Олександр Пікалов: "У метро не їжджу – у мене клаустрофобія"

Наша зустріч з Олександром Пікаловим – "Януковичем" з "Вечірнього кварталу" – почалася із запізненням на півгодини. Дістатися вчасно не дозволила інавгурація "дублера", що відбулась того дня, внаслідок чого половина міста виявилась перекритою.

Про те, що завадило скористатися підземкою (благо, студійний офіс за півхвилини ходьби від метро "Мінська"), та ще про багато чого цікавого із життя свого та "квартальців" Олександр розповідав, знімаючи втому від марш-кидка за допомогою чашечки кави. От ми зараз розмовляємо. А ваш головний герой на посаду вступає. Чого тут більше – іронії, долі чи містики? Ну чому? Все логічно. Народ обрав Віктора Федоровича. Отже – ніякої містики. Але ж враховуючи всі події останніх років, плюс зроблений особисто вами внесок… (Сміється). Ну, так. У політиці сьогодні й без нас грають в ігри. Щоправда, там усе набагато серйозніше. Ми – це вже постфактум. Але можемо й передбачати трошки. Не хочу називати нас блазнями. Проте була в давнину така професія – блазень, він у гумористичній формі говорив правду. Нічого в цьому поганого немає, ми справляємось з обов’язками. І десь такий результат передбачили. Талант продюсера в собі відчули? Чому продюсера? Ну як, може, самі того не бажаючи, "розкрутили" майбутнього Президента. Продюсер сидить і байдикує, а я навпаки – діяв. Я не продюсер, а трошки більше. (Сміється). А сам Віктор Федорович як на жарти реагує? Знаєте, я так відповім. Більша частина людей (що, напевно, відображає результати голосування) вітає мене: даішники, звичайні люди. Сьогодні таких уже було з 15. Інша частина запитує: "А що, мовляв, тепер ви робитимете?" Я відповідаю: "Далі працюватиму в "Студії Квартал-95"". Не вірю, що сьогодні в демократичній країні, набагато демократичнішій, від багатьох наших південних, північних та східних сусідів, настільки щось зміниться, що "Студія Квартал-95" зникне. Ми потрібні, оскільки говоримо від імені народу. І це добре. Політикою цікавитесь виключно як джерелом тем для жартів чи сприймаєте ближче до серця? Двояко. Одна справа – професійна точка зору, тут, як кажуть, "що смішніше, то краще". З іншого боку, я – українець, живу в цій країні. І теж відчуваю на собі проблеми, передусім фінансові. Особливо відчули ми всі ці історії з кредитами, оскільки самі в них по вуха. На нас це позначилось не менше, ніж на ішних звичайних людях. Ну, я так називаю: "звичайні" люди. Адже вважається, якщо людина часто з’являється в телеефірі, нею трохи цікавиться преса, то у неї все гаразд. Я не Наталя Могилевська, не Філіп Кіркоров, не збираюсь їздити на лімузині. Я – звичайна людина, просто у мене робота така. Те, що не вбиває, робить сильнішим. Наші люди останніми роками значно зміцніли? Це так. Але нехай вони ще стануть більш відкритими. У цьому наш колектив бачить своє основне завдання. Я їжджу в громадському транспорті. Побачивши мене, люди усміхаються. Це говорить багато про що. Їздите в метро? Взагалі, я мотоцикліст. Але зараз не сезон. В метро не їжджу, оскільки у мене клаустрофобія. Тому користуюсь наземним транспортом. Роздавання автографів і фото на пам’ять, напевно, забирають багато часу? Не стільки проблема в автографах, скільки з таксистами неможливо їздити, тому що вони все знають, починають розповідати, як жити і що робити. Я люблю скромних людей, які впізнали, усміхнулись – і добре. Можуть запитати, як справи. Я відповім, що чудово. І все. Не люблю п’яних, які пристають і починають "освідчуватись". Я в житті займався різною діяльністю. І скажу, що на будівництві працювати дуже важко. Але працювати творчо, вигадувати, творити – набагато складніше, адже розумова праця вимагає значно більше енергії, ніж фізична. Особисто я так фізично відпочиваю: у мене є гараж, де стоїть техніка, і покрутити в ній щось – це мій відпочинок. Ви про "Харлей Девідсон"? Його якраз крутити не потрібно. Там є ще пара джипів, у яких усе ламається, адже їм десь по 15–20 років. Як колишній член команди КВК "95-й квартал" стежите за нинішньою ситуацією в клубі, який поставили на рейки шоу-бізнесу? Як ви взагалі до цього ставитесь? Ще до КВК був такий рух – СТЕМ, студентський театр естрадних мініатюр. Я взагалі люблю 1960-70-ті роки – час шаленого прогресу, пов’язаного з польотом людини в космос, автомобілями, надзвуковими літаками. Чимало досягнень було в культурі. СТЕМ – це своєрідний продукт цих досягнень. Сьогодні життя не таке цікаве, як тоді. Хотілося б повернутись у ту епоху. (Усміхається). КВК – це була наступна сходинка у розвитку моєму та хлопців. Пригадую, коли ми вперше потрапили в Сочі на фестиваль, разом з нами брали участь 32 команди. Цього року, наскільки мені відомо, їх було близько 800. Свого часу "95-й квартал" розірвав відносини з АМІКом. За однією з версій, як я чув, Олександр Масляков не хотів порушувати гегемонії російських команд, за іншою – не дозволяв працювати в інших проектах, що автоматично позбавляло плацдарму для творчого маневру. А як було насправді? Правильно все, що ви сказали, плюс іще 10–15 чинників. Вони зійшлися – і в таких випадках рушиться все відразу. На той момент українські гравці були фаворитами, чемпіонами, мегачемпіонами – Луганськ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ. Москва не вкладалась, тому що це була столиця. Приміром, у Донецьку, тому ж Кривому Розі, щоб стати популярним і вирватись за ці межі, треба було грати або у футбол, або в КВК. У Москві, Києві можна було робити що завгодно. Взагалі, якщо чесно, то я трохи злий на своє рідне місто. Коли ми були вдома і потребували підтримки, можновладці навіть не ворушились. А як сюди вирвались, як у нас уже все було, відразу з’явилось багато охочих дружити. Тож, коли завершилась епоха СРСР, почався час реклами, комерційних проектів, з’явились такі "вискочки", як ми – без грошей, без нічого. І як можна було грати з московською командою, де було кілька представників так званої "золотої" молоді, яка бавилась у КВК. Учора він захотів "Феррарі" – на тобі "Феррарі". Сьогодні КВК – він прийшов до тата і взяв грошей, скільки треба. А ми в цей час смажену цибулю їли, щоб якось прожити. Кишенькові гроші будь-якої дівчинки з їхньої команди – це було стільки, як наші 15-денні добові на 25 осіб. Ми писали самі – вони наймали авторів, їм реквізит робили в театрах, ми ж – власними руками. І все одно давали їм по дупі. Але ж таким командам, як ваша, як Дніпропетровський держуніверситет (нині "Театр КВК ДДУ") так і не вдалось на рівні Вищої ліги стати чемпіонами. Це при тому, що на всіх фестивалях вони доводили глядачів до істерики в кращому розумінні цього слова. Так, не стали, хоча всі шанси для цього були. Ми опинились на зламі епох: ще не були тими, ким є зараз, але при цьому відчували, що в рамках клубу нам уже затісно. До всього додався ще й півфінал сезону 2002 року, коли нас абсолютно нечесно "завалила" МАМІ (збірна команд Москви). Якби ми потрапили у фінал, могли б стати чемпіонами. Їхати наступного року вже не хотілось – сила була вже не та, плюс хотілося чогось свого. Ну, і були пропозиції. Приміром, Вовці (Володимиру Зеленському – Авт.) Масляков запропонував працювати в АМІКу. ... за умови – залишити команду, що Володимир робити категорично відмовився. Так. І Маслякову це не сподобалось. Хто ви за походженням, із якої сім’ї? Жорсткий пролетар. Узагалі, сім’я до Кривого Рогу потрапила випадково. Там йшло масове будівництво, на яке з’їжджались люди з різних міст. У мене бабуся – штукатур, дід був робітником на заводі, потім – головним механіком. Загалом, у всіх робітничі спеціальності. Проте все майже як у казці. Було у батька троє синів: двоє розумних – третій у КВК подався. Як рідні на це реагували? Мені ніхто ніколи не вказував, що робити, я завжди був доволі самостійною людиною. Говорили, звісно, що це ненормально. Особливо батьки деяких моїх колег, яких я тягнув за собою. "Займаєшся дурницями – займайся. Тільки наших не чіпай", – чув від них. Були часи, коли я і з інституту вилітав. Але не через КВК, а тому, що мені нецікаво було вчитись. Цікавим був саме КВК і все, що з ним пов’язано. Батьки мені максимально допомагали жити, але при цьому не заважали займатись улюбленою справою. І це чудово. Рідних і близьких у Кривому Розі часто вдається відвідувати? Вкрай рідко. Здебільшого мама приїздить. Ще син виручає – родичі їздять подивитись на нього, заразом і мене побачити. На сайті "кварталу" у вашій анкеті написано: "Виховує майбутнього футболіста Михайла Пікалова". З вибором професії рішення остаточне? Він уже переглядає свої позиції. У три роки мріяв стати футболістом. Зараз йому чотири – хоче бути гонщиком. Поки що в пошуку. (Сміється). Активна молода людина як для такого віку. Думаю, футбол ми осилимо в плані фінансовому. Автомобілі ж поки що зарано, технічні види спорту – дороге задоволення. Є бажання, щоб сина у майбутньому де-небудь повиховували в рамках військової дисципліни? Приміром, у футбольному клубі на кшталт ЦСКА, що з фінансових причин припинив своє існування. Сподіватимемось, ще воскресне. Серед бізнесменів зараз модно відроджувати старі бренди. На рівні командних видів спорту таке виховання потрібне, щоб відчути колектив, не бути "лопухом", уміти постояти за себе. Я обов’язково відведу сина, нехай подивляться і скажуть мені. Якщо буде толк, я трошки заставлю, а якщо ще й бажання – взагалі чудово. Ви і ваша дружина працюєте фактично увесь світловий день (Ірина Пікалова – начальник корпоративного відділу "Студії Квартал-95" – Авт.). Хто займається вихованням дитини? Є няня. А син чекає на нас щовечора. Няню через агентство вибирали чи за знайомством? Нам порадили. Ми задоволені. Втім, син уже в садочок ходить, але няню втрачати не хочемо. По-перше, в житті всяке буває, по-друге, їй теж треба за щось жити. А головне – вона професіонал. Адже у нас людей сьогодні багато, а фахівців – мало.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять