Підписання Азербайджаном, Вірменією і Росією 9 листопада угоди щодо завершення конфлікту у Нагірному Карабасі зупинило гарячу фазу війни і закріпило заявку на новий статус-кво в регіоні. Туреччина увійшла на Південний Кавказ, Баку повернув втрачені під час військових дій у 1990-х роках території, а Росія забезпечила собі військову присутність у ще одній пострадянській державі. Вірменія стала аутсайдером угод і зазнала нищівної поразки.
На перший погляд, ситуація виглядає саме таким чином. Мабуть, не викликає сумнівів лише два аспекти - це успіх Туреччини і поразка Вірменії. Інші моменти можуть стати предметом серйозних суперечок, адже наразі незрозуміло, як Росія і Туреччина діятимуть у Нагірному Карабасі, та чи залишиться Москва геополітичним арбітром Закавказзя і як буде реалізована політика Азербайджану щодо відвойованих у Вірменії територій.
На початку 1990-х років Вірменії вдалося скористатися внутрішньополітичними проблемами Азербайджану і в результаті військової перемоги встановити контроль не тільки над Нагірним Карабахом, а й над азербайджанськими районами - так званим "поясом безпеки". Утримуючи контроль над регіоном протягом останніх двох десятків років у Єревані, очевидно, не розраховували на реваншистські плани Азербайджану. Але Вірменія дуже жорстко помилилася.
У 2018 році в країні відбулася знакова подія – під час "Оксамитової революції" єреванський клан усунув від управління державою своїх конкурентів – могутній карабахський клан, лідерами якого є колишні глави держави – Роберт Кочарян і Серж Саргсян. Багато років вихідці з Нагірного Карабаху (Кочарян взагалі був першим президентом анклава НКР, - авт.) будували свою політику на факторі карабаського тріумфу. Вірменський правлячий режим змінив форму правління для того, щоб Саргсян продовжив керувати державою вже в кріслі прем'єрміністра, проте в результаті революції пост керминача країни зайняв опозиціонер Нікол Пашинян.
Після приходу до влади Нікол Пашинян зіткнувся з кризою управління державою. Нове керівництво Вірменії, як і раніше, не може підібрати ключ до контролю над державними інститутами, заточеними цілком і повністю під потреби карабаського клану і його сателітів.Читати також"Ердоган і Алієв не зупиняться": у Росії назвали головну проблему договору щодо Карабаху
За 2,5 роки на найбільш політично потужній посаді прем'єрміністра Пашинян не зміг залагодити всі кадрові питання, що не могло не вплинути на загальну стратегію розвитку обороноздатності країни. В країні чотири рази змінювали керівника Служби національної безпеки, включаючи звільнення Аргішті Кярамяна 8 жовтня. Він пропрацював на своїй посаді тільки 4 місяці. Пізніше був звільнений і глава департаменту контррозвідки РНБ Вірменії Ванес Карумян. І це на тлі безпрецедентного загострення військового конфлікту у Нагірному Карабасі.
Очевидно, такі проблеми свідчать про сумнівний вплив Пашиняна на силовий блок Вірменії, багато років нерозривно пов'язаний з карабаським кланом – головним політичним монополістом в "дореволюційні часи".
Під час одного зі своїх звернень після поразки Вірменії у нагірно-карабаському конфлікті Нікол Пашинян зробив заяву про безліч проблем вірменської армії. Країна, яка здобула перемогу у Нагірному Карабасі у 1994 році, виявилася не готова до війни в нових умовах і змушена була капітулювати.
Вірменське суспільство шоковане. У Єревані пройшли акції протесту з вимогою відставки Пашиняна, який своє рішення щодо підписання угоди з Азербайджаном і Росією мотивує тим, що у нього просто не було іншого виходу.
Протести у Вірменії - це не тільки глас вірменського народу, що вимагає пояснити, що сталося у Карабасі, а й спроба карабаського клану або ж союзників Пашиняна скористатися кризовою ситуацією.Читати такожЖителі Нагірного Карабаху масово залишають свої будинки після поразки
Вірменія зазнала найбільшої військової поразки у своїй новітній історії. Відтепер виникає питання, чи вистоїть в такій ситуації режим Пашиняна. Революція може відбутися в результаті розколу в лавах вірменського лідера або спроби старої карабаської еліти повернутися на правлячий олімп. Правда, вікно можливостей для спекуляції на темі нагірно-карабахського конфлікту для "старої влади" повністю закрито. При цьому цікаво, хто візьме на себе відповідальність за помилки минулої влади і ризикне задати нову політичну повістку.
Не можна не враховувати того фактору, що Пашинян підписав домовленості щодо Карабаху – його відсторонення від влади до повноцінного врегулювання ситуації не вигідне, перш за все, Росії і Туреччині.
Азербайджан - одна з найміцніших пострадянських автократій. Ільхам Алієв - спадкоємець колишнього глави азербайджанського КДБ і третього президента країни Гейдара Алієва – керує державою з 2003 року. Клан чинного глави держави домінує в політичній та економічній сферах, тому проблеми стабільності і стійкості влади тут немає.
Баку називають переможцем війни у Нагірному Карабасі. Азербайджан дійсно досяг територіального тріумфу в регіоні. Однак не можна забувати про політичні та військові умови, які призвели до перемоги республіки.
По-перше, Азербайджан отримав дуже серйозну і рішучу підтримку Туреччини, причому по всіх фронтах. Не виключено, що на території держави вже знаходяться турецькі війська або афілійовані з Анкарою збройні формування. Забезпечення Туреччиною перемоги Азербайджану у Нагірному Карабасі може бути умовою низки поступок, на які повинен буде піти режим Ільхама Алієва. Можливий варіант, за якого Анкара спробує ввести своїх миротворців до Нагірного Карабаху.
По-друге, згідно тристоронньої угоди, у Нагірному Карабасі розміщуються миротворчі війська Росії на 5 років з можливою пролонгацією. На території безпосередньо Азербайджану створюється моніторинговий центр, де Туреччина і Росія мають намір здійснювати контроль над дотриманням перемир'я. Баку легалізував присутність РФ у своїй державі, що в перспективі може суттєво позначитися на політичному впливі Москви на Азербайджан.Читати такожВійна у Карабасі - перемога Туреччини та її зброї над Росією
По-третє, угодою наразі не передбачений статус Нагірного Карабаху. Очевидно, що політичні та правові аспекти статусу регіону будуть зафіксовані за безпосередньої участі Росії та Туреччини. Враховуючи етнополітичний характер нагірно-карабахського конфлікту - що ускладнює врегулювання конфронтації - Азербайджану навряд чи дозволять повністю реалізувати свою політику на відвойованих територіях. Цей фактор здатен посилити тиск на Ільхама Алієва всередині Азербайджану.
По-четверте, Туреччина і Росія фактично ізолювали регіон від впливу Заходу – незважаючи на заяви росіян щодо продовження роботи Мінської групи ОБСЄ, угода від 9 листопада показала, що саме Москва і Анкара будуть вирішувати всі питання щодо майбутнього Нагірного Карабаху. Таким чином, у разі виникнення непередбачених обставин Азербайджан стане заручником Туреччини і Росії.
Закінчення конфлікту у Нагірному Карабасі змінило геополітичний ландшафт на Південному Кавказі.
Вірменія зазнала нищівної поразки, в результаті якої держава зіштовхнеться з серйозною внутрішньополітичною кризою. Нова революція в країні можлива, проте чи зможе старий карабахський клан або частина групи впливу Пашиняна щось запропонувати своєму народові після втрати Карабаху, дуже сумнівно. Тому у випадку перевантаження влади країні загрожує масштабна дестабілізації.
Азербайджан здобув перемогу у Карабасі, однак Баку потрапляє в серйозну політичну залежність від Туреччини і Росії. В публічній сфері навряд чи кому-небудь відомо, що пообіцяли Анкарі у Баку в обмін на військову підтримку в нагірно-карабаському конфлікті. Туреччина не є учасником угод, проте домовленості напевно узгоджені з Анкарою. Тактичний виграш Росії полягає в гарантії вирішення конфлікту і військовій присутності у Карабасі.
Втім, Росія втратила статус домінуючого вето-гравця в регіоні. Москва не втрутичалась в конфлікт допоки, доки Азербайджан не отримав контроль над стратегічним містом Шуші у Нагірному Карабасі. І це незважаючи на той факт, що Вірменія є військовим союзником РФ. Зараз і в перспективі ситуація на Південному Кавказі буде залежати від того, як довго протримається союз Туреччини і Росії.
Вирішення конфлікту у Нагірному Карабасі перетворило Туреччину в могутнього гравця на Закавказзі. Доля Нагірного Карабаху повністю залежить від амбіцій Анкари і Москви.