Де битися серцю Європи?

Як написала сама пані Пахльовська, ця книжка "хроніка процесу наближення України до Європи – і віддалення від неї в роки незалежності. Діагностика поточної проблематики". Отже, під однією обкладинкою зібрані окремі публікації від 1991 до 2008 року. Переважно це рефлексії на прочитане, почуте, відчуте, на все те, що для Оксани Пахльовської пов’язане з інтеґрацією України в європейський і світовий простір. В одній із вміщених у книзі статей читаємо: "Голос України, її воля, мужність, її етичний вибір мусять, нарешті, стати надбанням європейської та світової історії". Ще одну наскрізну лінію книжки можна умовно назвати антиросійською. І всілякі кон’юктурні ситуації, пов’язані зі зміною чи коливаннями російсько-українських взаємин, політичне протистояння або свої враження від надрукованого (наприклад, від книжки російського історика і в минулому опозиційного політичного діяча Юрія Афанасьєва під назвою "Опасная Россия"), Оксана Пахльовська супроводжує твердженнями про те, що європейський вимір української історії віддаляє і буде віддаляти нас від "абстрактно-державницької моделі Росії, в якій не існує людини, не існує людських прав і людських потреб". Пані Пахльовська переконана, що "типова російська хворість – бачення світу виключно в оптиці Росії". При цьому вона за співпрацю з російськими демократами. Нарешті ще одна важлива тема – власне реальна Україна і українці. "Двозначність української політики дуже втомила Захід", – переконана авторка. Критикуючи всіх трьох президентів України, Оксана Пахльовська переконує, що після Майдану 2004-го повернулося відчуття нації, а Україна розділилася не на Захід і Схід, а "на Україну європейську та Україну радянську". Така книжка. Збірник статей як збірник статей, в якому професорське ratio змішується з письменницьким emotio. Не буду применшувати значення книжки, але не буду і перебільшувати. Ну а тепер – про презентацію. Був я на це зібрання запрошений. І це дійство справило на мене тяжке враження. У виступах були компліменти авторці. Це зрозуміло, але решта… Газові інтриги, ми, жертви, чудова нація, європейці (не входимо, а, ясна річ, повертаємось до Європи) і Росія, злодійка, яка нам шкодить. А до всього кожен оратор додавав, що у нас погана влада. Її представникам якої дехто з промовців всерйоз рекомендував неодмінно почитати книжку пані Пахльовської і тоді, мовляв, наш істеблішмент "прозріє". Мені видається, що промовці на презентації не помітили однієї вкрай важливої фрази у книзі Оксани Пахльовської. Ось ці слова: "Не можна грати в "дурня", коли диявол грає в шахи". Справді, не можна. Не можна, щоб вихід книжки українського інтелектуала спричиняв (нехай і вербальний) вибух мегаломанії та ксенофобії. З чим і з ким входити (чи повертатись) у Європу? Із суспільством, яке нездатне впливати на владні структури, але лише плакати, що вони "неукраїнські"? Із інтеліґенцією, яка здатна лише на те, щоб на зібраннях, як згадана презентація, накручувати сама себе замість того, щоб працювати і змінювати обставини (а при владі багато з тих сидів у залі, були і є)? Здається, лише один Іван Дзюба порушив питання про нас самих, зауваживши, що після 17 років незалежності України немає української нації. Чи є її чверть або половина. І тут – дозволю собі додати – Росія чи Захід ні при чому. Дивімося самі на себе, чим ми є. Критикуймо самі себе в першу чергу. Зрозуміймо, чого ми хочемо. Не продаваймося дурням за валюту чи гречку. Лише тоді, як справедливо пише Оксана Пахльовська, суспільство буде здатне "вибрати достойніших політиків – і вже, може, аж тоді з’явиться реальний шанс побудувати демократичну Україну".