Євгеній Гришковець:"Я хочу бути зрозумілим"

Євгеній Гришковець презентував в Україні свою нову книгу "А…а". Цього митця складно назвати тільки письменником, оскільки в його творчій біографії – і активна акторська діяльність, і навіть музична.

"Главреду" вдалося поспілкуватись з Євгенієм Гришковцем, коли він перебував у Києві. Під час зустрічі з читачами у Києві ви сказали, що для вас дуже важливо бути зрозумілим. Багато ваших книжок перекладено іншими мовами. Чи бувало так, що вас десь не зрозуміли, не сприйняли або, навпаки, ви не зрозуміли якоїсь культури? У мене був досвід виступу в Південній Кореї. Я об’їздив усю країну й зрозумів, що мені не вдалося абсолютно нічого. Жодної вистави там не зрозуміли. Більше не поїду туди як виконавець, оскільки відмінності між культурами величезні. А бувають ситуації, коли треба йти на компроміс. Наприклад, багато висловлювань, фрагментів книжок чи вистав не зрозумілі французам або німцям з однієї простої причини: вони не знають наших реалій. От у нас зов¬сім інша культура пиття. І розповідати про те, як людина вранці після Нового року підходить до холодильника, дістає салати, похмеляється... В Європі говорити про це безглуздо, бо там такого не буває. Там цього не розуміють, тому не треба й розповідати. Простіше це взагалі вилучити, що я і роблю, бо хочу бути зрозумілим. А це не кон’юнктура? Ні. А навіщо наполягати на незрозумілому? Я хочу, щоб історію, яку я пишу чи розповідаю зі сцени, люди почули наче власну. А не як певну історію якогось російського письменника, що розповідає про Росію. Тоді не буде факту мистецтва, тоді буде просто якась інформація, трохи схожа на програму телеканалу Discovery. Якщо говорити про вашу повість "А...а", якою була первісна ідея: зрозуміти Америку чи зрозуміти, як функціонує міф про неї? Ні, не зрозуміти, а зібрати ці міфи. І зрозуміти швидше себе, ніж Америку. Тут немає спроби зрозуміти Америку. Тут є спроба зрозуміти себе. Чому мене, людину, яка живе в Росії і жодного разу не була в Америці, та й, власне, не надто бажає туди потрапити, оточувало так багато міфів із самого дитинства? Чому так багато Америки, і що я про це думаю? Мене взагалі не цікавить Угорщина, мало цікавить Норвегія, а Америка – скрізь. Ось, наприклад, окуляри ми носимо, джинси... Увесь уклад нашого життя. Ми краще підемо на американський фільм, бо знаємо, що принаймні картинка буде якісна, а от на вітчизняний – іще подумаємо, витрачати на це гроші чи ні. У цьому є якийсь момент ідеології? Звичайно. Ми, живучи в державі, якої тепер немає, весь час намагалися здобути освіту, відчути себе самостійними людьми і боротися із цими ідеологічними кліше в собі самому. Америка ж щосили просуває свою ідеологію. Однак Росія не менш потужно це робить. Принаймні у певному просторі... Так. Але ж яка якість цієї ідеології? Тому в моїй книжці немає ніякої ідеології. Це лірична книжка. Наскільки вона ностальгійна? Але тільки не за Радянським Союзом. Ностальгія є, але не в мене, а в мого героя – за дитячим наївним відчуттям світу, що зникає. Це наївне відчуття світу зникає. От ви сказали, що це ностальгія не за Радянським Союзом. В Україні, особливо якщо говорити про старше покоління, все-таки є ностальгія за Союзом. Або, може, за молодістю... А чи є вона в Росії? Звичайно, є. І навіть більше, ніж в Україні. Я пам’ятаю, з якою радістю раніше приїжджав в Узбекистан. Пам’ятаю цих чудових людей у халатах на ринках, бджіл, що гули над солодкими кавунами, персики, яких у нас в Сибіру немає. Нині ж я побачив там страшну убогість. І відчув на собі пильний погляд... Тому з більшою радістю згадую той Узбекистан, ніж нинішній. У мене немає питань з приводу державного устрою наших країн. Я ж не піддаю сумніву державний устрій України, Білорусі, Казахстану чи Узбекистану. Я просто хочу, щоб те найкраще, що було у взаєминах, збереглося. Адже те, що сталося між Росією та Грузією, – кошмар. Я переживав це як особисту трагедію. І в мене немає порад, що із цим робити. Я пишу книжки, які читають і в Грузії, і в Росії, і в Україні. Як ви гадаєте, ваші книжки можуть зруйнувати неприємні міфи про нас, що існують у наших країнах? Для когось – так. Для кожної окремої людини, яка прийде на виставу або прочитає книжку. В усякому разі, цей міф буде поставлено під сумнів. Адже будь-який людський контакт важливіший за якесь нагромадження ідеологічної та пропагандистської каші. Ваш герой ніколи не мріяв про Америку, але він мріяв про диво. Він хотів бути комусь потрібним. Виходить так, що диво в нього асоціювалося з Америкою. Чому? Звичайно, я можу отримати скільки завгодно нагород у своїй царині – літературних і театральних премій. Чи премію якогось кінофестивалю за найкращу чоловічу роль (до речі, я маю таку). Але "Оскар" – це найголовніша премія. І де її вручають? В Америці. Не на Каннському кінофестивалі, не в Берліні... В Америці! Всеосяжна американська мрія? Так. Америка – як головна мрія тяжіння. У книжці я пишу, що навіть Колумб, коли плив і не знав, куди саме, він усе одно хотів в Америку. А ви затребувана людина у своїй країні? Звичайно. Основні мої читачі та глядачі – це мої співгромадяни, земляки. У мене загальний тираж – понад два мільйони примірників. А в середньому одну куплену книжку читає дві-три людини. Ким ви себе більше відчуваєте: письменником, драматургом, актором чи, може, співаком? Письменником. Письменником, який дозволяє собі грати в театрі та в кіно. Ви багато подорожуєте? Подорожую мало, але дуже багато їжджу. Ви розрізняєте поняття "подорожувати" і "їздити"? Так. В якій країні почуваєтесь найкомфортніше? У Росії. Хоча не так. З точки зору комфорту – у Парижі. Але цікаво, складно, соромно і при цьому щасливо мені тільки в Росії. В одному інтерв’ю ви сказали, що маєте бути близьким із людиною, з якою спілкуєтесь. Чи означає це, що ви легко впускаєте у свій світ чужих людей? Так. Я намагався бути закритим, але згодом зрозумів, що на це йде набагато більше сил, ніж на те, щоб бути відкритим. А де все ж таки та межа, яку не можна переступати? Я не допускаю хамства, зверхнього ставлення до себе, брехні. Я спілкувався з такою кількістю людей, що досить швидко відчуваю, хто і як до мене ставиться. А як ви ставитесь до критики? Немає в нас зараз професійної критики. Немає жодного критика чи якоїсь критичної спільноти, які створювали б сильне концептуальне поле, щільність повітря. Повітря вкрай розріджене. Майже вакуум. А ті статті, які пишуть, опускаючись до єхидного переказу змісту книжки або фільму, – це не критика. А чому, на вашу думку, немає професійної критики? Бо немає серйозних літератури та кінематографа. З’являться серйозна література і літературний процес – з’являться й критики. Що, у вашому розумінні, є серйозною літературою? Зараз немає жодного такого письменника, про якого можна було б говорити, як про Толстого. Сама присутність Толстого в Російській імперії вже створювала потужне поле. Нині немає жодного письменника, який був би настільки вагомим. А тоді їх було багато. Нинішні письменники не дотягують і до середнього рівня тодішніх. Немає літературного процесу – відповідно, немає літературної критики. Але ж після "межичасся" настають "срібні" й "золоті" віки. Це неминуче.

Если вы заметили ошибку, выделите ее мышкой и нажмите Ctrl+Enter
Подписывайтесь на наш канал в Telegram
Новости партнеров
Новости
Продолжая просматривать glavred.info, вы подтверждаете, что ознакомились с Правилами пользования сайтом, и соглашаетесь c Политикой конфиденциальности
Принять