж параду на Хрещатику.

 

Вадим Колесніченко, народний депутат:

{2-}

День Незалежності сьогодні – це свято з очікуванням. Усвідомлення Незалежності України – це не герб, гімн, прапор чи кордон. Це – держава, яка живе і працює в інтересах людей, об’єднаних однією спільною ідеєю.

Сьогодні ми тільки почали виходити з майже двадцятирічного бігу по колу, без реальних реформ. Нинішня влада просто змушена була розпочати реформи, які слід було провести ще 20 років тому. Саме це є ключовою причиною, чому наша країна досі не об’єднана, немає спільної думки щодо подальшого розвитку нашої країни (не у політиків, а у населення загалом).

І досі політичні виборчі кампанії не є політичними виборчими кампаніями, а є війною всіх проти всіх. Сьогодні ми отримали реальний шанс перетворити передвиборчу кампанію на боротьбу не людей, а ідей. Для цього є всі передумови. Те, за що ми 21 рік тому голосували, насправді отримаємо років через п’ять-сім, коли з’явиться усвідомлення того, що ми є господарями у власній країні.

До речі, Закон «Про засади державної мовної політики» – це перша цеглина в фундамент об’єднання нашої країни. Тому що не може бути великої сім’ї, де молодшим братам-сестрам потрапляють лиши шматки, що впали зі столу старшого брата. Всі ми рівні і будуємо країну. І саме це стане ключовим моментом об’єднання нашої країни.   

 

Володимир Яворівський, народний депутат України:

{3-}

Якби мені у 1989 році, коли я вів величезні мітинги протестів у Києві, як депутат СРСР, коли засновувався Народний Рух, коли було ГКЧП, і справді було небезпечно і страшно, хтось бодай один раз шепнув на вухо, що через 20 з гаком років ми матимемо в Україні таку ситуацію, яку маємо сьогодні, таку владу, президента, за яким тягнуться неприємні шлейфи, який забиратиме у нас національні пам’ятки, що нещасний українець буде збіднілий та зубожілий, й водночас жируватимуть олігархи, я б ніколи не повірив. Я б подумав, що це Люцифер, дідько або людиноненависник.

Але це є, це реалії. Ніхто тоді не міг подумати, що політичних конкурентів, авторитетних і знаних, будуть нізащо кидати до в’язниць. І я не знаю, чи поклав би я за таких умов своє життя на нашу дурну українську політику, на це політичне болото.

Чи радіти, чи плакати? Я би шукав промінчики сонця у сльозі. Безперечно, я не можу сказати, що це бездарне свято, про яке треба забути, викинути його. Адже юридично ми проголосили власну країну, щось хоч трошки зроблено, вже є Конституція, а головне – підростає молоде покоління, яке не терпітиме цього безладу та антикультурності. Адже у нас сьогодні є люди з вищою освітою, але без середньої – бо вищу купили, а середньої не було. Ми, як українці, повинні усвідомлювати, що країна поки що існує, хоча й на останньому волосочку. Від нас відвернулася Європа, яка дивиться на нас, як на папуасів, які обрали і терплять таку владу. Серед білого дня у нас забирають мову, скасовують тендери по закупівлі замовлень і передають в одні руки, а всі розуміють, що це колосальні відкати. Серед білого дня списують 24 мільярди гривень боргів олігархам, які і без того жирують.

Свято є. І в День незалежності опозиція збереться на Михайлівському майдані, потім перейде на Софійський майдан, покладе квіти до Грушевського, а потім піде до Тараса. Потрібно збиратися і тихо святкувати. Бо бундючне й гучне святкування було б неприродним і не нашим. У нас є шанс спокійно і без революцій (бо можливі й вони) на виборах змінити владу, принаймні парламент, який не продукуватиме бездарного законодавства, яке щоденно б’є по «чорнобильцях», афганцях і простій людині, а йде на збагачення людей, які по горло сидять у грошах та аморальності.

День Незалежності для нинішньої влади як більмо в оці. Якби його можна було тихенько скасувати та зробити вигляд, що його не існує, влада б це зробила. Це свято їй муляє очі, а її представники не знають, що робити під час урочистостей в цей день. Усе святкується суто формально – набагато формальніше, ніж у радянські часи святкували річницю Великої жовтневої революції. Бо тоді все-таки був певний прошарок людей, які вважали її святом.

Пригадую, як святкують такі дні американці: у них це свято проходить крізь душу, вони виходять у скверики, виносять харчі, виводять родину, вітають один одного. Ми так поки що не святкуємо жодне зі свят – ні День Конституції, ні День незалежності. Українці, які 350 років не мали держави, а потім отримали її без крові, повинні так святкувати ці дні, це мають бути такі народні вияви… Це має бути і день відродження, і день катарсису, і очищення, але водночас і задуми про те, що робити далі. Такий час прийде. Думаю, що наші діти й онуки будуть святкувати саме так. Але сьогодні поки що це суто формальність. Найщиріше, напевно, День незалежності цього року святкуватиме опозиція, бо серед неї є ті люди, які голосували за незалежність, які за неї ризикували.

 

Олесь Бузина, письменник:

{4-}

Українці до цього свята досі не звикли і просто неочікувано дізнаються про додатковий вихідний. Найбільший плюс цього свята – те, що це вихідний, а наш народ таке любить.

Але у цього свята ще є деякі смисли. В 1991 році виникла нова держава. Між іншим, я голосував за незалежність України, незважаючи на мої погляди. Оскільки у нас багато хто скаржився, що йому не дозволяють будувати «в своїй хаті свою правду й волю», я подумав, що варто дати людям свободу – нехай буде державна незалежність, нехай вони самі відповідають за власну країну, а не міфічні «окупаційні армії». І тепер, через 21 рік, я не шкодую про власний вибір. Особисто мені цей вибір дав можливість реалізуватися як письменнику. Ніколи б у радянські часи не з’явилася книжка Олеся Бузини «Вурдалак Тарас Шевченко». Спілка письменників була настільки страшною тоталітарною структурою, настільки своїми метастазами в радянські часи пронизувала все, що вільна література просто не змогла б розвиватися. В незалежній Україні з’явилася можливість для розвитку вільної літератури. Ця країна дає такий шанс, дає додаткові рівні свободи письменнику та громадянину.

Мені подобається, що Україна дотримується політики, коли, не дивлячись на зовнішні впливи, зберігається певний рівень внутрішньої свободи. Вона не схожа на інші країни – Польщу, Туреччину, Білорусію. Найбільше вона схожа на Росію, але українське обличчя все одно має оригінальні риси. Україна має свій погляд на світ. Над ним багато хто сміється, але цей погляд не можуть не враховувати, його не ігнорують. Той факт, що я йду на вибори в Україні за мажоритарним округом, – це теж шанс, який дала мені особисто незалежність. В іншому випадку, якби незалежності не було, у мене був тільки один шанс існувати в реальності до 1991 року – кинути Київ та поїхати в Москву. Іншого варіанту просто не було, тому що рівень застою в Києві в 1988-1991 роках зашкалював. І навіть у 1991 році жодні натовпи не збиралися протестувати проти ГКЧП, всі піджали хвости. Я ходив містом, шукав, до кого можна приєднатися, але нікого не було.

Особисто я сприймаю День незалежності як додатковий вихідний. Я не святкую нічого, окрім Нового року. Це для мене свято, під час якого я дозволяю собі максимально веселитися. Це давнє загальнолюдське свято. А День незалежності – це політичне свято. Я не святкував і 7 листопада. Думаю, якби я жив у царські часи, то навряд чи повзав би на колінах перед царським портретом в день іменин государя. Я спокійно ставлюся до всіх державних свят, бо в будь-якій державі достатньо фальші, офіціозу. А коли ти залишаєшся вдома у свій вихідний день, виструнчуватися перед портретом президента або Тараса Шевченка, або перед прапором та гербом – це просто дурість. Оскільки я майже не вживаю алкоголю, то й як привід випити цей день теж не сприймаю. Я вдячний країні, що в цей день у мене вихідний.

 

Ірена Карпа, письменниця:

{5-}

За 21 рік незалежності є чому радіти. Це те, про що мріяли покоління притомних людей до нас. Це те, про що навіть мріяти не могли за часів своєї молодості наші батьки. І ми тепер це маємо. Загалом все нагадує казково-любовні перипетії: поки принцеса недоступна, ти готовий на все, душу й тіло покласти за цю принцесу та свободу, а коли ти її отримав – не знаєш, що з цим робити. Саме це відбулося з українцями. Таке враження, що всі найкращі, хто змагався за свободу, полягли, і залишився на загал не дуже сильний ген. Більшість людей пасивна, йде за течією, дбає про свою кляту «хату з краю». Мало залишилося воїнів. Мені якось розказували, що навмисно винищувалися свободолюбові українці, аби залишилася нація гречкосіїв.

Треба пам’ятати, що в наших руках все змінити. Треба викорінювати цей страх, який існує на рівні спинного мозку. В мені страху немає, тому мені важко зрозуміти людей, які весь час чогось бояться і готові йти на будь-які компроміси.

За роки незалежності, на жаль, так і не вдалося викорінити «совок». Він страшенно досі смердить і періодично повертається (наприклад, повертаються тренди типу «пролєтарская пивная» тощо). Це може бути смішно для іноземців, коли «портрєт дєдушкі Лєніна» висить. Інша справа – коли це є в мозку молодняка, який народився у 1991 році і в очі не бачив того «дєдушку Лєніна». І для нього намагаються проштовхнути новий і красивий міф, що комунізм такий прекрасний. Добре пам’ятаю, яка це гидота, хоча була ще дуже маленька.

Дуже добре пам’ятаю емоції, коли незалежність була дуже близька. Це був велетенський прорив. Наступного разу таке підняття було хіба що в 2004 році. В обох випадках, на жаль, люди «провтикали» самих себе, Україну, Європу. Тому що недостатньо повірили у свій потенціал. Тут справа не у владі, якщо ми постараємося, її не так вже й важко змінити. Але люди готові йти на компроміси, діяти, як стадо баранів, і чекають якогось месію, лідера, який прийде й поведе за собою. Тут справа в тому, щоб знайти частинку цього месії в собі самому і повірити у власні сили.  

Мені прикро, що зараз Україна далеко не така, як я уявляла собі в 1991 році своїм дитячим мозком. Тоді все було на підйомі, настільки все було українським. У теперішній Україні небагато справжнього українського. З’явилися різноманітні ф’южн-форми, починаючи від незрозумілої архітектури, збереглися совкові «хрущовки». Як, наприклад, зробили у Грузії: перебудували, все зробили по-новому. Це ідеальний варіант, як на мене, того, що могли би статися з Україною. Хоча часто говорять, що в нас значно більша територія, нею важче управляти тощо. Але насправді це питання людського фактору та радикальних змін. Грузини будують країну як велику корпорацію. Якою б я не була антиглобалісткою та противницею великих корпорацій, але це насправді дуже добре працює на державному рівні. Мало кому з міністрів там більше років, ніж мені, вчилися вони в потужних університетах і підходять до розвитку країни так, ніби розбудовують потужну компанію. Видно, що зміни є, що грузини – умнічки. 

Святкувати День Незалежності, так само як і День солідарності трудящих, треба з мітингами, бунтами та акціями протестів. Як можна радіти якійсь незалежності, якщо у нас відбирають мову, і якісь недолугі діячі переписують історію? День Незалежності насправді мав би святкуватися так, а не перетворюватися на якийсь радянський парад, коли всі вийшли на вулицю, попіднімали паперові квіточки і кульки й давай радіти… Цей день треба святкувати конкретними діями, а не «обличчям в салат».

фото: Главред, 777-konstantin.blogspot.com

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнёров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять