Сергій Поярков: "Я і моя дружина – буржуї з дитинства"

Його можна назвати циніком. І я вже давно хотіла провести суворий допит, аби з’ясувати who is Mr Poyarkov

Пан Сергій знає, що позаочі багато колег називають його пройдисвітом. Разом з тим стверджує, що "у цього пройдисвіта є не лише творчі ідеї, а й уміння реалізувати мрії своєї дружини". У нашому діалозі Поярков також кидає виклик вічним мистецьким цінностям, стверджуючи, що сучасне мистецтво – річ ефемерна. І з ним, у принципі, важко не погодитись В одному з попередніх інтерв’ю нашому виданню ви розповіли про вражаючий як для сучасного українського художника розмір вашого маєтку . Абсолютно точно. Ділянка – гектар тридцять дев’ять соток . Що ви збираєтесь на такій великій ділянці робити? Коли ти виходиш у свій ліс і твої власні птахи в’ють гнізда – це зовсім не те, що в суспільному. Той, хто у своєму лісі збирає свої гриби, відчуває велику різницю порівняно з державним. І я, і моя дружина – буржуї з дитинства. Коли моя Ірочка ще була маленькою, жила в однокімнатній квартирі вшістьох, вона всім розповідала, що коли виросте, то в неї буде величезний дім і багато тварин. . Отже, ви здійснили дитячу мрію коханої дружини? У моєму будинку дев’ять рівнів, і з нього весь Київ – як на долоні. Коли ми побудували оглядову башту, до мене прийшов мій знайомий і сказав: "Серього, ти знаєш, якщо на твою башту поставити хороший калібр, то ти і Київ, і область контролюватимеш на паях із Вірою Іванівною та Леонідом Михайловичем". Звичайно, хотілось купити ділянку й звести на ньому такий будинок, щоб ніхто з моїх колег по цеху і подумати не міг, що таке можливо. І навіщо вам це? Ще за радянських часів я зрозумів, що Спілка художників – це відстій. Тобто коли люди борються за майстерню від держави, нічого, крім убозтва, вони від держави не отримають. Держава завжди допомагає художнику тільки в обмін на його безсмертну душу. Художники ніколи не повинні ходити в отарі як барани, вони – вовки-одинаки. Те, що ми з Олегом Пінчуком, два вовки-одинаки, які ходять на роботу разом, – це інше питання. Ми і поодинці були б успішними людьми, однак я ніколи не втомлююсь повторювати, що свій перший мільйон заробив завдяки Олегу Степановичу. І за це я йому дуже вдячний. Яким чином він вам допоміг? Я тоді переважно жив в Америці і якось у журналі "Джентльмен" побачив з ним інтерв’ю. Все було настільки розумно й правильно, що я зрозумів: це та людина, з якою мені було б цікаво поспілкуватись. І ось ми вже 12 років працюємо разом. Зробили дуже багато проектів. Насправді я за те, щоб художники не заважали один одному, а допомагали. Щоб не було жодних цехових бійок і криків, що ось він – не художник і що це не справжнє мистецтво. Мистецтво – це річ, де об’єктивне є суб’єктивним, а суб’єктивне – об’єктивним. Якщо для вас картина з кізяків – це геніально й приємно вашому серцю, то так воно і є. А якщо вам дохла риба Демієна Герста не цікава суб’єктивно, то об’єктивно для вас це фігня. Ось цим і відрізняється мистецтво від науки: тим, що ваші суб’єктивні почуття – об’єктивна реальність. Якщо особисто вам подобаються картини Гапчинської, Чичкана або Герста, значить для вас вони – генії. Повірте мені, усе українське село преться від Міші Поплавського. Ні, я розумію, звичайно, що в консерваторії вам захоплення із цього приводу не продемонструють, але скажемо чесно: у нього своя аудиторія, і для неї він – геній. Отже, нині ви – людина заможна. А телефон у вас звичайний, чи мені здається? Просто телефони я розбиваю з такою регулярністю… У мене десь валяється подарований Vertu , справжня цеглина, яка коштує… Маю і швейцарський годинник . Якої марки? Чесно? Не пам’ятаю. Теж подарунок. Але годинник не дуже дорогий, десь до десяти тисяч доларів. Фірму не пам’ятаю. Я не люблю речей, які мені не комфортні. Ось мене часто запитують: "Чому не купиш собі Bentley?" У мене є можливість купити Bentley, але у своїх джипах я почуваюсь набагато комфортніше і більш природно. Я взагалі можу собі дозволити до Верховної Ради і на велосипеді під’їхати. А щодо телефону... Коли донька вкотре кидає його на підлогу, то нічого не йокає і не здригається. Це витратний матеріал, і через три місяці я собі новий куплю . А звідки це все? На що живете? Вас же постійно бачать на телебаченні, на VIP-тусовках. Ви і у Верховній Раді. До речі, що там робите? Не скажу, що я вже так часто буваю на тусовках. Іноді буваю на різних презентаціях і в чомусь нагадую собі балерину Волочкову: мало хто бачив, як вона танцює, але всі знають, як вона судиться. Всі бачили Пояркова по телевізору, проте не всі знають його картини. Але ж, повірте мені, ті, кому потрібно, бачили. Зараз я рідше ходжу на тусовки, бо в мене дуже детальні роботи, їх же потрібно колись малювати. Ще треба книжки писати, дім будувати. Тому я намагаюсь оптимізувати виробництво. Адже ККД од відвідування тусовок дуже низький. А Верховна Рада – це такий клуб за інтересами, клуб наших з Олегом Пічуком колекціонерів, де при жорсткому фейс-контролі немає зайвих людей. Там є кулуари Кабміну, зал, куди навіть пресу не допускають. І я, приміром, приходжу у ВР у вівторок і четвер на дві години. Встигаю вирішити всі свої оперативні питання . Які, наприклад? Та всі абсолютно. Я роблю проекти, і там у мене завжди є люди, що їх підтримують. До того ж там усі мої колекціонери, які купують роботи собі, на дні народження та які просто не мають часу ходити по галереях, – це люди з грошима та жорстким цейтнотом часу . У вас є якесь посвідчення? Я – помічник народного депутата Ігоря Гриніва. А ще одне скликання був помічником народного депутата Ігоря Осики . Це насправді чи заради "корочки"? Повірте, це дуже достойна людина, співпраця з якою відкриває для мене нові можливості. Гринів має дві вищі освіти: він – хімік та юрист, і мені з ним дуже цікаво спілкуватись. Ви підтверджуєте, що всі гроші, які ви маєте, це тільки з продажу ваших картин? Звичайно. Причому найцікавіше – те, що Партія регіонів взяла в цьому участь набагато більше, ніж "Наша Україна". Я завжди кажу, що маю подобатися українському виборцеві вже через те, що якась частина грошей не була витрачена на передвиборну агітацію, а пішла на добрі справи, тобто на мої картини . А скільки коштують найдешевша та найдорожча картини? Малюночок невеличкого формату – приблизно 5 тисяч доларів, маленька кольорова робота – 10 тисяч. Є в мене серія робіт по 45 тисяч доларів, але це нечасто продається. Тому коли деякі українські художники розповідають, що в них ціни 50 тисяч доларів, 100 тисяч, то я їм не вірю. Ще не готовий український колекціонер платити за роботи українського художника 100 тисяч. Я знаю, що мене й деяких моїх колег дуже критикують наші ж колеги по цеху, але я впевнений: те, що роблять Поярков, Пінчук, Гапчинська, Марчук і та ж Оксана Мась, структурує ринок під них. Просто так сталося, що наші роботи потрапляють до наявної аудиторії. Якщо хтось із наших клієнтів захоче купити для себе чи комусь на подарунок концептуальне мистецтво, то він не піде на Андріївський узвіз. З другого боку, він не купить якусь розмазню за 50 тисяч доларів. А ми створювали ринок самі під себе, і фінансова криза довела, що у багатьох художників була ілюзія популярності . Ви можете сказати, який загальний бюджет вашого будинку? Не можу. А ділянку землі за скільки придбали? Не хочу озвучувати цифри. Скажу обтічно: найбільше брешуть про свої доходи політики та художники. (Сміється). Причому політики, як правило, брешуть у бік зменшення, а художники – у бік збільшення . Ваші роботи ніколи не були на аукціонах Sotheby’s, Christie’s? Ні. Гадаю, поки що не настав час. Скажіть, ви часом не співпрацюєте з політиками як культурний креатур. Можливо, розробляєте медіа-кампанії... Може, звідти ваші доходи? Я тільки на Помаранчеву революцію, винятково на одному ентузіазмі, і долучився до цього процесу за велінням душі. Багато моїх колекціонерів і тодішні покупці, які були з іншого табору, всіляко відмовляли мене від цього заняття. Тобто революція в матеріальному плані була для мене проектом збитковим. Це було за велінням душі. Коли революція закінчилася, усі, хто радили не займатися цим, сказали: "От, сволота, пропіарився на революції!" І я їм кажу: "Дорогі мої, коли ви сиділи у штабному клозеті, закрившись броньованим листом, я був на передовій, на морозі, під кулями. Ви що, розраховували, що у штабному клозеті щось знайдете? Якщо хочете піаритись – на передову!" Чи може зараз художник жити без піару? Звичайно, після Помаранчевої революції мене стали частіше впізнавати, а мої картини – більше купувати. Тому що, не ризикнувши отримати негатив, не отримаєш позитив. Адже все одно художник – людина публічна. Минули часи, коли голландці сиділи в майстерні, потім сідали на воза й торгували по дворах своїми натюрмортами. Таких часів більше не буде, вони ніколи не повернуться. Є купа співаків, що співають краще за Баскова, але вони згинуть у невідомості, а Басков залишиться в історії. Є купа співаків, що співають краще за Гришка. Ну й що? Тамара Гвердцителі за своїми голосовими даними набагато краща за Аллу Пугачову, але їхня популярність непорівнянна. Розкажіть тоді, як починалася велика success-story художника Пояркова? Ви приїхали з провінційного міста Остер… Насправді я не те щоб зовсім із села приїхав. Просто два роки я навчався у школі в Острі, у бабусі та дідуся, але жив як би у Києві. Олег Пінчук теж не із самого Дрогобича приїхав. Але люди, які приїжджають із провінції, які знають, що таке провінція і що таке столиця, завжди мають стимул. Тому успішні кияни – це, як правило, колишні провінціали Розкажіть про своє дитинство... Яким воно було? Щасливе радянське дитинство. У мене завжди так було. Пам’ятаю, у дитинстві хотів купити собі острів, але розумів, що такої можливості радянська влада мені не дасть. Але я б не стільки дитинство згадував… Знаєте, у мого прадіда Петра Георгійовича був такий великий маєток у Чернігівській губернії – гектара півтора. Була в нього і квартира у Києві – на Фундуклеївській. Після революції від маєтку лишилось соток двадцять. Зрозуміло, що нічого не залишилось і від квартири на вулиці Фундуклеївській, потім – Леніна, а нині – Хмельницького. Комуністи пограбували всю країну, поклали в землю сто мільйонів людей, ураховуючи всі голодомори, війни тощо. А закінчилось це тим, що у правнука Петра Георгійовича сьогодні є маєток у півтора гектара, є квартира, тільки тепер уже не на Фундуклеївській, а на Кловському узвозі. Тобто все повернулося на круги свої . Хто ваші батьки? У вас є брати, сестри? Братів і сестер нема. Мама в мене – вчителька, виріс я без батька. Бабуся була провізором, дідусь – директором закладу громадського харчування у місті Остер. Виріс я в університетському дворі. Тобто всі мої друзі дитинства були дітьми професорів та викладачів Київського державного університету. Тому ми змагались у кількості прочитаних книжок, а не у влучності стрілянини з рогаток. Хоча в дитинстві, особливо коли я жив у бабусі та дідуся, щоліта я майстрував собі самопали. У нас там усі двері до вбиральні були зрешечені кулями та дробом. Навіть менти мене там схопили на гарячому . І як ви стали художником? Такий хуліган – і художня школа? А мені завжди було цікаво малювати. З дитинства це подобалось. Я люблю робити щось своїми руками. Тому й будинок сам збудував. Мені це було цікаво. Також мені цікаво знати, який є зазор у редукторі в Nissan-Patrol на задньому мосту. Усе, що я роблю руками, у мене виходить. Власне, найкраще виходить те, чим я займаюсь. Як говориться в одній народній приказці, де посієш – там і вродиться.
Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять