Андрій Середа: "Цінність смерті полягає в тому, що ти не хочеш з нею зустрічатися"

До текстів Андрія Середи (бо він з чесної скромності не береться назвати пісні власного виробництва поезією) варто писати анотацію. Щоб остаточно збагнути суть того, що вкладає в них автор, треба чимало тямити в історії, літературі, філософії й ще бозна у чому... Аж тоді з дивного символізму слів, наче із шифру, кристалізується головне. А це – дещо прикрита цинічним гумором, але дуже чутлива квінтесенція щирої душі, якій болить.

От вона й волає несамовитим голосом або ж з українською лірикою виспівує кожен звук. Це саме Чорні козаки з гурту "Кому вниз" витягли на світ Божий залакованого патетикою офіціозу Тараса Шевченка, підсилюючи кожне кобзарське слово сучасними децибелами. І скільки б не казали про відсутність ієрархії в колективі, але серед решти талановитих "комувнистів" Андрій Середа виділяється не лише голосом і виглядом... Починаємо нашу розмову з двома учасниками гурту: Андрієм Середою та Ярославом Маліним. Щоправда переговорити фронтмена, що переспівати — важко. Тому Малін не витримує до кінця розмови і йде на перекур... - Вітаємо вас з круглою датою існування гурту. Як святкували 20-ліття діяльності?
Середа: - Я як раз вирішив влаштувати собі відпочинок. Тобто, віртуально я був, оскільки на нашому сайті написано, що "Кому вниз" повним складом відзначило свій ювілей в клубі. Але насправді я лежав на дивані і почував себе набагато краще, ніж решта. Тому що це взагалі прокляте дійство, коли на власне День народження треба працювати. Тож іншим людям з команди доводилося робити гарний вигляд, що їм "харашо". Тому їм було горе! (Киває на Маліна, який хитро сміється у бороду). До речі, я народився 1 січня, коли й Степан Бандера, а 10 лютого був створений штаб ОУН. Тобто є дві дати, що співпадають з тими подіями, які нас вражають і які ми любимо. А взагалі, реально, 20-річчя триває впродовж року, і якщо й робити якусь акцію, то треба щоб вона була пов’язана з виходом альбому або з концертом, а не просто з посиденьками.
Власне про вихід альбому. Чи вийде врешті цього року ваш новий диск "Idem"?
Малін: - Ні, "Idem" цього року не вийде. Замість нього буде інший альбом.
Середа: - О, на моє здивування ми міняємось місцями. Коли я кажу, що не вийде, Славік каже, що вийде. Тепер навпаки. У нас демократія в команді… І чого це він у цьому році не вийде?
Малін: - Зате вийде DVD - минулорічний концерт з Львівської опери. Ми зараз чистимо всі звуки, прибираємо ґанджі, які були не тільки з нашого боку, але й з вини режисерів, світловиків, операторів.
Середа: - Треба добряче над цим попрацювати, тому що не виходить так: якщо хочеш, щоб все було добре – зроби сам. Це неможливо. Але для нас було дуже багато сюрпризів. Те, що ми обговорювали, воно або було реалізоване, але не в тому місці, або взагалі не було виконано. І подавалось, як ноу-хау, наприклад не показувати зовсім публіку. І це при живому концерті! Добре, що працювали ще хлопці зі своїми любительськими камерами, так що викрутимось.
- Тоді два слова про той альбом, який повинен вийти цього
року. У нього є назва?
Середа: - Ні, поки нема. Якщо ми дамо йому назву, він точно не вийде. Це те, що ми граємо останні десь вісім років.
The best ?

Середа: - Не зовсім. Туди ввійдуть кілька, мабуть дві-три пісні, які жодного разу не звучали. А все решта не так старе, як просто ніде не записане. Воно ніколи не виходило повним комплектом. З огляду на те, що ми випускаємо мало аудіо-продукції і ще менше виступаємо, то наші пісні не старішають. Вони добре законсервовані.
Чому альбом вирішили назвати "Idem"?
Середа: - Це з латині означає "Ті ж самі".
Мається на увазі, що буде схожість з попередніми піснями?
Середа: - Ні. Це ми ті ж самі. Лаконічна штука. І все зрозуміло.
Чого ви так любите латинь? Минулий альбом був "In kastus", тепер знову…
Середа: - Мені здається, що це даремно забута міжнародна мова. У нас в Україні був дуже великий досвід знання латині, люди писали нею. Достатньо приємно звучить. І вона нічия, тому не давить ні на кого: не применшує і не підвищує.
Ви нас так довго тримаєте в голодному тілі, що тепер, коли нарешті вийде ваш новий альбом, то він, певно, відразу стане платиновим, бо його зметуть з прилавків фани?
Середа: - А у нас все взаємопов’язано. Якщо нас не годують, ми теж не можемо годувати. Відповідальність людей по той бік сцени така ж, як і наша. Це не помста. Просто прийшов час, коли певно треба послухати інших, перед тим, як зробити щось самому. Тобто цей час у будь-якому разі потрібен. Йде не те щоб переоцінка цінностей, а просто ще більше кристалізується думка.
Нещодавно в інтерв’ю ви казали, що у вас зараз життєвий ступор і ви маєте проблему з текстами…
- А, це я люблю говорити, коли ми випиваємо. На тверезу голову ніякого ступору нема. Просто відбувається якесь більш уважне ставлення до самого себе, тому що виходячи з виховання і з власного досвіду я добре знаю, що таке гарна поезія. Тут є трохи самоїдства, але йде оця самокритичність стосовно реалізації власних думок у вигляді текстів. Те саме стосується й музики. Знову таки пересторога, щоб за якісь півроку-рік нам не здалося, що ми чогось не дотягнули в цьому альбомі.
До речі, про тексти. Ви вже свій Кобзар весь вичерпали, себто саме до Шевченкових творів будете ще повертатися чи ні?
Середа: - У нас з давніх часів є кілька пісень. Маю думку стосовно ще декількох творів. Тільки вони зараз, ну… Вони біля серця, але не в серці, так що нормально. Ми йдемо назустріч один одному. От коли зійдемося, тоді й буде зроблено.
Скажімо, вірш "І мертвим, і живим, і ненародженим…" буде у вашому репертуарі? Він страшенно завжди актуальний, має дуже сильні моменти.
Середа: - На жаль, там все актуальне. Поезія Шевченка настільки жива і відверта, що дуже тяжко зробити відповідний музичний супровід. Щоб це не дійшло до примітивізму, не перетворилося на патетику. Там свята простота і чесне слово, а музика може це тільки підкреслити.
Ви якось вшановуєте Шевченківські дні?
Середа: - Дні - ні. Я одного разу на антикварному ринку, купив собі… Я такого в житті ніколи не бачив! Думаю, що це совдепівського періоду твір - бюст Шевченка із суцільного скла. Повністю прозорий. Схожий на кайзера якогось. Я купив його у дядька, який не лише торгує, але й сам скуповує всілякі бюстики, портрети Шевченка з будь-якого матеріалу…
Шевченкоман такий.
Середа: - О, так. І він у когось купив на цьому ринку, а я у нього викупив.
Дорого?
Середа: - Певно він мені продав у два рази дорожче. Зараз я вже не пам’ятаю, але на той час це була одна з найкоштовніших покупок серед тих небагатьох речей, які я там придбав за весь час.
Він тепер займає почесне місце у вас вдома?
Середа: - Так. І я не знаю чим його ще прикрасити. Чи ззаду якісь вогники поставити, щоб зруйнувати совдепівський типаж Шевченка як демонічного, готичного вусатого дядька.
А взагалі, ваша думка щодо того пієтету, з яким традиційно відзначають дні Шевченка?
Середа: - Ми просто знаємо, як люди ставляться до будь-якої нормальної поезії, в тому числі й Шевченка. А державні ці штуки… У нас взагалі всі святкування в ряди-годи. Це як День Незалежності один раз в рік, а решта часу про незалежність ніхто й не заїкається. Цілий рік повна залежність від будь-кого. Тільки лінивий не захоче свою лапу накласти. І один день незалежності. Схоже відбувається з Тарасом Шевченком…
Ось так логічно перейшли від Шевченка до політики. Відразу після помаранчевої революції вам разом з іншими вручали медальки у вигляді апельсинів. Ви тоді казала, що нехай сьогодні дорослі потішаться як діти, але коли прийде час і не буде все гаразд, ми спитаємо. Є зараз така потреба спитати з влади?
Середа: - Там була закладена вже певна половинчастість. Ти ж бачила, ця медалька була зроблена у вигляді розрізаного апельсину. А де друга половинка? Тобто, на разі лише половина дії. А я ж його повернув навпаки і медалька тепер виглядає дуже красиво. Така випукла, у пухирцях.
Носите? Одягаєте коли-небудь?
Середа: - Я не знаю, де вона, до речі. У мене кудись вдома містично ховаються всі ордени. Ми є кавалерами Ордена Пустельний Хрест УНА-УНСО. І цей символічний орден у мене десь також гуляє по квартирі, я не можу його знайти. А медальку точно давно не бачив. Ні, вона прикольна. Хай буде.
Чому гурт називається Кому вниз? Це на противагу вашому першому російськомовному альбому "Падая вверх"?
Середа: - Це був такий дитячий жест. Ми починали як, на наш погляд, більше панкова команда. Це від комунізму пішло, яке співзвучно до "кому вниз". Це стьоб. Хіба можна навіть той таки комунізм вважати політичною течією. Це просто дурний містичний рух, який ніколи не буде реалізований. І не треба. Тому що тоді закінчується еволюція людини, бо рівності ніколи в житті не буде і, боронь Боже, щоб вона була. На фіґа якийсь двірник буде вказувати, в якій тональності мені грати пісню?! Тому що він має на це право? Анна Герман, до речі, теж переконана, що всіх людей варто поважати, там, за мову чи ще щось. Ну, от людина тупа, не може вивчити, або вона сволота. Але її думку треба поважать! У тебе поверхом вище чувирло нап’ється і ригає на твій виноград – треба поважати! Це його спосіб життя. Можливо це протест у нього такий? А може любов – може він так удобрює твій виноград?
Як вас так виховували, що ви – хлопець – займалися в музичній школі (клас фортепіано), цікавилися літературою та історією, багато читали. Насправді ви ж зовсім не схожі на відмінника і чемну дитину?
Середа: - Мені здається, що ніхто не любить музичну школу в дитинстві. Я не знаю жодної людини, яка б любила заняття в музшколі. І хто сказав, що я багато читав. Я почав читати достатньо пізно, починаючи з книжки Марка Твена "Том Сойєр" і от на сьогодні, на нині й завершуючи Марком Твеном "Таємничий незнайомець".
Малін: - Він читав усе життя тільки Марка Твена… (Сміх)
Середа: - А що є інші? (Сміх) Почав з "Соєра" і завершив "Гекільбері Фінном".
А Гаррі Поттера не читали?
Середа: - Гаррі Поттера не читав. Я знаю, що авторка написала книжку про всіляких містичних істот, де є така істота з України, але я цю книжку поки в продажі не бачив... Так от. Наскільки я себе пам’ятаю, я достатньо рано хотів стати актором. Перші свої спектаклі показував сестрі – це були лялькові вистави. Я сам робив ляльок, за допомогою паличок з-під морозива Каштан і різних картонок. У мене в родині з боку батька був великий непрофесійний, але життєвий досвід живопису – спершу від діда, а потім від батька і до мене перейшло бажання малювати.

Так ви що ще й малюєте картини?
Середа: - Я колись цим захоплювався, а зараз ні. Зараз не цікаво. Це було років… сто тому. Десь у 1988-89 роках. Ще під час інституту й роботи в театрі.
Що малювали? Краєвиди, портрети, натюрморти?
Середа: - Більше краєвиди, але там були й домішки чогось неприродного. Це був час захоплення Сальвадором Далі. Як і, до речі, в драматургії: Бекетом, Іванеском. Тобто цей час тоді співпав з таким апофеозом, коли найбільше хотілося писати картини. Зараз вдома нема жодної – одну вкрав продюсер і дав її на наш давній альбом. Решта роздарував або залишив у батьків.
Ви багато розповідаєте про свого батька, який вам з дитинства читав Шевченка. А про маму чому нічого не кажете?
Середа: - Мама мені допомогла поступити в театральний інститут, тому що батько чомусь вважав, що я маю займатися математикою, взагалі будувати кораблі, як і він.
До речі, а хто ваші батьки за фахом.
Середа: - Тато – інженер-кораблебудівник, а мама – інженер-конструктор, але причалів до кораблів. (Сміється) Тільки річних, а батько спеціаліст з морських.
Як мама допомогла поступити?
Середа: - По-перше вона підтримала мою цю ідею. А крім того, вона мене ще підкупила... Вона сказала, що коли я поступлю, то купить мені джинси Wrangler . Насправді це серйозна річ, з огляду на ту драматичну ситуацію, що мати справжній джинсовий Wrangler у 81 році, це було дуже достойно. Мені купили на три розміри більше, бо інших не було. Сусідка навпроти була божественна. Вона друга після Святої Марії, бо так вшила, зробила з цих великих штанів такі джинси – завал!
Розкажіть про свою сім’ю. Коли у вас з дружиною Світланою народився син Олександр, то ви спершу дуже переживали за нього, хотіли, щоб він весь час був поруч. Зараз цей страх уже пройшов?
Середа: - Це швидше не страх, а безкінечне відчуття небезпеки з боку зовнішнього світу. Тому що жоден крок держави навіть близько не нагадує якусь опіку, безпеку. Все це можна прочитати на обличчях наших людей. Є відчуття постійного напруження. Не нервового, але такого своєрідного перебування на чатах – де він знаходиться, де я, де кожна людина?
Чи Олександр опановує якісь бойові мистецтва?
Середа: - Боронь Боже! Для цього є нормальні люди, які це люблять. Ми ж не даремно намагаємось грати гарну музику, щоб поряд з нами стояли люди, які роблять собі біту і нею дуже вправно користуються. Ми їм допомагаємо, вони нам.
У свої 18 років ваш син цікавиться музикою?
Середа: - Зараз вже так. Він нещодавно, на гроші, які наскладав зі своїх днів народжень, купив собі бас-гітару і бавиться нею. Паралельно він ходить на курси в політехнічний інститут. Тому що там, де він останнім часом вчився, такі поняття як фізика і математика забуваються моментально і ніхто про їхнє існування не згадує. Це так звана Мистецька академія на Оболоні. Дуже дивна структура. А він чомусь в останній момент вирішив цікавитися акустикою. Найкраще її викладають в Київському політесі. Тому він там ходить на курси. Й дуже цікаво, що йому подобається математика. І, для мене це було великим відкриттям, що виявляється фізика набагато легша від математики! Мені що те, що інше – було горе. Я й до сьогодні не розумію, на фіґа математика потрібна…
Хто придумав віддати Олександра в мистецьку академію? Мама?
Середа: - Ні, це був перший прояв характеру. Такий чоловічий рух, що нам було дуже приємно. Тому що, в принципі, він – камерна людина. Любить більше дім, свою кімнату і свої зацікавлення. У цьому він дуже схожий на мене. Але так склалося, що школа, де він раніше вчився, стала повним багном. Єдине, чим хизувалася директриса, що у них найкраща в районі дискотека. І він категорично заявив, що піде у будь-яку школу, тільки не в цю. Так і вийшло, що кращою поблизу нашого дому була лише ця академія. Туди ще треба було поступити. І Саня доказав, що якщо він чогось хоче, то досягає.
Як ви познайомилися зі своєю дружиною Світланою?
Середа: - Випадково, здається на Новий рік. У нас виявилися спільні друзі. Потім це було полейблено тим, що вона слухала стилістично схожу музику, що і я слухав. Також Світлана була однією із завсідників нашого київського клубу. Нас достатньо багато поєднало, якщо ми існуємо разом уже 19 років.
Ви взагалі постійні – у вас й в команді всі зжилися, і в родині…

Середа: - Я не знаю, як це стається, але я цього зовсім не розумію. Будь які ситуації між нормальними людьми, це ж мила справа – порвати всі стосунки, потім вибачатися. Це ж так цікаво! Романтика!
Ваша театральна діяльність уже остаточно закінчилася чи ви ще плануєте повертатися до старого фаху?
Середа: - Ні, я не хочу повертатись в театр. Тому що у мене класичне виховання по відношенню до театру. Мій викладач Аркадій Гашинський – він актор традиційного театру, тобто переконаний, що акторство понад усе. Ти не маєш права мати якусь іншу сферу діяльності поза цим. Насправді впродовж своєї ролі за фізично короткий строк власного життя ти проживаєш безліч інших життів, мандруєш по світу й часу так, як ніхто.
Вам вистачає вашої музичної сцени?
Середа: - Це є тим таки акторством. Взагалі будь-яка сцена дуже цікава. Ти одночасно знаходишся серед людей, всотуєш емоції, чуєш думки і хитрим методом заманюєш всіх тих, хто тобі потрібен, а не бігаєш по світу і вишукуєш їх поодинці. А якщо ти нормально себе поводиш, вони самі збираються до купи. З іншого боку ти знаходишся на території, куди ніхто крім тебе зайти не може. Тобто отака специфіка сцени – це класна штука.
Існує багато суперечок, але все-ж музику вашої команди відносять до типу урбаністичної готики. А це, як відомо, перш за все молодіжна субкультура. Ваш син належить до готів?
Середа: - Ні. В групі мого сина є класний хлопець, який пише гарні вірші. Так що у них все є, але вони спочатку хотіли грати панк і я це добре розумію. Я знаю, чому молодь грає панк – знаходитись на сцені це дуже велика відповідальність й досить великий острах. І щоб тебе публіка не обіср…а, ти маєш обіср…ти сам себе на сцені. Типу – а хєр ви мене обіср…те, якщо я це вже сам зробив… Тобто це такий вихід, щоб поламати перший страх перед публікою. Тому всі як правило починають з панку. Інші стилі музики вимагають відповідальності й вони більш тендітні. Там реакція може образити й навіть зруйнувати. До готів у нього лояльне ставлення, як і до нас.
Різноманітність у цьому музичному русі настільки широка, настільки нюансована, що просто вражає. А ле, коли ми зверталися, я вже не пам’ятаю який це був телеканал, з пропозицією зйомки фестивалю Wave Gotik Treffen в Лейпцигу і казали, що ми вибиваємо запрошення, домовляємося за все, тільки щоб показати Україні наскільки це красивий захід. Вони сказали щось тіпа: "Ето піпл не прохаваєт", як Бебешко любить казати… І тому у нас нічого не знають. А на цих фестивалях не тільки так звана електронна чи драйвова музика звучить. Там виступають шикарні оркестри, під кожен такий музичний напрямок відведена територія якихось замків або садиб, якщо це готика на основі фольку. Якщо індастріал, використовують заводські цехи. Дійсно приємно там бути. А ще - настільки жага почути щось нове, поспілкуватися між собою. З’їжджаються зі всього світу. Атмосфера просто шикарна.
Ви німецьку вже вивчили?
Середа: - Я її люблю. І боюся її вивчати, бо раптом я її розлюблю.
Я читав, як Гітлер бідкався стосовно того, що він завжди пропагував брати слова з інших мов. Виходячи з того, що у них же одне німецьке слово складається з чотирьох. І він каже, що є ж короткі слова, треба їх брати як синоніми. Дивіться на японців, у що перетворилася їхня мова, вони ж тільки кашляють і відхаркуються. Приголосних у сто разів більше ніж голосних. Так що я отак – раптом почну вчити і розлюблю.
Все-ж у сучасних готів є свої фішки: вони бавляться у любов до смерті, містику, вампіризм. Щось таке дуже темне і похмуре. Наскільки це близьке вам?
Середа: - На "5 каналі" є така своєрідна передача. Мене кликали на програму про неформальні течії. Редактор зателефонував із запрошенням й каже, що попередньо треба поставити кілька питань, щоб знати приблизно, що я відповідатиму. Я погодився: "Будь ласка, задайте перше питання". І вона питає - чи ви грали колись на цвинтарі? Отак (Середа відповів їй лаконічно й вичерпно, застосувавши мову жестів), щоб ми прийшли в те бидло! І вони серйозно до цього ставляться! Я знаю єдине, що більш красивого цвинтаря, ніж в Чернівцях я поки ніде не бачив. В осінній час поминання мертвих (1 листопада – День всіх святих), от уяви собі: алея, з боків різні склепи різної архітектури - це мистецтво. Все викладено жовтим листям. Голі дерева йдуть в туман, у безвість. І з боків повз ці склепи горять свічечки. Хіба це не краса? У нормальній ситуації, коли довкола не прості мудацькі хрести з якихось труб, а склепи, зроблені з душею, це дійсно місце якоїсь усамітненості, де ніхто не заважає. Пам’ятаєш, як в Ільфа і Петрова сторож моргу казав, що боятися треба не мертвих, а живих. Так от, тільки примітивні якісь мальчик-дєвочка попруться туди задля того, щоб пригадати сцени з улюблених фільмів жахів.
Тобто ваше ставлення до смерті шанобливе?
Середа: - От з будуна мені страшно померти. Серйозно. З будуна, якщо подумати про смерть, вона така страшна, що то завал. Думаю, цінність смерті полягає в тому, що ти не хочеш з нею зустрічатися. Я не вірю людям, які виховують у собі легке відчуття до фізичної жертовності. Тому що людина в принципі жадібна істота. Гарні люди мають жити, а помирати повинні сволоти, на фіґ.
Цитую вас: "Україна створила свого часу Росію і має за це відповісти перед Богом". Прокоментуйте.
Середа: - Звичайно, я казав, що ми, як доктор Франкенштейн, створили потвору на основі української крові. Бо в принципі все інше - це угро-фіни, татари і решта всього, що зовсім не пов’язане з рухом, який хтось придуркувато назвав слов’янами. Через Україну пройшла туди мова, яку вони спаскудили і зробили своєю. Україна дозволила свого часу над собою збиткуватись, зрештою, як і сьогодні. Тому що не можна вважати людину нормальною, якщо вона протягом довшого часу дозволяє, щоб над нею знущалися. Але водночас це гарне пугало. Якби свого часу Україна не створила Росію, ми б можливо вже б давно розсіялися. Ми би вже стали Богом, тобто всі би про нас знали, але ніхто в житті б нас не бачив. Серйозно. І тільки Росія заставляє нас якісь кордони робити… У нас же таке шанобливе ставлення до ворога – вороженьку голівоньку шабелькою стяти… Е-е-е!
То виходить, що ви геть нічого доброго в Росії не бачите?
Середа: - У мене мама росіянка наполовину. Я їх дуже добре знаю - ні хрєна там нема хорошого.
Мама сказала? Чи як?
Середа: - Я туди їздив і знаю цих людей. І не я один так вважаю. Я ж це не придумав. Та навіть подивитися, що Росія принесла Україні? Що у нас є таке, чим можна похизуватися, що це зробила тут Росія? Яка скульптура чи архітектура? Країна 21-го століття! У нас хоча б є цей сцикунський варіант казати, що ми були окуповані і тому в нас нічого не розвивалося. А у них же нема і того. Жодної технологія, ні хрєна нема! Зовсім інша генетика. Ну, дурні люди. Якщо вони жеруть смалець! Якій нормальній людині влізе в горло смалець?! А вони собі вбили в голову, що це сало. Тупі, дикі люди.
Де ви побували в Росії?
Середа: - Я доїжджав аж до Омської області, купався в Іртиші. Мама моя звідти, там у неї батьки – хтось був трошки росіянином. Хоча хто в Сибірі може вважати себе росіянином? Якісь колонізатори, да? Баба моя, якщо їй начепити пір’я, схожа на нндіанку, у неї кров племені, яке називається олди. І я їздив до них, коли бабка була ще жива.
- Як ви вважаєте, якими будуть подальші стосунки України з
Росією, війна буде?
Середа: - Війни не буде. Що ті боягузи, що тамті. Ми хоч більш розсудливі, бо у нас армії немає. А вони дурні, бо думають, що у них армія є. Насправді там уже давно нема нічого цікавого. Хоча колись було, особливо, коли ти ще неоковирний і нічого не знаєш. Наприклад, мені допоміг в музичному сенсі Шевчук. Я дуже любив цю команду і у мене шана до нього. Але поговоривши з ним ближче, я зрозумів, що він на своїй хвилі, яка зовсім не співпадає з моїми відчуттями. І це нормально, тому що у нього є своя позиція, бодай.

Багато розповіли про своє походження з маминої сторони. А тепер кілька слів про родину батька…
Середа: - Він з роду середняків, із сильних селюків. Дід і бабця мої з Білоцерківщини, обоє були вчителями. Коли почалась війна їх депортували аж за Урал, знову таки в Омську область. От мама моя жила з одного боку Омської області, а, виявляється, дід і баба з іншого. По війні дід прикинувся місіонером і доперся аж до румунського кордону, до Чернівців. Він був директором і викладачем всіх точних наук, а бабця - викладачем гуманітарних наук. Мали семеро дітей. Мій батько ще народився на Омщині. Вчитися поїхав у Миколаїв, а мама вчилася в Одесі. Познайомились вони в Києві.
Як батьки сприймають вашу творчість?
Середа: - Тато спочатку до цього серйозно не ставився, тому що він ще з того покоління - якщо ти не маєш атестату, ти не маєш нічого, тобто бракує підтвердження професійності. Страшенно переживав, коли я пішов з театру. Так, як і мама, яка просто менше це показувала. Але тепер нормально. Батько бачив добре відношення достатньо великої кількості людей до нашого музичного буття, і це його переконало. Інколи навіть ходить на концерти. Задоволений.
Чому у вас така зачіска?
Середа: - Тому що я почав лисіти. А на фіґа мені того? Я ж не буддист якийсь. Хоча я мрію, що колись відрощу отак, знаєш, таку шекспірівську хєрню, бороду таку…
Український оселедець не пробували робити?
Середа: - Де? Його ж нема уже. Через те, що у мене мама – татарва, от і нема! Хоча наші носили де завгодно. Зате у мене оселедець в душі.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять