Зустріч Зеленського і Путіна в Москві не відбудеться. Втім, не відбудеться вона і на території Донбасу, як запропонував сам Зеленський. Нічого незвичайного, насправді, так як обговорювати нічого. Дві несумісні концепції не можуть досягти компромісу без повного анулювання сенсу однієї з них.
Такого роду тупикові проблеми не вирішуються "зсередини". Їх рішення нав'язується. Або через війну, військову поразку однієї зі сторін і її капітуляцію на умовах переможця, або через зовнішнє рішення. Є і третій сюжет - коли одна зі сторін конфлікту вийде з нього через власних внутрішніх протиріч і проблем, що не дозволяє їй витрачати ресурс на цей конфлікт. Третій сюжет означає лише те, що проблема Донбасу вирішиться тоді, коли Україна або Росія увійдуть у стадію розпаду і жорсткої внутрішньої кризи. Це можливо, але не прямо зараз. Причому і в України, і у Росії ймовірність такого сюжету виглядає ненульовою.
читайте такожЧому Москва панікує через турецькі Байрактари для УкраїниЗовнішнього дипломатичного рішення не передбачається - його просто нікому приймати. Залишається війна, як єдиний відносно швидкий спосіб вирішення конфлікту. І тут теж є питання, відповідь на яке неочевидна - а кому взагалі потрібно, щоб все сталося швидко?
Тому все залишається як є. Правда, з невеликим застереженням. Є два зовнішніх гравця, які можуть піти на загострення, хоча вони-то якраз взагалі не зацікавлені у вирішенні проблеми Донбасу, їм на нього, по суті, глибоко наплювати. Звинувачувати їх у цьому безглуздо: якщо Україні і Росії плювати на Донбас і його людей, то чому вони повинні бути святішими Папи Римського?
Два гравці - це, звичайно, США і Туреччина. Причому їх цілі чим далі, тим сильніше розходяться, між ними наростають власні протиріччя, а тому їх втручання в Донбаський конфлікт якщо і відбудеться, то точно сепаратно один від одного.
Поки більше всіх в загостренні може бути зацікавлена саме Туреччина. Ердоган набрав хід у своїй експансіоністській політиці, що вимагає від нього одного - не зупинятися. Якраз політика Ердогана зараз дуже вразлива: він реалізує свій власний проект, а в таких випадках зупинитися і перепочити неможливо: занадто великий ризик провалу. Це і змушує Туреччину загострювати гру, проектувати кризи, намагатися вбудувати в них позитивне для себе рішення. У Сирії Ердоган в основному займався руйнуванням чужих планів і проектів і, потрібно відзначити, вкрай успішно - вибудувана на півночі Сирії буферна зона гарантує Туреччині захист від будь-яких проблем з боку своїх супротивників і "партнерів". У Лівії Ердоган не тільки протидіяв чужим проектам, а й просував свій власний. І знову досить успішно. У Карабаху Туреччина вже грала першу скрипку і домоглася буквально максимуму можливого.
читайте такожРосія вирішила вичікувати момент для нападу на УкраїнуПоки для Ердогана тренд вкрай сприятливий, і він, без сумніву, буде намагатися його зберегти. Але йому доведеться з кожним разом напружуватися все сильніше - що, в взагалі-то, і зумовлює кінцівку його проектів: настане момент, коли необхідним буде ресурс, який перевершує можливості Туреччини.
У будь-якому випадку напрямок подальшої експансії Туреччини відомий: це або Середня Азія, або Україна. На вибір. Або те й інше разом, але тут, звичайно, виникає питання - чи потягне Туреччина одночасно дві кризи, в яких потрібно буде лавірувати і вирулювати. Але за всіх обставин зупинятися Ердогану не можна, і він краще за інших розуміє це.
У цьому сенсі ймовірність нового загострення навколо Донбасу неминуча. І з високою часткою ймовірності саме Туреччина стоятиме за цим загостренням, причому чим далі, тим вона буде вищою.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
