Павло Нечитайло: "Я плачу від мультика про Маму і мамонтятко"

Павло Нечитайло – відомий музикант, незмінний ідейний і не тільки лідер подільського гурту "Пропала грамота" з 1998 року, археолог, радіоведучий. Свого часу вів авторську передачу присвячену молодій поезії на радіо "Культура", працював на радіо "Київ" у таких відомих проектах як "Варган" (чи не єдина в Україні програма про етно-музику з живими музикантами в ефірі), "Слухай своє", "Гудок".

Гурт існує вже 10 років, а якась інформація про нього почала активно з’являтись лише зараз. У вас просто не було на той час бажання соватись, розкручуватись, розуміння, чому це треба?
Насправді серйозним просуванням гурту ми зайнялися буквально рік тому.  Люди, які займаються музикою, або взагалі творчістю, думають, що вони мають займатися лише цим, і тоді хтось їх обов’язково знайде, побачить, розкрутить, дасть "бабла" на альбом, на кліпи і так далі. Треба запам’ятати одну просту річ — музикант у світі, творець, має бути воїном, він має займатися сам собою. Іти до когось і просити, щоб зайнялися твоєю розкруткою - це наївно, м’яко кажучи. У нас був період накопичення творчого матеріалу. Спалах відбувся у 1999 році — ми виграли конкурс "Червона рута", а потім музиканти поїхали на заробітки і ми перебивалися всілякими смішними проектами, наприклад, "Нечитайло, Фітіль, Кіт та Пес".
Невже перемога на "Червоній руті" вам нічого не дала?
Ні, не дала, абсолютно нічого. Спочатку була певна ейфорія, але ми стали відомими максимум в межах свого міста. Ні грошей, ні спонсорів нам це не принесло. До конкурсу ми вже мали певний музичний матеріал, проте виступали різними складами, навіть назви власної не мали. Наш перкусіоніст, танцюрист і бек-вокаліст Олег Олійник, коли вже треба було їхати на "Червону руту", приніс нам зошит і там було десь із двадцять назв. Ми вибрали таку. Могла б бути, наприклад: "Непорочна діва та єпископ з кувалдою".   А що зараз змусило розкручуватись? Бажання заробити грошей, зробити гурт бізнес-проектом?
"Пропала грамота" не є бізнес-проектом. В принципі я не думаю, що ми за десять років, якщо будемо працювати так, як останнім часом, станемо самоокупними. Це навряд чи. І саме через брак грошей тоді, після "Рути" всі роз’їхалися. А буквально в 2004 році ми познайомилися, подружилися к Костею Бушинським, на якому тримається ледь не половина живої вітчизняної музики: він грає й зі Скрипкою, з Катею Чилі, в групі "Сонце кльош", багато де грає. І ми почали з ним працювати спочатку в акустиці, а рік тому назад зробили електричну програму.
А чим займались за кордоном ті, хто поїхав на заробітки? Грали музику, чи заробляли чимось іншим?
Ні, абсолютно нічого пов’язаного з музикою. От наш гітарист Сергій спочатку працював у теплицях, потім працював на будівництві, потім робив декор у селі. Там де він працював, є така гора, як наша Почаївська, де залишився слід діви Марії, і він робив сходи туди. А потім уже десь рік був скульптором по каменю — робив решітки кам’яні, рельєфні скульптури, ось таке. Хоча, ні, він грав на великому барабані-бухалі в сільському італійському оркестрі у вільний від роботи час.
"Пропалу грамоту" називають улюбленцями українського літературного бомонду. За що ви таке заслужили?
Це правда, тому що з так званим поколінням "двотисячників" я особисто дуже тісно знайомий і вже дуже багато років. Більшість митців літературного спрямування свого часу їздили на семінари творчої молоді "Смолоскип" до Ірпеня. Там ми усі перезнайомилися. Потім я був інтегрований у це товариство.
А тобі подобається те, що вони роблять?
Всі вони дуже своєрідні. Є такі, що подобаються, деякі не дуже.  
А взагалі, твої друзі в основному в Кам’янця чи все ж з Києва?
Друзі пропорційно розподіляються між двома містами. Мені пощастило і їх дійсно багато. Є товариші – недавні знайомці, з якими пов‘язує щось спільне, але справжні дружбани  ті, з якими проходиш певні матеріальні і нематеріальні шляхи, з якими розділяєш певний досвід і певні спогади.
Є якась людина, якій довіряєш все, яка є для тебе авторитетом?
Знову ж Господь сподобив мене так, що таких людей є кілька, але з іншого боку я не довіряю повністю жодній людині. Є певні рівні доступу до інформації у найближчого кола знайомих – одним можна багато що сказати, іншим менше, але вже не те, що скажеш першим і так далі. Авторитетів багато - більшість людей є для мене авторитетними, у кожної людини є чому повчитись, головне вичленити чому саме хочеться повчитись.
Можеш назвати ті кілька речей в житті, які сформували тебе як особистість, вплинули не тільки на музику, яку ти робиш, але й взагалі на сприйняття світу?
Батьки, дідусь з бабусею,  всі "каменецькі" пацани, старші друзі-музиканти, Свято-Георгіївська церква, Кам‘янець-Подільський, Дністер, печерні монастирі, археологія, мандрівки, вода та майже все, що живе і мене оточує, але я обираю природні речі. Плюс до того формування продовжується в Києві, уже завдяки особистостям з різних життєвих сфер: творці різного штибу, колеги по роботі, науковці…
Щодо бажання співати. То сестра бабці по маминій лінії виховала дуже багато дітей — Марія Микитівна, вона вчила й мене співати. Я ще говорити не вмів, а вона вже вчила мене співати.  Потім уже я  записував деякі її інтерпретації народних пісень, які ми зараз виконуємо. Наприклад, це пісня "Приймак", вона, очевидно, ввійде до наступного альбому, який вийде якщо все буде добре в травні місяці.
У тебе є якісь пісні чи пісеньки, які любиш з дитинства? А мультики?
Пісні з мультику про Маму і мамонтятко, я від нього плачу дуже. Про капітана Врунгеля люблю мультик і пісні з нього теж. Окремі народні співаю з далекого дитинства "За Сибіром сонце сходить", наприклад, "Ой гилля, гилля гусоньки на став"
Які речі створюють настрій і допомагають відчути життя?
Настрій створюють мандрівки гарною природою дуже вузькою компанією, життя з коханою Яною, зустрічі з рідними, багато чого. Загалом мій теперішній стан такий, що я дякую за кожну прожиту мить, і дуже тішусь з самого факту моєї присутності у цьому матеріальному світі. Відключитись і призупинити час можна виключно у мандрівці. Ритуали та прикмети: ніяких особливих немає, хіба молитва православна – вона різна буває, своя до кожної нагоди.
Вдома – це Київ чи Кам’янець? Взагалі, як почуваєшся в столиці?
Удома, це, безперечно, у Кам’янці. Київ – як велика смуга перешкод. Тут дуже серйозний темп, багато людей. Звісно, це не погане місто, я тут живу, справляю якісь свої потреби.
Що вживаєш для натхнення? Чи воно саме приходить? Взагалі як ставишся до засобів "розширення свідомості"?
Натхнення не є якимось фізичним чи хімічним процесом, не можна себе примусити щось написати, воно або приходить, або ні. Ніяких штучних збудників натхнення у мене немає, це швидше алхімія, моя участь мінімальна. До засобів розширення свідомості ставлюсь негативно, вони звертають людей з основної дороги, примушують блукати у придорожніх хащах, а часу дуже мало і треба багато встигнути…  
А яке місце в твоєму житті займає археологія? Чому не займаєшся нею так би мовити, на постійній основі?
Археологія займає в моєму житті найболючіше місце. Справа в тому, що не минуло року, як у мене відбувся передзахист моєї кандидатської дисертації, але я досі не можу виправити у ній зауваження рецензентів та опонентів. За рік, що минув мені двічі доводилось міняти роботу, це вимагає часу та сил. .
Ти зараз працюєш на радіо. Яким чином ти туди потрапив?
Радіо – це просто спосіб заробляння грошей. У нас є дуже хороший радіоканал "Культура". У свій час Богдан Жолдак познайомив мене з ними і порадив директору цього радіо "Культура", я там трошки попрактикувався. Потім почали відкривати радіо "Київ", і я пішов туди. А зараз в радіо групі Українського "Медіа-Холдингу", з чого надзвичайно тішусь!
Які ви інструменти використовуєте окрім традиційних. Як це все шукається?
— В нас все дуже природно. Є гурти, які спеціально їздять по різних країнах, вишукують щось, хочуть собі якийсь такий чи інший новий інструмент взяти, а у нас усе природним шляхом іде. У нас з нетрадиційного є якби перкусія — барабан, який називається мріданг. Ми його використовуємо просто тому що наш Олег, який на ньому грає, кришнаїт, і це у них церемоніальний інструмент. От і все. Також у нас є єгипетська двохструнна скрипка. Просто я фанат Африки, хотів собі однострунну, але на півночі Африки, де я був, – тільки двострунні скрипки використовують. Тому купив те що було і граю на одній струні.  
А старовинні народні пісні спеціально десь по Україні шукаєте чи вони теж самі до вас приходять, так би мовити, природнім шляхом?
Пісні не шукаємо, їх до нас уже стільки познаходили, що примножувати кількість не має сенсу. Народна пісня вона особлива і западає в душу лише за певних обставин, тут містика: дуже багато дрібниць, які мають значення. Свого часу я збирав фольклор, переймав на слух співи старих людей в етнографічних експедиціях Наддністрянщиною – багато дечого залишилось з тих часів в голові і на язиці. Багато пісень перейняв у своєї виховательки – сестри моєї бабусі Марії Микитівни Співак, деяких пісень Тато навчив, окремі почув в записах з етнографічних експедицій, благо цей матеріал останнім часом активно видають. Та й мені доводилось раніше часто з ним працювати, адже свого часу я робив програму про етнічну музику на радіо.
А як пов’язані в твоєму житті археологія та музика?
Ну як. От наприклад, чотири роки підряд я і майже всі з "Пропалої грамоти" на чолі з археологом Володимиром Захарієвим досліджували давньоруський цвинтар в глухому покинутому селі. Це дуже глибока долина, звідти виселили людей, і там дуже багато всього намішано. Там раніше місто було, і з цим місцем у нас дуже багато всякого пов’язано. Бувають певні періоди сіножаття, коли за місяць можуть дві-три пісні раз і з’явитися ніби самі по собі. Їдеш, наприклад, у метро, і тут — оп! А зараз, слава Богу, є мобільний телефон, раз — текст набрав і йдеш додому вже мугикаєш собі цю пісню, поки не прийдеш і на гітарі не зіграєш разів з десять, і не зафіксуєш її.  
Ти колись щось плануєш, чи намагаєшся жити одним днем?
Планую, але завжди пам’ятаю, що "человек предполагаєт, а Господь располагаєт". Тому всі свої плани у мене завжди з поправкою на вищевказану тезу.  
Часто потрапляєш в історії? Були якісь особливо екстремальні випадки?
Охх… екстремальних випадків вистачало. Хулігани в метро, хулігани в чужому населеному пункті, коли пив алкоголь пригод було більш ніж достатньо: потрапляв в міліцію, блукав містом, спав де доведеться, поводив себе агресивно і отримував агресію назад. Найбільші екстріми траплялись в експедиціях, коли печерні міста на Дністрі та монастирі вивчав. Часто бувало – виберешся на скелю, а назад злізти не можеш – це така паніка – не передати, друзі знімали вручну, страшно було усім. Якось повертався з експедиції пішки у бабусине село і вчепився блуд – в результаті довелось протьопати кілометрів 50 вночі, зі стоп злізла шкіра, а вдруге вона злізла, коли купався при 20 градусах морозу, а потім без взуття побіг крос додому кілометри 3. Коли грався в лицарів, друг мало не вибив око дерев‘яним мечем… і це так, те що нашвидкуруч згадав, а насправді випадків більш ніж достатньо.
Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров

Все новости

Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять
Подписывайтесь на наш
канал в Telegram
Узнавайте первыми все
самое важное и интересное
Подписаться