Сергій Никоненко: Дефіцитом у моєму житті є усамітнення

Сьогодні у цього артиста за плечима близько 200 зіграних різножанрових ролей. Та мало хто знає, що він – виходець із простої сім’ї шофера, а свій трудовий шлях починав кондуктором автобуса та листоношею.

На театральних підмостках Сергій умудрився переграти майже весь класичний репертуар, включаючи й омріяного Гамлета, а кіноролі завжди сипались на нього, немов із рогу достатку. Артист уже немолодий, але творчий простій – це не про нього! Минулого року на фестивалі "Телекінофорум" ви отримали приз за вагомий внесок у кіномистецтво з рук вдови Михайла Пуговкіна. Зустрічалися з цим актором на знімальному майданчику? Це сталося 50 років тому в ялтинському готелі "Ореанда" на зйомках фільму "Щастя прийшло". Картину знімали довго: цілих дев’ять місяців. Це сьогодні серію "мильної опери" знімають за один день, а раніше навіть техніка була важкою і малорухомою. По-вашому, рівень професіоналізму в кіно з роками зростає чи падає? Багато молодих акторів грішать поспішністю. Думають, що, зігравши пару ролей у "фільмах-одноденках", стануть легендою екрана. Деякі ролі треба не лише обіграти технічно, але й уміти осягнути їх глибокий зміст. Телебачення робить "ведмежу послугу", надто швидко переводячи артистів у ранг зірок. Серед акторів, що вже відбулися, мені імпонують Євгеній Миронов, Сергій Безруков. Поміж молоді я теж спостерігаю деякі таланти: приміром, Марія Куравльова, яка зіграла подвійну роль у моїй останній картині "Аннушка". У ній я виступив у двох іпостасях: як актор і як режисер. Завжди даю собі роль у власних проектах (зняв 15 повнометражних картин) і при цьому почуваюсь доволі комфортно. До речі, у фільмі "Аннушка" головну чоловічу роль зіграв талановитий артист Київського театру російської драми Олег Савкін: мені потрібна була людина зі світлими, "крижаними" очима. Пісні до кінофільму написав мій давній приятель, поет Ілля Рєзнік. Як зароджувалась ваша дружба з ним? Незвично! Ми одружувались із подружками у 1968 році: Ілля – з Регіною, а я – зі своєю другою дружиною Євгенією. Вони жили в Санкт-Петербурзі, а ми – в Мос¬кві, і їздили одне до одного в гості. Зараз продовжуємо підтримувати стосунки як добрі знайомі. Ви закінчили майстерню легендарних Сергія Герасимова і Тамари Макарової, де навчались майбутні кумири радянського екрана. Зараз "зіркові однокурсники" збираються разом за чашкою чаю? На жаль, ні. Я двічі навчався на курсі у цієї знаменитої под¬ружньої пари: спочатку на акторському, а потім на режисерському факультетах. Зі мною разом випускались Лариса Лужина, Галина Польських, Лідія Федосєєва-Шукшина, Євгеній Жариков, Жанна Болотова, а також нині покійні Микола Єрьоменко і Талгат Нігматулін. Іноді зустрічаємось із Ларисою Лужиною – нещодавно вона була у мене на дні народження. Свого часу ви зняли картину "Не хочу одружуватись". Чоловіки зазвичай наслідують цю аксіому. Ви теж не проявляли особливого зав¬зяття? Навпаки! У мене було три шлюби. Вперше я закохався в 13 років. Дівчинка Іра була на три роки молодшою. Через десять років ми одружились. Другий шлюб був результатом кохання з першого погляду: я знав її лише декілька хвилин і так загорівся до неї пристрастю, що наступного дня ми пішли в РАГС. Але ці союзи були недовговічними: перший – з науковим співробітником Іриною – тривав два роки, а другий – із бізнес-вумен Євгенією – лише півтора. Потім я побачив красиву студентку акторського факультету ВДІКу Катерину Вороніну – і ми вже разом 38 років. У фільмі "Аннушка" вона зіграла мою дружину. Синові Никанору 37 років: чекаю онуків! Ви нині добре затребувані в професії? У 2008 році знімався разом із Сергієм Жигуновим в італійському фільмі "Десять зим" у Венеції, де втілив образ російського фахівця з творчості – Антона Павловича Чехова, а також зіграв пахана в українській картині "Чорта з два" (режисер Сергій Маслобойщиков) – для цієї ролі я навіть свої вуса виголив! Нещодавно закінчив зйомки у фільмі "Аптекар". Межею мрій для всіх акторів є роль шекспірівського Гамлета. У вашому послужному списку вона була. Що для вас є недосяжною мрією в кіно? Усі мої мрії пов’язані з російською класикою, серйозною літературою і хорошою драматургією. Я дуже добре розумію театральних акторів, які грають класичний репертуар: наскільки комфортно вони почуваються! Я почав досить пізно грати на театральних підмостках, здебільшого виступаю в антрепризах. Граю в такому спектак¬лі, на який навіть нікого не запрошую: самому соромно. Я все сподівався, що він "дозріє" до хорошого рівня, але, по-моєму, вже настав час його знімати з репертуару. А все через постійну плинність акторського складу. Вам часто доводилось грати злодіїв? Не дуже. Пригадую, наприкінці 1980-х був фільм "Життя за лімітом" режисера Рудакова. Там знімався Олег Меньшиков, Марина Зудіна, а я грав негативного персонажа. Але це було вже років 20 тому. Як актор ви вносите до сценарію свої поправки чи повністю підкоряєтесь режисеру? Приходжу на зйомки зі своїм баченням персонажа, але мені більше подобається те, що пропонує режисер. Знімаючись у Станіслава Говорухіна у фільмі "Пасажирка", я дослухався саме до його думки. До цього я працював у нього 40 років тому в картині "Білий вибух". Правда, що ви дружите з українським режисером Романом Балаяном? Знімались у нього? Ні, але дружимо давно. У нас вікова різниця з ним у години три: Роман народився увечері 15 квітня, а я – о першій ночі 16-го. Отже, він за мене на три години старший! Ви працювали у кращих режисерів радянського та російського кіно. З ким найбільше сподобалося співпрацювати? Знімався у відомих режисерів: Вадима Абдрашитова, Сергія Бондарчука, Сергія Герасимова, Єгора Кончаловського, Нікіти Міхалкова, Гліба Панфілова, Василя Шукшина. Важко сказати, у кого було краще чи гірше. У кожного режисера своя специфіка. Зате я брав участь у становленні такого режисера, як Міхалков, який уже набув світової популярності. Грав у його курсовій і дипломній роботах голов¬ні ролі. Ми спілкувалися тоді щодня – він жив у мене упродовж восьми місяців, коли йшов із дому. Потім у мене була невелика робота в його картині "Незакінчена п’єса для механічного піаніно". І ось я вже 32 роки живу самостійно, без нього, а він – без мене. Я відпустив його на вільні хліби і вважаю, що Міхалков відбувся як режисер. Працювати з ним було дуже цікаво. Зрозуміло, що кіно і театр – сенс вашого життя. Але, напевно, ви ще чимось цікавитесь у години дозвілля? Завжди вважав, що у мене немає хобі. Але в 1994 році я відкрив у Москві на базі власного Єсенінського культурного центру меморіальний музей Сергія Єсеніна, в якому особисто проводжу екскурсії. У ньому зібрані особисті речі поета, автографи, живописні полотна, скульптурні портрети з білого мармуру. Це предмети з моєї приватної колекції, яка нараховує понад 2000 одиниць. Хобі бере свій початок із 1971 року, коли я вперше зіграв і втілив образ Єсеніна. Але найцікавіше, що в будинку, де розташований музей Сергія Єсеніна, я народився і живу донині, лише на кілька поверхів вище. Два роки тому ви знімались у Києві у фільмі "Чорта з два" і зупинялись у звичайному маленькому готелі без "зірок". Ви невибаглива людина? У номері були душ і хороша постіль – усе, що потрібно людині. А головне – те, що є дефіцитом у моєму житті, – усамітнення. Адже я людина публічна, мені доводиться дуже часто бути на людях, на видноті. Білою заз- дрістю заздрю художникам: перед ними мольберт, модель і більше нікого, ніхто не заважає. Приміром, Василь Шукшин усі свої великі речі написав на кухні. Тож усі ці розкішні готелі та авто представницького класу – пусті "понти"!

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять