Ігор Кабаненко

Думаю, що реально.

Колективна безпека в рамках НАТО — найкращий спосіб забезпечення національної безпеки нашої держави.
Розрив дипломатичних відносин з РФ — це політична констатація реальної ситуації.

Звичайно, способи протидії існують. Але рамки Мінських домовленостей обмежують їх.

Заяви військово-політичного керівництва Росії свідчать про те, що ці апетити не зменшилися.

Такі спроби можливі за різними напрямками. Насамперед, у районі Донецька та Маріуполя.

Остання інформація, зокрема, дані, опубліковані в газеті Bild, свідчать про те, що Росія серйозно розцінює свою присутність на Донбасі і не збирається від неї відмовлятися. Скоріше за все, санкції Заходу будуть продовжені, як і політико-дипломатичні зусилля щодо припинення конфлікту.

Основними оперативно-тактичними рисами цієї війни є швидкість, маневр і підготоване середовище. Тобто загрози в рамках цього протиборства активізуються дуже швидко, впливають ефективно, особливо на початковій стадії. Саме тому важливою є початкова стадія активації "гібридних" загроз та адекватна реакція на них із метою локалізації, нейтралізації і ліквідації. Кажучи простою мовою, немає швидкої реакції — немає успіху. Відсутність швидкої і адекватної реакції на початку конфлікту в Криму і на Донбасі дала можливість розвитися кризі. В цій площині нам треба ще вивчити багато уроків.

Для відповіді на це питання треба повернутися до суті цієї "гібридної війни". Вона ведеться не лише військовою силою. Взагалі, частка відкритих військових операцій у цій війні складає близько 20-25%. Тобто більшість відбувається у прихованому форматі з застосуванням інформаційних технології, економічних, зокрема, енергетичних, акцій, політико-дипломатичних заходів, релігійних та інших. Тобто визволення Донбасу — це комплексне завдання, якщо ми дійсно хочемо це зробити. І в ньому роль і місце ЗСУ має більш точковий і вибірковий вимір, ніж масштабний у традиційному розумінні ведення збройної боротьби. Якщо питання стосувалося спроможності української армії вести наступальні дії, то такі спроможності у наших ЗСУ є.

Крим все більше перетворюється на незатоплюваний авіаносець, тобто відбувається мілітаризація півострова.
Питання повернення Криму знаходиться у площині визначення та імплементації всебічної стратегії України щодо півострова. Принциповою умовою повернення півострова є усвідомлення його населенням неможливості виживання Криму без континентальної України.

Вже накопичений значний досвід спільних ініціатив ВМС країн Чорноморського басейну (відома ініціатива BlackSeaFor, яка припинила своє існування після анексії Криму). Поєднання зусиль із метою зміцнення безпеки в регіоні не викликає сумнівів щодо доцільності такого кроку. Саме такий формат і пропонується в цьому проекті, але побачимо, як він буде розвиватися.

В наведеному повідомленні російських ЗМІ присутній пропагандистський аспект і підміна понять. В арміях існують проблеми самовільних відлучок (в просторіччі "самоволка") і самовільного залишення частини (СЗЧ), і їх причини можуть бути різними. Наприклад, особисті, після вирішення яких військовослужбовець повертається. Але це не дезертирство, що є принциповим.

Зазначене є свідченням розгортання боротьби за морське середовище. Скоріше за все, ця боротьба буде інтенсифікуватися. З іншого боку, РФ має в цьому регіоні величезні військово-морські потужності, які за останній час суттєво нарощені.
З урахуванням контексту "гібридної війни" ефективним способом протидії може бути стратегія силового стримування та гнучкого реагування. Для її реалізації нам треба розуміти, що море — це не стіна, а дорога, в тому числі й для постачання різного роду загроз, єдиним способом захисту від яких є військово-морський потенціал України. Його треба створювати. Час, на жаль, працює проти нас.

Така ймовірність існує. Ми вже говорили про обмежені спроможності ВМС України. Звичайно, вони потребують нарощування, насамперед за рахунок створення легких сил — мультизадачного катерного угруповання для завдань саме у ближній морській зоні. Таке рішення є оптимальним через сприятливе співвідношення ефективність/вартість, і його доцільно було б прийняти. Вже вчора.

Звичайно, є привід для занепокоєння. Проблематика коридору суходолом на Крим залишається актуальною, адже без цього Криму буде дуже важко вижити. Звичайно, утримання в тому районі десантно-штурмового компоненту є індикатором того, що РФ не відмовилася від цього сценарію. Україна повинна бути готова, аби не допустити захоплення прибережних територій.

Мабуть, це запитання не до мене. Водночас залишається, на мій погляд, погана традиція витіснення з системи людей, які хочуть і можуть її змінити. На жаль, в останній час прикладів достатньо.

На жаль, ВМС України переживають не найкращі часи. Основні причини цього — залишення основного корабельного складу і морських озброєнь у Криму, брак фінансування, захоплення масштабними нездійсненими проектами та береговою складовою флоту. Найбільша проблема на сьогоднішній день — відсутність оптимальної за співвідношенням ефективність/вартість програми розвитку національного флоту, насамперед корабельного складу. Загалом, перспективи розвитку ВМС України з’являться, коли у державного істеблішменту буде розуміння важливості для України морського напрямку (насамперед, морських акваторій в рамках виключної морської економічної зони держави). Водночас без прийняття кардинальних рішень щодо формування національного військового флоту і їхнього ресурсного забезпечення ми можемо опинитися в ситуації, коли зможемо лише спостерігати за розвитком уже активованих загроз суверенітету і територіальній цілісності нашої держави з морського напрямку.

Добре, що така традиція заходу в українські порти турецьких кораблів після завершення щорічних навчань ВМС Туреччини відновилася. Це є свідченням політичної солідарності Туреччини з Україною в цей турбулентний час, тому що ВМС завжди виконують політико-дипломатичну функцію. З військової точки зору, візит дозволив покращити взаємодію і партнерські відносини двох флотів.

Якщо ви запитуєте про морську блокаду, то у мене немає коментарів, тому що для цього потрібно серйозне військово-морське угруповання.

Наскільки мені відомо, відповідного указу про призначення немає. До генерала Ігоря Воронченка ставлюся з великою повагою, як до професіонала та досвідченого військового керівника.

Декілька аспектів. Генеральські звання є в різних структурах. Якщо вести мову про ЗСУ, то кількість генеральських посад у них відповідає загальносвітовим стандартам. Це питання неодноразово піднімалося і врегульовано законодавством.
Наступний аспект — хто присвоює вищі військові звання. Це повноваження президента України. Так визначено законодавством. Звичайно, це відбувається за поданням Міністерства оборони та погодженням Адміністрації президента. Так працює система.
З іншого боку, за які конкретно заслуги присвоюються військові звання і кому. Наприклад, у західних країнах існує стандарт, що перед обійманням офіцером вищої офіцерської посади він повинен пройти певні ланцюги військової служби, кажучи флотською мовою, він повинен бути командиром бойової частини корабля, потім — командиром корабля, потім — пройти службу на штабних посадах, потім — бути керівником військово-морського об’єднання, потім — керівником структурного підрозділу, начальником штабу, командувачем виду ЗС і т.д. Тобто він повинен "спинним мозком" розуміти систему, знати, як вона працює, і, звичайно, найголовніше, під час обіймання всіх цих посад він повинен бути обраний як найкращий для обіймання вищої посади. Тобто людина повинна пройти певні щаблі військової служби й на кожному з них мати серйозні професійні досягнення. На жаль, у нас часто бувають виключення з прийнятої в усьому світі системи. Звичайно, існує багато чудових людей, але таких посад немає.

Це неправда, що в 2014 році в Україні практично не було боєздатних частин. Тоді як вони з’явилися за короткий проміжок часу? Справа в тому, що підготовка такого рівня угруповань займає роки, навіть десятиліття. Тобто твердження "практично не було" не витримує критики.
Дійсно, в Криму були боєздатні частини, з ними проводилися різнопланові навчання. Наприклад, на відновлення боєздатності ВМС України у 2012 році було використано 128 мільйонів гривень, що дало можливість довести до боєздатного стану основний корабельний склад національного флоту.
На мій погляд, питання — в іншому. Наскільки адекватним було керівництво цим угрупованням? Наскільки правильно були використані його спроможності? І чи зроблено висновки з кримських подій?

Це була ініціатива американської сторони в рамках зменшення загрози розповсюдження зброї масового враження. Цей збагачений уран не міг бути використаний Україною, яка добровільно відмовилася від ядерної зброї. Я не бачу тут прямого зв’язку з подіями на Майдані.

В історії ВМС України, на жаль, існує багато речей, які не відомі широкому загалу. Крім тих подій, які були на початку незалежності України, були й інші події — в Одесі в 1994 році, в Донузлаві в 1996 році. Хотів би зазначити, що в тих подіях українські військові моряки показали свої найкращі якості і не допустили ескалації напруги, перетворення ситуації на кризову. Яким чином, запитаєте Ви. Адекватною віповіддю і професійними діями на випередження. Тоді були і стрілянина, і швидкі дії по звільненню об’єктів. Взагалі, не була допущена перевага іншої сторони в силах, засобах і спроможностях, і українським військовим ставилися чіткі і зрозумілі завдання, які повноцінно виконувалися. Тут є багато речей, пов’язаних із подіями в Криму, тому що там, на мій погляд, цього не відбулося.

На мій погляд, ця проблема існує, але вона не має глобального характеру. Звичайно, цим питанням повинні займатися спеціальні органи, зокрема, СБУ, тому що це питання оперативної інформації, оперативних заходів тощо. Щодо вільного пересування до Криму військових моряків, то, за моїми даними, командування не рекомендує їм цього робити.