Посол Лі Тернер: "В українців є відчуття свободи, і це мені дуже подобається"

Посол Великої Британії в Україні Лі Тернер надзвичайно пунктуальний – наша зустріч почалася у призначений час, секунда в секунду

Ніяких тобі довготривалих очікувань, як це іноді буває з українськими чиновниками. І ніякого снобізму, чим також грішить вітчизняна еліта. Лі Тернер стриманий і доброзичливий, розпитує, про що ми пишемо, пригощає домашнім печивом. У нього тонкий англійський гумор (це не банальність, а факт), і жодного натяку на культ власної особи. Зрештою, він чудово володіє українською мовою. Тож говорити з ним легко і приємно. Особливо коли йдеться про цікаві для всіх речі: родину, мрії, інтереси, уподобання. Пане посол, у вас, мабуть, було захопливе дитинство. Ваш батько – вчений, і довгий час працював у Африці, там пройшли і ваші перші роки. Розкажіть, будь ласка, про найяскравіші спомини дитинства. Мені справді дуже пощастило. Батьки ще до моєї появи на світ жили в Нігерії. Там я провів свої перші три роки, потім ще три – у Британії, наступні шість – у Лесото, в Південній Африці. Для дитини це було надзвичайно цікаве життя. Ходив до школи у Свазіленді – це особливе суспільство. На той час у цій школі навчалися діти з усієї Південної Африки. То була епоха апартеїду, коли люди небілої раси зазнавали усіляких утисків. Тому всі, хто міг, віддавали своїх дітей саме в цю школу. Там я познайомився з дуже цікавими людьми. Чим запам’яталися ті роки? То була свобода. Ніяких тобі телевізорів, телефонів. І, звичайно ж, природа. Красиві гори, чудовий клімат. Мені дуже пощастило, що я жив у Африці. Це вплинуло на ваше захоплення мандрівками? Можливо. Коли тривалий час живеш за кордоном, починаєш розуміти: світ великий, і в ньому дуже багато цікавих людей. Тому для себе й визначив – буду дипломатом. А ким вас бачили батьки? З їхнього боку не було ані тиску, ані якихось побажань. Це тільки моє рішення. Спочатку я працював у Лондоні, у різних міністерствах, зокрема в казначействі (у вас це – Міністерство фінансів), потім – у міністерстві закордонних справ. Завжди думав, що це буде цікаво – працювати за кордоном. Розумів, що коли залишусь у Лондоні і навіть зроблю там кар’єру, то років через 20–30 так само сидітиму в одному з кабінетів того ж будинку. Перебуваючи на дипломатичній службі, важко сказати, де опинишся через 20 років. Я й гадки не мав, що працюватиму в Україні. Коли тільки починав кар’єру, ваша країна як незалежна держава ще не існувала. Вам, очевидно, подобається непередбачуваність... Так. Надзвичайно. Є люди, які більше за все люблять стабільність, – i я це поважаю. Але в мене – свій шлях. Життя дипломата завжди непередбачуване. Ваша дипломатична кар’єра розпочалася в 1983-му. Ви працювати в різних країнах, зокрема і в Росії, і там, наскільки я знаю, відбулися зміни у вашому особистому житті... Так, у Москві я познайомився зі своєю майбутньою дружиною Памелою. Вона також дипломат, експерт із Китаю та Росії. Володіє китайською і російською мовами. Ми обоє обіймали посаду першого секретаря, і для роботи мали знайти велике посольство. Таке було лише у Вашингтоні, Парижі та Москві. Ми вирішили так: Вашингтон – це майже Лондон, тобто нецікаво. Париж – недалеко від Лондона. А от Москва – те, що треба. Моя дружина чудово володіла російською, я ж – ні. У Москві ми жили з 1992-го по 1994 рік, потім на якийсь час повернулися в Лондон. Тоді я займався питанням передавання Гонконгу (до 1997 року Гонконг був британською колонією, відтак увійшов до складу Китаю. – Авт.). Потім була робота в Бонні та Берліні. У нас народилося двоє дітей... І знову довелося вирішувати, де краще нам жити і навчатися дітям. Вибрали Берлін. Спочатку я працював, а дружина сиділа з дітьми, потім вона обійняла мою посаду, а я займався домом та дітьми... Здається, що у вашому сімейному тандемі дружина відіграє головну роль... Ми разом вирішуємо, як нам вчинити, щоб обом було краще. Тобто сімейна рада все-таки є? Звичайно. І це дуже важливо. Особливо для подружжя, в якого є діти. Питання освіти дітей – головне. Ми розглядали і Лондон, і Берлін, вибирали для них найкраще. Ви назвали багато країн і міст, де вам довелося бувати. Що найкраще запам’яталося? Важко сказати. Після Берліна я працював у Лондоні, займався нашими територіями за кордоном. Їх чотирнадцять. Це маленькі острови, більшість з яких – дуже далеко від Британії. Для мене це була надзвичайна відповідальність. Я побував майже скрізь: на острові Святої Єлени, на Фолклендських і Віргінських островах, на Бермудах... Це було цікаво. А те, що я зараз у Києві, – вже нова історія. Я люблю вашу країну, люблю свою роботу. І вже кілька разів повторював: мені дуже пощастило, що в мене така діяльність... Потроху починаю розуміти Україну, багато де побував: у Севастополі, Ялті, Львові, Тернополі, Івано-Франківську, Донецьку, Дніпропетровську. Скоро поїду у Харків, Луганськ і Маріуполь. Ви якийсь час жили в Росії. Скажіть, відчувається, що наші країни були колись єдиною державою, чи вони вже досить далеко відійшли одна від одної? Мені подобається Росія. Але Україна, звісно, зовсім інша. Думаю, в Росії не до кінця розуміють, що Україна після здобуття незалежності розвивається цілком окремо вже скоро двадцять років. І що є дуже багато відмінностей... Зовсім інші відчуття на вулицях, інші контакти, інша політична ситуація... Судячи з названих регіонів, ви вже досить добре вивчили Україну. Що подобається найбільше? Люди. Люди завжди найцікавіші, про яку б країну не йшлося. В українців є відчуття свободи, і це мені дуже подобається. А ще подобається Київ – тут багато цікавих музеїв. Люблю вашу архітектуру, ваше мистецтво. У вас є на що подивитися. Сонячного дня надзвичайно приємно посидіти на пляжі біля Дніпра із пляшечкою холодного пива. Дуже приємно це чути. Однак, напевно, є й такі речі, які прикро вразили чи розчарували? Я порадив би вашим читачам заходити у мій блог (http://blogs.fco.gov.uk/roller). Коли відчуваю, що щось далеке від досконалості, охоче обговорюю, як поліпшити ситуацію. У вас є демократія, свобода слова – це те, що відрізняє вас від сусідів. Я сподіваюся, що й надалі це розвиватиметься. Це те, що подобається. А такого, що не подобається, дуже мало. Ви згадали пляж і холодне пиво. Я так розумію, це один із варіантів релаксації. А як іще ви любите відпочивати? Я багато читаю. Моє хобі – журналістика. Пишу, зокрема романи. Справді? А про що ваші романи? Про різне. Один – це наукова фантастика, другий – політичний трилер. Ще є комедія. Їх десь надруковано? Поки що ні. Але один з них я намагався екранізувати. У вас, до речі, немає знайомих, яким можна було б натякнути, що є п’ять непоганих романів? Треба подумати. А дружина що каже про ваші романи? Вона ж моя дружина. Каже, що хороші. Але й не боїться критикувати, і це корисно для мене. Ваші діти зараз в Україні? Ні, син і донька у Британії, в інтернаті неподалік Лондона. Вони дуже люблять свою школу. Сумуєте за ними? Звісно. Але якщо хочеш бути дипломатом, то будь готовий чимось жертвувати. Те, що діти зараз не зі мною, – це нормально. У них чудова школа, ми щодня спілкуємося телефоном, через Інтернет. Вони, як і ви, будуть дипломатами? Це їхня справа, їхній вибір. Вони вже добре володіють німецькою та французькою. А скільки мов знаєте ви, пане посол? Важко сказати... Я добре володію англійською. Знаю німецьку, французьку, трохи – російську та українську. Українську ви знаєте не трохи, а дуже непогано. Скільки знадобилося часу, аби вивчити мову? Мова – важлива частина нашої роботи. Коли я збирався в Росію, пройшов дев’ятимісячний курс навчання. А перед тим як почати роботу в Києві, три тижні жив в одній дуже цікавій львівській родині і займався по чотири години на день. Але мені ще треба дуже багато працювати... Можливо, читання допоможе... Ви знайомі з творами українських авторів? На жаль, мало. Я познайомився з Андрієм Курковим, прочитав Тараса Шевченка. Але все одно дуже мало читаю російською та українською. Ви сказали, що жили у Львові. Яка столиця вам більше до вподоби – галицька чи загальноукраїнська? Неможливо порівнювати. Мені подобається стиль життя у Києві, те, що тут є річка, пляжі. Але Львів – також гарне місто. Я був там у травні, насолоджувався краєвидами. Ще Одеса дуже красива, і Севастополь. Багато чудових міст... Про все це ви пишете у своєму блозі... Так. В Україні мене одного разу запитали, як стати послом. Мені це запитання здалося дуже цікавим, тож я навіть написав про це статтю. А в Британії цікавились, що буде з Україною після президентських виборів. Я написав і про це... Як у вас на все – і на романи, і на блог – вистачає часу? У кожного з нас – 24 години на добу. Життя дипломата цікаве й насичене. Я завжди намагаюсь рацiонально використовувати свiй час, аби зробити все те, що вважаю вартим затрачених зусиль.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять