27 липня 2002 року під час урочистості 60-ї річниці 14 авіаційного корпусу (14 АК) Військово-Повітряних сил України під Львовом на Скнилівському аеродромі зібралося близько десяти тисяч глядачів.
Мета - продемонструвати високий пілотаж знаменитої ескадрильї "Українські соколи". Що повинно було зробити повітряне судно МіГ-29УБ. Але через погодні умови цей літак не зміг вилетіти в Скнилів. Його замінив інший - Су-27УБ. Однак він несподівано врізався в дерево і почав падати прямо на людей.
Літак, яким керували двоє досвідчених пілотів, полковники Володимир Топонар і Юрій Єгоров, вибухнув і загорівся. Загинули 77 людей. З них - 28 дітей. Всього постраждало 250 осіб. Пілоти змогли катапультуватися, обидва залишилися живі, отримавши лише незначні пошкодження.
Той страшний день навіки врізався в пам'ять очевидців і родичів загиблих, які розповіли про горе виданню ВВС Україна.
Поранений на аеродромі Павло Мазуренко згадує, що відвідав авіашоу разом зі своїм другом дитинства. Хлопцям було 19 і 17 років.
Вони поспішали потрапити на захід і наздоганяли тролейбус. Тепер Павло щодня думає, що краще б вони не встигли наздогнати громадський транспорт. Друг Павла загинув, а сам він отримав важкі травми.
Хлопці стояли якраз біля тієї тополі, в яку і врізався літак.
"Все сталося миттєво. Я тільки сказав Сергію: "Дивись, як низько летить літак. Нас вантажили в УАЗ. Поруч був чоловік без ніг. Тільки в той момент я зрозумів, яка біда трапилася. Довелося довго чекати медичної допомоги, так як людей було море", - згадує чоловік.
У Павла були опіки всього тіла і травма голови. Врятував його хірург Тарас Думанський з 8-ої міської лікарні. А про загибель друга він дізнався вже після його похорону. Сергію осколком знесло голову. Він помер на місці.
Голова ГО "Скнилівська трагедія" Іван Куц зі сльозами згадує про найстрашніший день у своєму житті - 28 липня 2002 року. На аеродромі загинули двоє його дітей - синові Андрі - золотому медалісту було 20, доньці Зоряні - 13. "Того дня я загинув у своїх дітях", - каже убитий горем батько.
Ніна Махно втратила в Скнилові сина і невістку. Каже: "Сергій був офіцером і повинен був бути присутнім на події. Хоча дуже не хотів. Вони пішли туди з п'ятирічною донькою Настею. Дитина вижила дивом". Тепер Насті 20. Вона не знала слова "тато" і "мама". Її - круглу сироту виховала бабуся, яка теж вважає себе осиротілою, так як втратила годувальника сім'ї.
Онучку Ніна виховувала на допомогу з опікунства. Як жити дівчині далі - не уявляє. Адже допомогти їй в цьому світі нікому.
"З того дня я не бачу радості і щастя", - ділиться жінка.
Борислав Леськів, який на той час працював редактор у місцевому виданні, одним з перших побачив страшні кадри трагедії.
"Цей страшний фільм не зупинявся. Час у місті, наче зупинився. Через кілька днів у морга сталося моторошне видовище. Натовпи людей чекали тіла своїх родичів, яких виносили по черзі. Потім приїхав КамАЗ, сповнений неідентифікованих останків. Був масовий плач. Люди в білих халатах носили щось закривавлене".
Списки загиблих збирали протягом тривалого часу. Слідчі вимагали незрозумілих доказів про родичів загиблих, що ті дійсно там були. На слово не вірили. Особливо ситуація загострилася, коли справа прийшла до матеріальної допомоги. Факт смерті через авіакатастрофу довести було дуже складно.
Незважаючи на масштаб трагедії, родичі загиблих не отримали статусу потерпілих і не мають права розраховувати на допомогу держави, окрім як одноразової щорічної компенсації з міського бюджету.
У міськраді Львова стверджують, що щорічно 43 члени сімей загиблих отримують 2000 гривень.
Наші стандарти: Редакційна політика сайту Главред
Читати Главред в Telegram
Читати Главред в Facebook
