Тарас Чорновіл: Автокефалія української церкви – це осиковий кілок у груди "русского міра"

«Сподіваюся, що Путін недовго буде тероризувати весь світ (мусить же і в пеклі бути свято)», – зазначив Чорновіл.

На сайті «Главред» відбувся чат із політичним аналітиком, експертом із питань міжнародної політики, колишнім народним депутатом України Тарасом Чорноволом. Спілкуючись із читачами, він розповів про невідворотність отримання Томоса про автокефалією Української православної церкви та наслідки цієї події для російського православ’я, про перспективи переговорного процесу по врегулювання ситуації на Донбасі та причини виходу Кучми з мінського переговорного процесу, про подібність Путіна і Гітлера та майбутнє, яке чекає на Росію після смерті «хазяїна Кремля», а також про те, чим закінчиться сучасна «гонка озброєнь» США і Росії, якщо у штатів є «фінансово-економічний жирок», а у Росії – «лише шкіра й кості».

Подаємо стенограму чату з Тарасом Чорноволом.

Афанасий: Как вы считаете, нужно ли Путину и Порошенко вести переговры напрямую между собой, или обязательно нужны посредники? И почему?

Тарас Чорновіл: Напряму можна й треба спілкуватися лише в окремих екстраординарних випадках. Та й то переважно з питань гуманітарних проблем. Наприклад, звільнення наших полонених. Тотальний перехід на прямі переговори – це те, чого якраз хоче Путін. Тому він так активно торпедує «нормандський формат», а його фаворити серед політиків та наймані політ-технологи в Україні так активно пробують дискредитувати діючі формати та нав’язати якісь «Будапешт+» та інші подібні нереальні та нежиттєздатні форми. Бо зруйнувавши старе й напрацьоване, нове вже створити не вдасться. Це гарантовано. Можу детально пояснити чому, але не зараз. І тоді Україна опиниться сам-на-сам з РФ. А Путін буде в тому форматі, де він задає правила.

Тим, хто наполягає на прямих переговорах без посередників, нагадайте приклад з нашими полоненими моряками. Доки «нормандський формат» дасть результат, Порошенко самостійно пробує сконтактуватися з Путіним. А той просто відмовляється від спілкування. Тому переговори сам-на-сам, коли вони нам будуть потрібні, просто не відбудуться. А західні партнери, які й так уже давно шкодують, що впряглися, тільки зрадіють, коли їм сказати: «Дякуємо, ваші послуги більше не потрібні». Адже Путін боїться не самих переговорів і домовленостей, а санкцій, які накладають за їх невиконання. На наші українські санкції йому наплювати, а на консолідовані західні мусить зважати.

Laura: Як позначиться на переговорному процесі заміна Кучми на Марчука? Як зміниться продуктивність і тональність перемовин? Багато хто розцінив рішення Кучми як певний не дуже добрий знак – мовляв, не надто віриться, що він пішов через втому, він дуже хитрий і досвідчений політик, тож таке рішення точно має серйозні підстави...

Тарас Чорновіл: Кучма насправді підписувався на цю роботу лише на один рік. Тоді про це були певні згадки, не прямі, але прозорі. Згадайте, коли мали бути виконані всі пункти Мінських домовленостей – до кінця 2015 року. Тому кожен рік його доводилося вмовляти продовжити працю. Це інформація не дуже публічна, але відома. Зрештою він сказав: "Усе". Це не було новиною.

Вели переговори з Горбуліним, але він відмовився. Погодився Марчук – для цього формату кандидатура прийнятна. Там не може бути хтось на зразок «узагальненого Яроша». Повинна бути людина з певною спільною історією, яка "говорить з ними одною мовою".

Кандидатуру Марчука вже розкритикував Гризлов. В Росії навіть не можуть сприйняти, що кандидатуру від України визначаємо ми, а не вони. Шантажуючи долею полонених, нам колись нав’язали учасника процесу – Медведчука, але там було питання людських доль. У питаннях політичного процесу, яким є мінська Тристороння контактна група, такий компроміс був неприйнятний.

Не думаю, що робота в «мінському форматі» якось зміниться. Путін блокує будь-які рішення до президентських виборів в Україні. Справжня активізація почнеться після них.

Я критично ставлюся до Марчука як до політика, але там він буде на своєму місці. Всі основні деталі напрацьовуватимуться в підгрупах. Його роль – протискати і відстоювати позицію України.

Katt: Скажіть, по-вашому, чи існує таке поняття як "втома від України" у європейців та американців? Що її провокує? І чим вона може обернутися для нас, якими негативними наслідками?

Тарас Чорновіл: «Втома від України» – це теза придумана в Росії й активно засіяна в Україні через «ольгінські» й інші пропагандистські мережі, а також за допомогою численних «корисних ідіотів». Усі західні лідери вже стомилися повторювати, що нема ніякої втоми, що вони розуміють значимість подій, усвідомлюють свою співвідповідальність, бачать, які загрози РФ створює також і для них. Вони регулярно повторюють, що стежать за нашим протистоянням з Росією, вивчають наші реформи, далеко не в усьому, але підтримують їх виконання.

А ілюзія так званої втоми виникає (крім нашої невідпорності проти ра**истської пропаганди) через те, що ми не є найпершим пріоритетом для західного світу. У них торгівельна війна США з Китаєм, мільйони біженців, глобальне потепління, Brexit, заворушення в Парижі. І на ці теми вони реагують спершу, а вже після них на війну Москви проти України й Сирії. Але так було, є і буде. Тут не втома, а система пріоритетів, яка нам не до душі, але це реальність.

А ще жодна проблема не буває в них на слуху безперервно, вони чергуються, затишуються, відходять на другий план до нового спалаху ескалації… Порошенко, Клімкін, наші посли й дехто з політиків їм весь час про Україну нагадують, ті невдоволено обурюються, але погоджуються й стараються чимось допомогти. Однак, за якийсь час нові проблеми знову виходять на передній план, відтісняючи війну в Україні на маргінес свідомості. Така практика міжнародних відносин. Ми ніби вміло з цим боремося.

Tarass: Прокоментуйте значення припинення дії Договору про дружбу з Росією. Які негативні фактичні наслідки це може мати для України? Чи може відсутність цього договору розв’язати Росії руки в якихось питаннях, як вона використає це на свою користь?

Тарас Чорновіл: Юридично й практично дуже мало що міняється. Договір підписаний в 90-ті, щоб створити умови для підписання ряду угод, зокрема, і про кордони з РФ. Непродовження договору та його остаточне скасування, згідно з Віденською конвенцією про міжнародні договори, зберігає в силі всі правочини, які виникли в наслідок його діяльності. Більшість положень цього рамкового договору продубльовані іншими угодами. Нам ще слід подумати, чи всі вони нам потрібні. Є й ті, які зникнуть разом із так званим «Великим договором». Наприклад, ми, як і вони, більше не мусимо враховувати думку «партнера» при створенні союзів, міжнародних об’єднань тощо. Але це й інші подібні зобов’язання РФ і так ігнорувала, а від нас вимагала неухильного виконання.

Те саме стосується й інших позицій, зокрема про права українських громадян у РФ і навпаки. Але вони цих положень не виконували взагалі ніколи. Чи щось зміниться зараз у будь-якій сфері? Можливо. Але точно не через скасування цього договору, а тому що РФ – агресор і новітній образ відверто фашистської держави. Вони й так уже все порушили ще при діючому договорі. Чи є гарантія, що зараз не будуть порушувати? Звісно ж, що ні, але не через скасування договору.

Є інший аспект. Ми припиняємо договір механізмом, який передбачений ним самим. А якби розірвали раніше й якось по іншому, то це був би незаконний вихід з-під його дії. Більше того, за міжнародним правом норми договору й далі були б для нас зобов’язуючими. І тоді б здійснилося побажання Путіна – щоб для всього світу ми зрівнялися з ними. Зараз саме РФ є єдиним порушником усіх статей договору, а тоді б вони переконували світ, що ми нічим не кращі: мовляв, і одні й другі відмовилися виконувати підтверджені домовленості. А те, що одні лише словом, а другі ділом і кров’ю, то це вже нікого б не цікавило. Тому раніше виходити з договору ми не могли.

Дональд: Наскільки єдиною, з вашої точки зору, є позиція американської влади щодо Росії та українського питання? Наскільки висока ймовірність, що Захід почне займати більш м’яку позицію щодо РФ?

Тарас Чорновіл: Адміністрація Трампа сама по собі вкрай неоднорідна, а особливо бракує цілісності й послідовності в голові самого президента США, де регулярно права півкуля мозку бореться з лівою, а деякі рішення й заяви він, схоже, робить, послуговуючись нижньою ділянкою спинного мозку… Але в динаміці ситуація виглядає дуже привабливо. Трамп таки наслідив своїми кремлівськими зв’язками, за що йому цілком може засвітити імпічмент. Тому він повинен одного за одним здавати друзів Путіна й замінювати їх на відвертих яструбів західного світу. Зараз позиція адміністрації у ставленні до України й Москви достатньо цілісна й для нас позитивна. Є, звісно, різні дрібні нюанси, але вони серйозної погоди не роблять. Ще раз повторюся, проблемою часом стає сам Трамп, але дуже ненадовго.

Але є й інший позитив: у підтримці України й осуді дій Кремля об’єдналися більшість конгресменів і сенаторів від обох партій. А дехто із любих друзів і лобістів Путіна ці вибори програв… Ну, і наостанок – Петро Порошенко не дарма був у часи Ющенка міністром закордонних справ. Він десь уміє дотискати, як бульдозер, а деінде діє дуже дипломатично. Йому вдається одночасно співпрацювати навіть із ворогуючими групами й не наражатися на ревниві образи чи відторгнення. А ще – він перший президент України, який вибудував добрі особисті відносини з президентом США та ще й більш-менш на рівних.

Liam: Як вам зараз бачиться перспектива розвитку ситуації на Донбасі? Чи наблизилися ми за цей рік бодай трохи до вирішення проблеми, до встановлення миру? На скільки ще років у нас Донбас?

Тарас Чорновіл: Важко бути оптимістом, коли маєш справу з фашистською Росією. Путін поводиться все нагліше й загрозливіше. Демонструє босяцьку самовпевненість і відверте хамство міжнародного масштабу. Зараз говорити про якісь зрушення чи перспективи – надмірність. Добре, що зберегли те, що маємо. Одна з причин такої хамовитої й загрозливої поведінки – близькість виборів. Путлєр визначився, хто його ворог і чийого програшу він несамовито добиватиметься на виборах. Про це вже остання шавка в кремлівських підворотнях відтявкала, що він ненавидить і хоче не допустити переобрання Порошенка. А для цього до виборів буде нагнітати ситуацію. Бо розраховує на тих десь із 30% відсотків, яким на всі наслідки наплювати, лише б війна закінчилася, армію перестали фінансувати, а їм за ці гроші і пенсії підвищили, і тарифи понизили… Наївні, звісно. Але вони в нас є, і їх дуже багато. Путін своїм нагнітанням ситуації на Донбасі ніби сигналізує їм: «Не голосуйте за Порошенка, голосуйте за тих, хто вам обіцяють швидкий мир без якихось особливих передумов». Тому до виборів жодних суттєвих покращень очікувати годі.

А от після виборів я, як доволі непоганий знавець психології правлячого класу, можу прогнозувати дуже несподіваний результат. Якраз обрання Порошенка швидше сприятиме зняттю напруги й прискоренню завершення війни. Бо з нього вже й так нічого не витиснеш, а санкції все болючіші. Краще відступити, як на Курилах. А перемога когось із «договороспособних» для них самих обернеться на пекло. У Путіна вже давно своїм фаворитам в Україні не вірять більше, ніж навіть ворогам. Я особисто чув, як висловлювався Гризлов про ніби ж проросійського Кучму. Також наслухався заяв кремлівських достойників про Януковича. Останній став для Кремля дуже показовим сигналом, що навіть найбільш проросійський президент в Україні, отримавши владу, не захоче нею ділитися, а захист для себе почне шукати в Європі. Тому якраз на своїх прийнятних і бажаних відразу ж почнуть тиснути особливо жорстко. А тиснути найзручніше Донбасом. Ну може, як маленький пряник, спершу таки випустять більшість наших заручників і полонених, але вмить перехоплять батога, а заручників незабаром нахапають нових.

Читайте такжеЮрий Касьянов: Когда мы отправим в Россию поток гробов с наемниками, война тут же закончитсяMegan: Чи збираєтеся ви брати участь у наступних парламентських виборах? Якщо так – з якою політсилою підете?

Тарас Чорновіл: Поки не хочу. Я тільки не так давно відійшов від дуже поганого морального відчуття, яке залишилося після своїх колишніх чотирьох каденцій. Там сильно викривлюється сприйняття оточуючого світу й стає однобокою психіка й мораль людини. Потім дуже болісно й соромно. Але десь є межа, коли ці почуття слабнуть і знову починає кортіти. Я ще до цієї межі не дійшов. Коли вона буде – не знаю. Якщо проляже десь наступного року, то може задумаюся. Але сам я йти не можу – банально нема грошей. А в списку від партії – тут дві проблеми:

1) я маю свою історію. Не завжди добру. Це відразу використають опоненти проти списку, в якому я міг би опинитися. Та й сам я доволі самостійний, маю свою думку, а тому не всім вигідний;

2) я маю свою позицію й ставлення до політики й політиків, не приховую своєї підтримки тим діям, які робить Петро Порошенко. Оцінюю його не як «менше зло», а як дуже хорошого президента, найкращого з усіх, які досі були. Але в його політичній силі БПП при створенні сформувалася вкрай неоднорідна команда. Там є люди, з якими цікаво й приємно разом працювати, а є ті, кого я інакше, як шкідником не назву. Ну хоча б Сергій Лещенко. Але не він один. Тому, навіть якщо запропонують, я ще буду приглядатися й ставити запитання.

Але повторюся – поки я особливим бажанням опинитися в тому борделі не горю. Особливо, коли дивлюся на жахливу безвідповідальність нинішніх нардепів чи такі гидотства, як вони, наприклад, влаштували в день голосування за воєнний стан. Навіть уявити себе серед усього цього лайна не можу…

Hunter: НАТО увеличивает свое присутствие в Черном море. Это послужит сдерживающим фактором для России или, наоборот, спровоцирует истеричную и агрессивную реакцию Москвы? И в каком случае эти "наращенные силы" НАТО начнут действовать, а не просто психологически давить на Россию?

Тарас Чорновіл: На це якраз особливо розраховувати не варто. Кораблі НАТО не будуть входити в прямий конфлікт з силами РФ, не стануть ескортувати проходження наших кораблів через Керченську протоку тощо. Та й термін їх перебування в Чорному морі обмежений угодою «Про протоки» (Босфор і Дарданелли). А країна НАТО Туреччина поки грає подвійну гру. Цей захід – це демонстрація сили, чіткості намірів, солідарності з Україною. Але на неандертальця з ядерною сокирою такі аргументи діють не надто протвережуючи. Тому лише від цієї акції нічого особливо не зміниться ні в гірший, ні в кращий бік. Але в комплексі з усіма заявами НАТО, іншими виявами підтримки та загрозами секторальних санкцій це вже суттєвий фактор тиску. Не думаю, що це змусить агресора відступити, але від кількох додаткових кроків уперед таки може стримати.

Hunter: То, что НАТО увеличивает свое присутствие в Черном море, послужит сдерживающим фактором для России или, наоборот, спровоцирует истерическую реакцию Москвы и очередной акт агрессии? И в каком случае эти "нарощенные силы" НАТО начнут действовать, а не просто психологически давить на Россию?

Тарас Чорновіл: Я про це писав. Але давайте не перебільшувати роль флоту НАТО в Чорному морі. Захід окремих кораблів буде тимчасовим і нестратегічним. Це дуже промовистий знак, але не розв’язання проблеми. Основний фактор тиску – це дипломатія і санкції. Плюс – сильна українська армія та єдність суспільства і політичних сил у протистоянні ворогу. Шабаш у Верховній Раді в день ухвалення воєнного стану свідчить, що в останньому пункті у нас жахливий прокол.

Terentij: Якими будуть наслідки виходу США із "ракетного договору" і невиконання його Росією? Світ на порозі ядерної війни?

Тарас Чорновіл: На «годиннику судного дня» експерти пересунули стрілку до позначки, яка була під час Карибської кризи. Тобто найкритичнішої за весь час аналізу. Але загрозу якраз посилювало мовчання США та бездіяльність Обами й на початку Трампа. Путін кожну свою вилазку, що сходить з рук, сприймає як слабкість західного світу та заохочення до нагнітання напруги. Москва вже дуже давно не виконує умови договору. Безконтрольно створювала ракетні носії, оснащувала їх ядерними боєголовками, напічкала ракетами Калінінградську область, а зараз порушує договір про нерозповсюдження ядерної зброї, завозячи носії й, очевидно, боєголовки до окупованого Криму. Це критична загроза для Європи, європейського командування НАТО та геополітичним інтересам США. Звісно, що загроза наростає й для України.

Якщо Трамп теж виведе Америку з угоди, то це матиме зворотний ефект – за злочин наближається розплата. РФ нарощувала свої озброєння в минулі роки, коли там був доволі позитивний економічний клімат та високі ціни на нафту. Лафа закінчилася, і якраз тепер США демонструють готовність відновити гонку озброєнь. У США фінансово-економічний жирок є, а в Путістані – лише шкіра й кості. Колись саме такими діями Рейган призвів СРСР до стану повного виснаження й подальшого розпаду. Зараз усе дуже схоже. За однією різницею: радянські й американські ракети взаємно могли знищити обидві наддержави. А зараз усі американські ракети можуть долетіти до Раші (пригадуєте, в скільки кліків американці виключили на пів року космічний антиракетний щит РФії?), а російські загрожують лише Європі.

Нема паритету ядерних озброєнь. Почати ядерну війну за таких обставин може лише самогубець. Путін дійсно поводиться неадекватно, але згадую слова Швеця: «Неужели вы думаете, что это набриолиненое, обколотое ботоксом существо пойдет на акт ритуального самоубийства?».

Olecia: Розкажіть, як результати нещодавніх виборів у Грузії можуть позначитися на українсько-грузинських відносинах? Яку політику тепер може проводити Грузія щодо Росії?

Тарас Чорновіл: Змін не буде. Зберігся статус-кво. Грузинська Мрія не допустила реваншу Саакашвілі, який шизофренічно непослідовний, а тому від нього можна було очікувати найнеймовірніших кульбітів. Грузинська Мрія – сила не проросійська, але з Росією уникає прямої конфронтації. Доки Путін загруз в Україні, йому не до Грузії. Однак, коли вони впритул наблизяться до НАТО, їх чекає багато проблем. Президент у Грузії не є сильною фігурою, але пані Зурабішвілі все ж чітко визначила зовнішній вектор, за який відповідає: «З Росією покращувати відносини зарано. Особливо після того, що вона зробила в Грузії і коїть в Україні». Політика в нас з ними збережеться дружня, зі взаємною підтримкою, але без надто значних результатів. Грузії самій допомога потрібна. Але паскудства з Тбілісі очікувати не слід.

Історія з Семенченком-Грішиним та його бойовиками призведе до формальних невдоволень, але не більше. Навіть офіційну ноту протесту навряд чи будуть слати. Саакашвілі, його та Семенченка бойовики всі разом були такі дурні, що проводили бойову підготовку в польській ESA, задекларувавши мету «підготовка охорони для ВІПів», а при тому замовили курс типовий для звичайних найманців і потенційних диверсантів. Їх вели ще з Вроцлава, а грузини все знали задовго до висадки диверсантів. Тому на відносини з нами цей інцидент не вплине.

dim-dim: Скажіть, що ви вважаєте найбільшим провалом і найбільшим досягненням зовнішньої політики України за 2018 рік? А також які найбільш серйозні задачі стоятимуть перед українськими дипломатами наступного року?

Тарас Чорновіл: У реальній зовнішній політиці рідко застосовуються категоричні формулювання. Але успіхом цього року можна назвати збереження та посилення політики санкцій проти РФії, хоча нам уже накликували їх скасування. Також поглиблення (шкода, що не розширення) антипутінської коаліції. Ще безумовний позитив – настільки сильне використання американського чинника. Порошенко навчився грати з різними елітами й прошарками у владі й політикумі США для втілення наших інтересів. Морально – велике досягнення визнання в США Голодомору геноцидом українського народу. Це не дрібниці! Це символіка, на якій побудовані зовнішні зносини. Але найнеймовірніший тріумф – це ситуація з Томосом і автокефалією. Для України – це питання навіть не століття, а тисячоліття. Для Москви так само, але зі знаком мінус. Фактично, розпочато демонтаж «русского міра». І це, найперше, не гуманітарна, а міжнародна політика, бо там було докладено найбільше зусиль.

Тепер про втрати, негативи, провали. Об’єктивно провалом ще довго будуть завершуватися всі наші зусилля зупинити, стримати ра**истських агресорів. Чи можна було зробити щось більше? При ідеальній допомозі Заходу, можливо, що так. Але підтримка не завжди була такою одностайною та потужною, як хотілося. А самим? Ну просто згадаймо сусідів нацистської Німеччини з 1937 по 1940 рік. У них теж був провал зовнішньої політики, але й шансів у них тоді не було. А ми досі не впали, не зникли, не здалися, не дали нагоди безкарно почати наступальну операцію та ще й скубемо російського двоголового півня-мутанта, аж пух летить. Тому тут питання провалу не зовсім однозначне. Не маємо успіху в Угорщині, погіршилася ситуація в ряді країн, як Австрія чи Словаччина, але це можна пересилити.

Погано, що затримуємося з реакцією на зміни в Італії. А головне – досі не маємо алгоритму посилення відносин з Китаєм.

Fargo: Меркель заявила, что на посту канцлера она последний срок. Как отход Меркель от дел скажется на переговорном процессе по Донбассу? Это будет на руку России? Какие риски в этой ситуации для Украины?

Тарас Чорновіл: Меркель поки лише склала зі себе повноваження лідера партії. До завершення каденції канцлера доволі далеко. Нам за цей час ще треба тричі пережити власні вибори, а тут уже дійсно значна загроза. Меркель, Трамп, Мей, хто завгодно не виправлять наших виборчих помилок. Меркель багато чим жертвує в себе в країні, підтримуючи Україну. Але нести ці втрати вона готова лише при певній чітко визначеній політиці нашої держави. З Порошенком вона працює й не дозволяє собі відмовитися від обіцяного. А от з Тимошенко вона точно не захоче мати тісного контакту. Меркель не переносить популізму, брехні й демагогії.

А після нових виборів у Німеччині ця країна трошки зменшить свій вплив у Європі, бо роль особистості в історії ніхто не скасовував. Але кардинальних змін бути не повинно. Спадковість цінностей – це та основа, на якій тримається європейська цивілізація. Навіть крайні праві в Австрії чи деструктивні популісти в Італії після приходу до влади сильно корегують свої попередні проросійські заяви. А в Німеччині на перемогу таких екстравагантних політиків Путіну сподіватися не доводиться.

slava_tur: Скажите, пожалуйста, как вы оцениваете перспективы Порошенко? И верите ли вы сами в эти слова?

Тарас Чорновіл: Ви ще не прочитали моїх слів, а вже наперед піддаєте їх сумніву й іронії. В те, що говорю й пишу – вірю. Бо маю привілей – можу говорити те, що думаю. Я колись попрацював політтехнологом (це професія, коли маєш створювати викривлену штучну «реальність» і маніпулюєш свідомістю людей), більше не хочу. Я зараз працюю політологом. І від мене замовники чекають саме достовірної інформації та виваженого аналізу.

А тепер про перспективи Порошенка (я так розумію, що виборчі). Вважаю їх дуже високими. Рейтинги, які нам пропонують, це як виготовлення ковбаси – раз побачиш процес у цеху й більше цей продукт їсти не зможеш. Там не конче фальсифікація в опитуваннях. Є десяток інших маніпуляцій з часом, вибіркою, обставинами, коли проводять опитування. А потім із десяти знятих досліджень публікують лише одне-два, де вдалося отримати бажаний результат. Соціологія вже стала однією з форм політтехнологій. Але головне – це наша інфантильність. Ми відповідаємо не на питання, поставлене інтерв’юером, а відображаємо свій емоційний стан. Тому дані соціології, особливо ранньої, в нас так разюче відрізняються від результатів виборів. Згадайте осінь 2014-го і показники «радикалів» Ляшка, «Народного Фронту» й БПП в соціології та на реальних виборах. Невідповідність у 5-7 разів!

Порошенко має проблеми на старті – як уособлення влади його не люблять і критикують. Конкуренти пробують розіграти сценарій, щоб він не попав у другий тур. Для цього треба добитися висунення когось із цього самого середовища. Наприклад, переконати Яценюка повторити його «подвиг» 2009-2010 років, коли саме він посприяв перемозі Януковича. Але ж він розуміє, що йому цього не простять. Те саме й з висуненням Вакарчука та ще декого, хто б відтягував його голоси. Хоча думаю, що це не спрацює.

А в другому турі включиться зовсім інший психологічний механізм, і якраз Тимошенко він долає досить переконливо. Зрештою, побачимо. Якщо вороги Порошенка не пошматують його електорат перед першим туром, то, найімовірніше, він повторно очолить країну. І, повірте, для нас усіх, у тому числі й для Вас, це буде позитивний результат.

Володимир: Що дадуть перевірки облгазенерго по вказівці пана Гройсмана?

Тарас Чорновіл: На надмірний результат не розраховую. З облгазами треба розбиратися за іншим принципом: наскільки законно відбулася приватизація, яким чином передавалися основні фонди, мережі, оснащення тощо. Там були дикі порушення. Мережі, які були державними, мають бути в розпорядженні держави, а не в безоплатному користуванні облгазів. Є чимало концептуальних дій, які колись треба буде виконати. А зараз прем’єр лише підняв тему окремих цілком конкретних випадків зловживань із тарифоутворенням та з неправомірними нараховуваннями й вибиваннями з людей неіснуючих боргів. Думаю, що в ряді випадків ситуацію виправлять та на порушників накладуть санкції. Але це доволі фрагментарна дія. І не скрізь перевіряючі органи зможуть довести факт порушення. Щоб щось змінити кардинально, слід ухвалити вольове рішення й переглянути сам принцип діяльності облгазів і подібних операторів ринку, які паразитують на державній власності та є переважно лише посередниками. І крім того, там проглядається фактор монопольної змови та гальмування створення ринку газу в Україні.

Олександр: Чи не плануєте ви публікації книги-спогадів про події Майдану 2004 року?

Тарас Чорновіл: Про той Майдан мають писати люди, які брали в ньому участь. Я можу писати про Революцію Гідності, бо був її учасником. Також про невдалу революцію 2001 року, коли був одним із лідерів, як і про здобуття незалежності, протистояння репресіям комуністично-кагебістського режиму. Але я розумію Ваш натяк. У 2004 році я зробив найбільшу помилку свого життя, коли через протистояння з Ющенком (і я мав усі підстави тоді для такого ставлення) підтримав Януковича. Але від нього я таки зумів вирватися не тоді, коли він уже втікав з України, а ще 2008 року. І повірте: це було зовсім не легко й дуже ризиковано. Проте, час перебування в ПР добавив мені колосального досвіду й знань про події у тому середовищі. А ще я став свідком, як масово тоді всі нинішні «патрійоти» бігали до Януковича просити грошей та підтримки. Чи напишу я колись саме про це книжку? Поки вистачає часу лише на дуже дошкульні для декого статті, інтерв’ю та дописи в Фейсбуці (раджу проглянути). А з книжкою – буде видно.

Игорь: Вы когда-то были адептом «Партии регионов». Вас тогда использовали точно так же, как сейчас использовали волонтеров, журналистов во время выборов по спискам партий в Верховную Раду? Скажите, у Вас тогда не хватило мозгов понять это? И не стыдно ли за тот период?

Тарас Чорновіл: Перед Вами я точно сповідатися не буду. Чому я там опинився – писав і розповідав сотні разів. Як і про те, що там робив та як і коли звідтіля вирвався. Є згадки й у цьому чаті. Ви теж могли прочитати, але вам важливіше не суть справи, а змога зробити випад. Тому відповідь не вам, а іншим, нормальним читачам.

Мій приклад мав би стати уроком для багатьох, у кого емоції в якусь мить перемагають розум. Принцип «ворог мого ворога – мій друг» у суспільному житті неприйнятний. Бо дуже часто ворог мого особистого ворога може виявитися не другом, а ворогом усієї моєї країни. Саме через цей феномен дуже багато людей (і ви в їх числі – я уважно стежу за чатами та їх активними учасниками) почали працювати проти своєї країни й підігрувати ворогу. Бо є чіткий принцип: коли для тебе Порошенко, Гройсман, Турчинов чи будь-хто інший стане більшим ворогом, ніж Путін, то ти вже перейшов на другий бік. І питання лише в одному – коли тебе відшукають і запропонують виконати завдання проти «злочинної влади», а насправді – проти країни.

Я цю помилку зробив, коли в Україні ще був мир і спокій. І виправити її встиг не під час війни в своїй країні, а під впливом далекої війни в Грузії й реакції на неї наших політиків. Вийшов з тої партії ще в 2008-му. Тому зашкодив своєю позицією лише самому собі. Януковича в 2004-му президентом не зробив, а, навпаки, привів до поразки. А в 2010-му до влади його привели такі, як ви, «противсіхи», які критикувати вміють добре, а подумати про наслідки своїх дій часу якось бракує.

За свою помилку я заплатив тоді, продовжую платити й нині і дуже хочу, щоб ніхто її не повторював. Але армії «зрадофілів» і «всепропальщиків» доказують, що на чужих помилках у нас не вчаться. Не вчаться й на своїх. От тільки те, що в мирний час було фатальною помилкою, в час війни – уже злочин. Задумайтеся. А заодно передайте вітання «мамі Юлі» (я ж казав, що відстежую деякі рухи активних учасників чатів).

Читайте такжеМирослав Гай: Путин умрет, а россияне еще лет 50 будут платить репарации УкраинеDupe: В передаче «Эхо Украины» (от 06.12.2018) девушка-волонтер сказала о проблемах с финансированием инвалидов АТО. По стечению обстоятельств в этот же день на улице я встретил парня (лет 25), инвалида АТО с изуродованной головой и искалеченной рукой. Он просил милостыню. Я ему дал денег, но на ум пришла передача Ганапольского от 03.12.2018, где министр оболваненных территорий Черныш с гордостью рассказывал, что липовые переселенцы могут спокойно перейти из ОРДЛО в Украину, получить соцвыплаты наличными и вернуться назад. Дальше пошел бред о покупке наших товаров и т.д. А что дальше происходит с этими наличными? А дальше народишко идет в обменники госбанков «Л/ДНР», меняет их на «деревянные» и отоваривается (гривна там не ходит вообще). Суммы вывоза гривневой массы в ОРДЛО за год сопоставимы с кредитами МВФ. Получается для своих (инвалидов АТО, реальных переселенцев, семей погибших) денег не хватает, а на финансирование сепаратистских квазиреспублик – всегда пожалуйста? Получается, что все разговоры о необходимости повесить всю тяжесть содержания ОРДЛО на РФ – фикция, и мы помогаем оккупантам их содержать? Газ не даем, свет не даем, торговли нет, вода – 200 миллионов гривен, а налички десятки миллиардов гривен?

Тарас Чорновіл: Ви говорите про дівчину волонтера, яка щось сказала. Сказала правильно, але не про все. Витрати на підтримку ветеранів ідуть, на медицину йдуть, на соціальні, профорієнтаційні програми – теж. Не завжди доходять… Тому й ухвалили рішення створити спеціальне міністерство у справах ветеранів. Крок для України безпрецедентний, а, значить, свідчить про те, що проблему бачать. І міністерство, як головного розпорядника бюджетних коштів та програм, для дрібних грошових потічків ніхто засновувати не буде. Там мільярдні ресурси.

Щодо «ветеранів АТО, які змушені жебрати» та про побаченого вами такого «ветерана». Ви впевнені, що він справжній ветеран? Схоже, я знаю, про кого Ви пишете. Сам його часто бачу. Це людина, яка ніякого відношення до війни не мала. Є чимало страшних випадків, коли ще дітьми людей калічать для майбутнього жебрацтва. Активні ветерани й організовані їхні спільноти закликають не вірити в ці казочки про «жебраючих ветеранів». Там добре поставлена взаємодопомога й підтримка. Проблема з тими, хто десь на відшибі замкнувся в собі. Тут питання не в грошах, а в психологічній підтримці. І цих людей ще треба відшукати… Так само можете щодня побачити жебраючих «переселенців з Донбасу». Та пригляньтеся до них уважніше – вони ж усі зі сусіднього ромського табору. Бідність серед цих людей буває часто, але користаються цим якраз «професійні жебраки» і їхні господарі.

А тепер щодо виплат тим, які живуть на непідконтрольних територіях. Ви сильно змістили тональність виступу міністра. Він казав, що люди звідти зареєструвалися в наших містах, прибувають сюди, отримують готівкою пенсії і повертаються назад. Якраз позиція держави зводилася до того, що на окупованих територіях, згідно з конвенцією, всі соціальні витрати покладаються виключно на окупанта. Тому в нас увели складну систему регулярних перереєстрацій та перевірок. І за це уряд заклювали всі правозахисники, опозиційні партії (не лише «Оппоблок»), закордонні посадовці й суди. Попри всі вимоги, ми не надсилаємо грошей на окуповану територію, але тим, хто прибув сюди, їх таки видають без додаткових перевірок.

Морально я тут у чомусь погоджуюся з Вами – є добропорядні жителі Донбасу, які покинули окуповану територію, не захотіли жити під ворогом, їм слід допомагати в першу чергу, але ми живемо не у вакуумі. Є добре зрежисований міжнародний тиск. Тут треба вміти вигравати в інформаційній війні, а вже опісля робити якісь організаційні заходи. А я к у ній виграти, якщо навіть Ви тут повторили кілька підкинутих ворогом ідеологем про зневажених, доведених до жебрацтва ветеранів…

Dupe: Судя по Вашему ответу на мой вопрос, реальные переселенцы -лохи, потому как могли спокойно жить у себя дома и не маяться по съемному жилью. А Путин уже своего почти добился – мы содержим коллаборантов и финансируем их недореспублики. Спасибо за откровенность.

Тарас Чорновіл: Ви погано прочитали мою відповідь. Там зовсім про інше.

Володимир: Статут ООН, глава V, стаття 23 говорить, що «1. Совет Безопасности состоит из пятнадцати Членов Организации. Китайская Республика, Франция, Союз Советских Социалистических Республик, Соединенное Королевство Великобритании и Северной Ирландии и Соединенные Штаты Америки являются постоянными членами Совета Безопасности». Згідно зі Статутом ООН, постійним членом Радбезу ООН є СРСР, а не РФ. Чому Україна не ставить питання про нелегітимність постійного перебування в Раді безпеки ООН РФ, а, значить, і нелегітимність її права вето? Якщо РФ є правонаступницею СРСР, то чому це не відображено в Статуті? Чи давала згоду Україна на це правонаступництво? Наскільки я знаю – ні. Україна досі претендує на 1/6 алмазного фонду СРСР і 1/6 його закордонного майна, яке РФ одноосібно привласнила.

Тарас Чорновіл: Ви праві. Ніколи й ніде не було ухвалено рішення, що РФія має стати правонаступником СРСР в Радбезі ООН. Це відвертий волюнтаризм, який ніколи не був підкріплений легітимним рішенням. Просто тоді, коли Союз розпався, Джордж Буш старший уже встиг потоптати політичний спадок Рейгана і став відверто підігрувати спершу ліберальній імперії СРСР Горбачова (пригадуєте, що він заявив тоді у нашій Верховній Раді?), а потім неоліберальній імперії Єльцина. За підтримки США та більшості країн світу цей факт був сприйнятий ніби «по замовчуванню».

Жорстко заперечити могли й мали Україна й Білорусь, які, на відміну від Росії, були членами-засновниками ООН і постійно були представлені в організації. Мали, але не стали. Чому так поступив демократ Шушкевич, не розумію. Може відчував себе не настільки впевнено, а може надто товаришував з іще демократичним Єльциним? А Кравчук і потенціал мав, і дружби з Борісом не водив, а просто зрадив. Як і з Чорноморським флотом, і зі здачею арсеналу тактичних ядерних ракет…

Зараз щось переломити складно, бо всі сприймають правонаступництво Московії як щось само собою зрозуміле. Але час іде. Ще торік ніхто й припустити не міг, що Вселенський патріарх відважиться кинути такий виклик Москві й надасть Україні автокефалію. А бач, вигоріло. Думаю, що десь у не надто далекому майбутньому Московщина саме через це нелегітимне правонаступництво може втратити місце в Радбезі.

Odessit: Буде в Україні своя церква? На що може піти Кремль, щоб зупинити цей процес?

Тарас Чорновіл: Я, хоча й греко-католик, але в цьому процесі ще з 2000 року. Тому знаю, наскільки це важливо, та який спротив мусив долати Порошенко, щоб цього досягнути.

Тепер – по суті. Церква своя буде. Надіюся, що наші доморощені «три гетьмани на двох українців» таки не зірвуть процес на самому фініші. Надіюся, що вже перешкод не виникне, бо Собор проводить не наше духовенство, а екзархи Його Всесвятості. І лише після того церква стане дійсно цілком незалежною та повністю автокефальною.

Не бачу механізмів, якими Москва могла б зупинити цей процес – тому так і бісяться що московити, що їхні лакузи. Можуть, звісно, зла натворити, аж до терактів, але для того й маємо спецслужби, які таки чимало навчилися за роки війни.

Є інша проблема. Після утворення нової церкви виникне дуалізм, бо УПЦ МП нікуди не зникне. Почнеться тривалий процес переходу парафій до української церкви, і влада має подбати, щоб не було зловживань, але й щоб ніхто не заважав громадам робити свій вибір.

Одна відома кандидатка в президенти цього літа не дарма зустрічалася то з Новинським, то з Добкіним, то з іншими тінями московського минулого. Не здивуюся, якщо у випадку її перемоги процес буде штучно затриманий, а потім у МП влиють гігантський фінансовий ресурс та підкріплять його адміністративним. Тоді все застопориться на роки, а процес піде дуже жорстким шляхом…

Ну, і для прощання з УПЦ МП має теж долучитися держава через процедуру переєстрації парафій РПЦ в Україні, а не цілісної митрополичої структури, бо так визначив Вселенський Патріархат. Та ще й під новою назвою. Боюсь, що дехто з претендентів на булаву вже кров’ю розписався Онуфрію й Кирилу, що цього не допустить.

Кочур О.: Чим, по-вашому, закінчаться у Франції протести "жовтих жилетів"? Якими будуть наслідки для французької влади? І ще цікава Ваша думка – як вам здається, ці акції розпочалися з суто внутрішніх логічних і зрозумілих причин, чи все це з певною імовірністю було інспіровано "третьою стороною"?

Тарас Чорновіл: Все скоро згасне. Властиво, вже стихає. Там були чотири групи. Назвемо їх так: 1) закономірно невдоволені; 2) ліво-популістські демагоги; 3) звичні право-радикальні й анархістські банди; 4) російські «друзі».

Макрон проявив політичну недалекоглядність, коли логічні з погляду уряду реформи вирішив провести нахрапом без підготовки й розкачки. У Франції й так високі податки та дороге пальне. Запланована реформа стала надто болісною для певної частини населення (перші «жовті жилети»). Їх претензії можна було зрозуміти й врахувати. Але в Франції слідом за реальними, часто не дуже мирними, демонстрантами виходять любителі дебошу. Так там буває завжди. Макрон цього не врахував.

Доки він ігнорував загалом прийнятні вимоги долучилася друга група, яка сформулювала й засіяла між протестантами абсолютно нереальні, безглузді, а часом і злочинні вимоги у списку десь із 25 пунктів. Там уже був абсурд (одночасно різко знизити податки й так само масштабно підвищити пенсії й зарплати). Джерела теж запропонували – ну, це вже був навіть не комунізм, а тупий ленінсько-сталінський більшовизм: «у всєх всьо отобрать і всьо всєм подєліть». Ну, не аж так, але дуже близько. У нас теж така була – відлякувала інвесторів заявами про тотальну реприватизацію. А коли всі разом демонстранти перейнялися нереальними вимогами, прибігли треті й почали палити машини, бити вітрини…

А де ж проявилися четверті? Та на всіх стадіях процесу, тому й заворушення наблизилися до рівня заколоту, а серед вимог здомінувало про відставку президента. Перші заклики до непокори озвучила подружка Путіна й декого з наших націоналістів Ле Пен. Потім підключилися «Раша Тудей-Франсе» та ряд ЗМІ, на які Русланд має вплив, далі вийшли мутні персонажі, які перевертаючи черговий автомобіль чомусь вигукували «Давай-давай!» та доповнювали все це відбірним матом, а ще далі на вулиці повилазила й геть несусвітня нечисть – два проросійські пропагандисти, що давно працюють з Глазьєвим, пронесли Парижем прапор так званої «ДНР».

Зараз влада трошки задобрила перших, хто не захотів задовольнятися й так чималим, просто розігнали. Далі заарештували найактивніших із других та третіх. А от про четвертих якось дуже обережно заявляють, що, мовляв, ведеться розслідування… От якби з них почали, а ще перестали видавати московитам без розбору довготривалі візи, а видані потрохи анулювали, та ще б агентуру повиловлювали й «Раша Тудей» прикрили, то може б і не було зіткнень і мільярдних втрат…

y-grek: Будут ли протесты во Франции иметь какие-либо последствия для Украины?

Тарас Чорновіл: Дуже незначні й опосередковані. Макрон після жорстких випадів проти Путіна на старті своєї каденції раптом почав переходити до мови конформізму. Його візити на Петербурзький форум, інші зустрічі з Путіним, примирлива риторика зараз показали свою безсенсовність. Путін найболючіше б’є по тих, хто розслабилися і не тримається у тонусі. Для Макрона це буде урок.

Якщо спецслужби підтвердять не лише участь російського елементу у безладах, але й причетність до їх організації, то ми знову побачимо колишнього жорсткого і безкомпромісного Емманюеля. Для нас це добре, бо він – один із учасників "нормандського формату".

Cvb: Як гадаєте, чи принесе Україні користь співпраця з МВФ, якщо говорити про більш довгу перспективу, а не вирішення термінових проблем "аби дефолту не було"? Чи зуміє Україна стати успішною, якщо продовжуватиме сидіти "на голці" МВФ?

Тарас Чорновіл: «Сидіти на голці МВФ» – справа немудра. Тільки не треба було декому з колишніх політиків нас на цю «голку» підсаджувати. Найбільше запозичень, та ще й на невигідних умовах, які потягнули за собою ріст процентів та перекредитування, зробили Тимошенко та Азаров. І головне – пояснити, на що ж пішли ці десятки мільярдів доларів, чомусь ніхто нині не може. Тому короткострокові завдання – в черговий раз перекредитувати старі борги, щоб не надто болісно пройти пік виплат і не обвалити гривню, це теж важливо.

Але МВФ не є просто банком з низькими відсотками. Це – міжнародна установа, яка не інвестує у ті чи інші галузі. Фонд підтримує платіжний баланс і стійкість національної валюти. А ще пропонує при цьому відповідну модель розвитку країни, яка напрацьована поколіннями науковців, експертів, політиків. З нею можна сперечатися, обурюватися, але нічого мудрішого поки не придумали. Ні, звісно, коли ти володієш мегазапасами корисних копалин і маєш мультипозитивний торгівельний баланс, то тобі ці поради дійсно ні до чого, хоча приклад Венесуели свідчить, що краще було б послухатися, а не гратися в популізм.

А рецепти зводяться до простих істин. Економіка має бути ринковою з ненадмірною державною регуляцією; держава не повинна володіти підприємствами, бізнесом тощо, її утримують податками, а виробництво має вести приватний власник (приватизація); ринок землі, що притягує дешеві кредити й в рази піднімає продуктивність аграрного виробництва – річ абсолютно неодмінна; будь-яка корупція – це зло, її треба викорінювати; взаємовідносини фізичних і юридичних осіб гарантуються справедливим судом… Таких само собою зрозумілих речей є ще з десяток-два. МВФ пропонує їх для втілення й підкріплює свою пропозицію дешевим кредитом. Вони ж нічого неймовірного не вимагають.

Серед базових вимог нема зростання тарифів! Це лише побажання. Але якщо ви можете зберегти збалансований бюджет і водночас доплачувати з бюджету за занижені тарифи й паралельно при цьому поборювати корупцію, яка все це звично супроводжує, то Боже помагай. Це не МВФ зобов’язав Україну серед ширшого набору засобів збалансування бюджету вибрати якраз ріст тарифів для досі незаможного населення. Це Тимошенко ще в 2008-му вибрала саме цю опцію.

І наостанок – це брехня, що МВФ нікого не зробило щасливим і заможним. Бідність прийшла в ті країни, які через бажання зберегти корупцію та популізм, відмовилися від принципів Фонду. Дійсно, швидкий прорив зробили країни, які не пішли за рецептами МВФ – так звані «азійські тигри». А знаєте, якою ціною? Повним припиненням на чимало років усіх чи майже всіх соціальних програм, жорсткими вимогами до працівників та відвертою диктатурою, яка забезпечувала такий шлях розвитку. Хочемо спробувати?

Аліна К.: На днях Володимир В’ятрович написав у Фейсбук: "Кращим відзначенням Бандери буде не присвоєння йому частково скомпрометованого звання Героя України, а запровадження нагороди імені Бандери, для тих хто захищає нині нашу незалежність". А як ви думаєте, чи слід героїзувати Бандеру, і чи варто запроваджувати нагороди його імені? Може, краще не дратувати саме зараз ту частину наших людей, яка поки що не готова сприймати цю історичну постать?

Тарас Чорновіл: Двояке відчуття. Бандера – символ. Величний і героїчний. Він дійсно був патріотом і жертвою трьох режимів, але нічого того, що йому приписують, як з одного боку, так і з іншого, насправді не звершував. На відміну від Романа Шухевича, сотень командирів УПА, провідників, боївкарів. Символ треба берегти й леліяти, але спершу його треба очистити від наклепів. Не російських, а тих, що, на жаль, із західного боку. Виконаємо інформаційну роботу, погасимо пристрасті, а тоді вже можна й про орден дискутувати.

От уявіть собі: нагороди ж започатковує президент, він же ними й нагороджує. Йому доведеться видати відповідний указ, подати законопроект. А далі увійти в клінч з поляками, які нині активно нам допомагають. А ще – чи не аплодували б цьому рішенню в тій же Москві, коли б їхні ж брехливі лобісти натравили на нас половину світу. Західну половину.

Тому всьому свій час. Перед створенням нагороди мають пройти два етапи: героїзація в себе на Батьківщині (вже відбулася) та призвичаєння до його постаті наших друзів.

Koval: Як гадаєте, чи розуміє Захід, світова спільнота, що відбувається в Азовському морі, Керченській протоці? І чи робить насправді Україна все, залежне від неї, щоб пояснити перебіг подій?

Тарас Чорновіл: Зрозуміли й доволі точно потрактували. Іншу думку висловили переважно пропутінські політики в Європі, але їх було вкрай мало. Той же спікер словацького парламенту огидно висловився, але його орієнтація добре відома. Спершу аж надто обережно й іноді не зовсім коректно робили заяви й деякі інші знакові політики, як той же міністр закордонних справ Німеччини. Але вони дуже скоро дали зрозуміти, в чому причина такої відстороненості: вони дуже добре розуміють всю важкість злочину РФ; розуміють, що за таке треба накладати жорсткі санкції, але не хочуть. Тому й пробували трохи применшити подію.

Ekskurs: Сегодня уже можно анализировать работу президента после четырех лет правления. Сделано очень много – продвижение в ЕС (не на словах), безвиз, даст Бог, свою церковь получим, мобилизация ЕС против РФ (о которой никто и не мечтал в 2014 году), больше самоуправления на местах, а самое главное – это фактически с нуля созданные ВСУ и не капитуляция перед РФ, которая, как по мне, была бы неизбежна, будь президентом кто-либо другой. Нынешней власти пришлось разгребать все то дерьмо, которое оставили после себя все т.н. «успешные руководители», начиная от Кравчука и заканчивая Ющенко (Янукович – это вообще отдельный диагноз). Но при всем этом голосовать за него ни я, ни моя семья не будем. Почему? Потому что он, как и Ющенко, пошел на договорняк с «регионалами», которые с КПУ организовали и на начальном этапе поддерживали весь этот «сепарский» шабаш на Донбассе. Как и Ющенко, вместо того, чтобы после Северодонецка выкорчевать этот сорняк, дал ему восстановиться и вернуться к власти. Все те несчастья, которые происходят сегодня, заложены были еще в 2005 году. Боюсь, последствия договорняка Порошенко с донецкими сведут на нет все достижения, будут более трагичными для украинцев и сопоставимы с правлением коммунистов. Скажите, что я не прав?

Тарас Чорновіл: Ви точно описали досягнення, хоча насправді їх в рази більше, але це – окрема тема. Я ж зосереджуся на тому, що Вас тривожить у позиції Порошенка. Пишете про домовленості з екс-«регіоналами» та іншою подібною публікою. Та нема там того, що ви називаєте «договорняком». Просто згадайте ситуацію 2014 року. За гарячими слідами можна було викорчувати й вирвати дуже багато – революція, направду, хоч і не все, але багато що списує. Але тоді, коли втік Янукович, а опозиція почала ділити владу, Порошенко запропонував свою участь і бажав очолити Кабінет міністрів. Його ж наша трійця й близько не допустила, трактувала, як якусь небажану перешкоду. Головне тоді було подерибанити портфелі. І голосували за новий склад Кабміну Яценюка все ті ж «регіонали». І за Генпрокурора-свободівця Махніцького (не Луценка ж) теж вони голосували. І за Турчинова в ролі голови Верховної Ради та виконуючого обов’язки президента також була більшість голосів від «регіоналів» та частини комуністів.

Ви думаєте, що вони просто так голосували? З любові до революції? Могли на місяць виїхати з Києві й спостерігати, як нова влада задихається від тавра нелегітимності. Й вибори нової, вже цілком легітимної, влади не відбулися б. Але ж залишилися й за все віддавали свої голоси. Так от, саме тоді й відбувся «договорняк». Ви думаєте, чому той же Махніцький не те що самих регіоналів не рухав, але й тих, хто Майдан розстрілював, пальцем не торкнув, як і Аваков жодних дій не вчиняв ні проти високих чинів, ні проти «беркутів», яких поспіхом легітимізував у своїй міліції-поліції.

Що зробив Порошенко, і як із ним «домовлялися» ті ж «регіонали»? Про роботу для захисту України Ви й так достатньо написали. А я – про «договорняки». Зверніть увагу – після його інавгурації період райських відносин старої й нової влади завершився. «Регіонали», спершу ті, що не міняли назву своєї фракції та партії, а потім ті, хто замаскувалися в різних групах, почали саботаж його законодавчих ініціатив. У країні війна, а Рада не голосує закони, необхідні для оборони. Тепер кажуть: чому в 2014 році не ввели воєнний стан? Бо спершу одна нинішня «новокурсівка» заявляла, що «ні один танк, ні один БТР» не має вийти з ангарів (Порошенка на те засідання 28 лютого просто не пустили, а людина, звинувачена в скоєнні корисливого злочину на користь Російської Федерації, з якої обвинувачення тоді ще ніхто не знімав, усім командувала). А потім за той же воєнний стан тупо не було голосів у Раді. Ні на що вже не було. Останні пару місяців узагалі майже не було результативних голосувань та й самих засідань. Отак гарно «домовилися»!

А потім напередодні виборів саме Порошенко розкрутив юридичну процедуру, якою заборонили Компартію (вона явно проходила б у нову Раду). І він же застосував якісь такі важелі переконання, що Ахметов і Колесніков не ризикнули вести «Партію регіонів» на вибори (теж була прохідною) й оголосили про її розпуск. Так, Льовочкін устиг зареєструвати свій «Оппоблок» і останнім вагоном таки вскочити в парламент. А як було не допустити, коли з ЄС і США, замість реально допомагати, висловлювали «глибоку стурбованість», а за дипломатичний тиск на РФію (і за те спасибі) вимагали скрупульозного виконання демократичних процедур.

Та й на той час когось із потужних «регіоналів» уже важко було засудити. Вони ж не дурні, аби смітити доказами проти себе (хто насмітив, утік одразу), а за півроку змогли цілковито вичистити всі бухгалтерії, реєстри тощо. Тільки після призначення Луценка прокуратура спромоглася по крихтах назбирати ті факти злочинів, які вони прогледіли. І Порошенко та Луценко вимагають зняти недоторканність, а патріоти в Раді не знімають або тягнуть час, щоб фігурант дочистив свої справи або втік. То хто ж домовляється?

Таких аргументів можна перелічувати багато, але додам лише два, бо нема часу. Пригадуєте, як Порошенко в 2015-му притиснув декого з олігархів, а Ахметов у відповідь привіз до Києва кілька тисяч своїх шахтарів? Тоді відкрито заговорили про можливе захоплення влади й реванш. Якось теж на домовленості не схоже. Ну, і зараз – гляньте, кого найзатятіше розносять обидва уламки «Оппоблоку» та його підспівувачі. Таки Порошенка, а з ким співають в унісон? З «демократичною опозицією».

Не знаю, чи зміг Вас переконати, але хоч спробував спонтанно викласти свої враження щодо цього.

Але маховик реакції таки вдалося розкрутити. Тут треба віддати належне Порошенку й Клімкіну. Таки дотиснули. Вже маємо однозначні визначення «Великої сімки», ізольованість Путіна на «Двадцятці», наджорстку риторику в США. Думаю, що будуть і додаткові санкції, але цей процес дуже інерційний і не такий швидкий, як би нам хотілося.

cfyz: Якої політичної ідеології ви притримуєтесь? Бо оскільки ви бігаєте від Ющенко до Януковича, від Януковича до Порошенко, приходить думка, що ваша політична ідеологія – це гроші.

Тарас Чорновіл: Так от, Саня, який маскується за латинською транслітерацією свого імені «cfyz» (справжнього?). Писати запитання під анонімним псевдо – норма в інтернеті. Але є правило моралі в віртуальному світі: якщо хочеш когось потролити, то або відкривайся й пиши від себе без приховування, або визнай за собою принизливий статус бота-троля. Ви мені постійно підкидуєте подібні питання на кожному чаті. У вас трошки пам’ять підвела, бо на це питання я вам уже відповідав десь минулого року. Тому повторю не для вас, а для інших читачів: у 70-их моя ідеологія зводилася до ролі сина політв’язня, тому визначалася словами: вистояти, не зламатися. У 80-их ідеологія була для багатьох нині незрозумілою – дисидентство, тобто активне протистояння бездушній комуністичній системі. Ідеологія спротиву. На межі 80-90-их більше перейнявся ідеями націоналізму. Ще в часи СРСР пройшов вишкіл, прийняв присягу й став членом ОУН(м). Але наступні роки все ж, як і батько, більше сповідував принципи націонал-демократії. Нині це звучить надто розширено, бо під цією назвою, як і в тодішньому Русі, об’єднувалися різні ідеологічні доктрини. Але з середини 90-их і донині незмінно дотримуюся поглядів християнсько-демократичних партій Європи. Недавно звіряв з різними національними моделями ХДС і дійшов висновку, що для мене найближча саме та модель християнсько-демократичної ідеології, яку представляє в Німеччині Ангела Меркель. В Україні цей напрямок, як і будь-які ідеологічні моделі, сильно профанований, тому залишаюся позапартійним.

Дмитро: Міністр енергетики країни Саад аль-Каабі заявив, що Катар має намір вийти з Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), членом якої є з 1961 року. Як це може позначитися на цінах на нафту?

Тарас Чорновіл: Я не претендую на звання хоч якогось спеціаліста з енергетичних питань. Тому запитання не зовсім за адресою. Можу відповісти лише як юрист-міжнародник. Тому дуже спрощено: завдання ОПЕК утримувати певні правила гри щодо видобутку й ринку нафти в інтересах своїх членів. А інтереси ці, окрім ряду технічних та чисто політичних механізмів (збереження санкцій проти Ірану, ущемлення прав несистемних гравців, контроль за якістю сировини, встановлення марок нафти й цінових категорій), передбачають головне – збереження високих цін на нафту. Іноді навіть на шкоду декому з учасників, хто бажає брати не ціною, а об’ємами. Катар відзначився несприйняттям антиіранської позиції країн Затоки, він уже став ізгоєм в ОПЕК та серед країн Затоки за проіранську політику. А також був незадоволений жорстким регулюванням всіх сфер нафтового бізнесу.

Це, звісно, не конче відбудеться саме так, але є висока ймовірність, що Катар може різко підняти видобуток нафти або навіть сприяти легалізації додаткових об’ємів іранської нафти. Це може трохи похитнути цінову політику ОПЕК. Але сам факт руйнування моноліту дасть значно більше, ніж додатковий видобуток Катаром. Адже «чому я має себе обмежувати, якщо сусід живе на широку ногу?» Не можу гарантувати, але скандал в ОПЕК мав би зашкодити також Росії, а значить: хороша справа.

Петро Демиденко: Розтлумачте, будь ласка, значення того, що Міжнародний кримінальний суд у Гаазі кваліфікував російське вторгнення у Крим як міжнародний збройний конфлікт між Україною і РФ. Якими будуть наслідки для Росії, зокрема, Путіна, для нас? Що це означає, які процеси запустить це рішення? Що далі?

Тарас Чорновіл: Поки ця кваліфікація ще дуже попередня, але цілком логічна й з часом буде саме так зафіксована й покарана. Річ у тім, що стосовно Криму в Гаазі розслідується не справа про вторгнення й окупацію, а про порушення прав людини проти кримськотатарського народу, які кваліфікуються як такі, що мають ознаки здійснення геноциду. Але в ході розслідування та процесу Суд формує свою позицію щодо пов’язаних із цим фактів. Саме таким чином і було визначено юридичну кваліфікацію вторгнення на півострів.

РФія ж спершу довго робила заяви, що це, бач, «кримська самооборона в формі й зі зброєю, які купила в воєнторзі». Але потім своїх же пропагандистів підвів Путін, який прямо визнав, що «их там было». І була ця окупаційна наволоч ще до так званого референдуму. Та й медаль з дуже цікавою датою може бути належним доказом.

Але саме це визначення Міжнародного Суду ООН в Гаазі я б зараз не переоцінював. Воно свідчить, що ні в кого вже нема сумнівів, що ж там відбулося. Але конкретно в цьому суді розглядають лише акт геноциду проти кримських татар, а не ведення агресивної й незаконної та неоголошеної війни з повним порушенням всіх норм міжнародних конвенцій. Такі справи розглядають в іншому закладі тієї ж Гааги – в міжнародному трибуналі. На жаль, його час ще не прийшов. Але буде, точно буде. І тоді визначення, дане Міжнародним Судом, трошки спростить роботу прокурорам.

Що ж до самого розгляду нинішньої справи, то певні правові наслідки все ж є. Коли відбувається міжнародний збройний конфлікт, і внаслідок цього якісь території займає інша держава, то тут діють Женевські конвенції, які, зокрема, дуже чітко визначають правила поведінки з населенням на окупованих територіях. Щодо всіх мешканців Криму, в тому числі й кримських татар, і українців ці конвенції грубо порушені в усіх їхніх пунктах.

em_l: У що може вилитися конфлікт, що тепер перейшов у публічну площину, між Трампом і Тіллерсоном? До чого вони так можуть договоритися?

Тарас Чорновіл: Вибачте, я якось не відслідковував останніх перепалок у «благородному сімействі», але не схильний надавати їм надто великої ваги. Трамп не завжди поводиться адекватно, а щодо коректності, то й поготів. Він дуже некрасиво звільнив Тіллерсона (з членами своєї команди так не слід поступати). Той затаїв образу й час від часу виливає негативні емоції на опонента. Звісно ж, не уникає й викиду компромату. Але не думаю, що зможе ще щось добавити.

Зрештою, Трамп – чинний президент, а Тіллерсон – відставний міністр, у них кардинально різна вагова категорія.

Читайте такжеАндрей Илларионов: Рано или поздно Россия вернет Украине и Крым, и Севастополь, и ДонбассKora: Пане Тарасе, як би ви оцінили те, як змінюється розклад сил для Росії і кількість її "слухняних друзів" після виборів у Грузії, Вірменії тощо?.

Тарас Чорновіл: Картина дуже мінлива. І не буде остаточною без урахування впливів американців. От Угорщина, крім своїх звичних претензій до України, почала відверто підпрацьовувати на інтереси Росії (стосовно відносин України з НАТО, й не тільки), але після кожного застереження з США на якийсь час усе ніби вирівнюється.

Сербія має проєвропейського президента, але сильні російські впливи в суспільстві й інших гілках влади. Тому після коливань від Москви, знову повертається в орбіту Кремля. Але цей процес рано чи пізно закінчиться зменшенням путінських впливів на Бєлград.

Чорногорія, здається, вже вирвалася. Македонія в процесі остаточного прощання з Москвою. Там проросійськими є лише маргінальні сили, але Кремль грає на амбіціях великих опозиційних партій.

Вічно мінлива ситуація в Болгарії, але тут діє застережний механізм впливів всередині НАТО.

Таких прикладів удосталь.

Так і з потужнішими країнами, де успіхи Кремля доволі неоднозначні. В Греції колись проросійські політики відчули на собі деструктивну силу російських провокацій. Австрію жорстко образив шпигунський скандал. Навіть міністр зовнішніх справ, висуванка «Свободи», яку особисто танцював Путін, зробила після цього демарш. У Італії все починалося з дуже проросійських настроїв нової коаліції, а зараз вони поступово усвідомлюють, що від Путіна більше геморою, ніж зиску. Хоча італійські Ліга та «Зірочки» ще й нам крові поп’ють. Тому в разі перемоги Порошенка на виборах йому треба набиватися на серйозний візит до Рима (у випадку перемоги декого іншого, ми теж поповнимо перелік сателітів Кремля – не надовго, звісно, до нового Майдану й нових жертв). Тому й ра**истські спецслужби діють у більшості європейських країн не так через керівників держав, як через маргінальні (Франція) або агентурні (Великобританія, Чорногорія тощо) елементи.

Щодо згаданих Вами Вірменії та Грузії, то там ситуація кардинально відмінна. Вірменія «підсіла на карабахську голку» й без московської підтримки вже себе не уявляє. Часи таких політиків, як Паруйр Айрікян, у цій державі відійшли. Зараз там лояльні до Москви і влада, й опозиція. На жаль.

У Грузії, якщо слухати Саакашвілі (а це ж себе не поважати), то перемогла чисто російська хунта. А в дійсності, російські скелети є в шафі якраз кандидата від партії Саакашвілі (хоча я б цей компромат не переоцінював), а висуванка Грузинської Мрії настроєна доволі антиросійськи та підтримує Україну. Вона раз необережно висловилася не так на користь Росії, як проти Саакашвілі. То її досі за це клюють. Сама ж партія і вся влада зараз грає з Кремлем в обережну гру й користується тим, що Путіну зараз не до них. А на шляху до НАТО ці «російські агенти» зробили на порядок більше, ніж «антиросійський» Саакашвілі.

Тетяна: Як Путін мститиметься Україні за церковні успіхи?

Тарас Чорновіл: Не знаю.

Зовнішнє сприйняття – ніби там уже змирилися з поразкою і бісяться від безсилої люті. Але боюся, що це далеко не так. Зірвати церковний процес вони вже не можуть. Можуть здійснювати теракти, диверсії, в тому числі і проти учасників Собору. Але для цього є наші спецслужби – вони багато чого навчилися за ці роки. Думаю, що спробують зірвати процес переходу численних парафій уже після надання Томосу. Максимально провокуватимуть протистояння в той час, спробують дискредитувати нову церкву і державу, а також звично підживлюватимуть внутрішні протистояння в ній.

Щодо помсти, то Росія і так постійно мститься нам за те, що ми просто існуємо.

Тетяна: Коли, за вашим прогнозом, найімовірніше буде наданий Томос? Чи виправдані очікування щодо дат 25 грудня і 6 січня?

Тарас Чорновіл: Обидві дати абсолютно реальні. Обставин, які б зірвали проведення Собору, навіть уявити не можу. Хоча від Росії можна очікувати всього. А дата вручення Томосу – це особливо урочисте богослужіння в Константинополі-Стамбулі, яке має відбутися на різдвяні свята. Вселенський патріарх, як і більшість православних світу, святкує 25 грудня. Наші православні, на жаль, разом із Росією – 6 січня. Обидві дати в символічному плані для Константинополя і Києва цілком прийнятні. Що вибере Варфоломій – я не знаю.

gf_43: Як здобуття Україною помісної, незалежної і рівноправної з іншими церквами власної церкви змінить життя держави як такої? Які можливості це відкриває і які проблеми вирішує?

Тарас Чорновіл: Найперше – проблема церкви є питанням віри. Тому для віруючих православних християн це визначальна річ.

Але я, наприклад, не православний, а греко-католик, але ще в 2000 році був членом першої делегації до його Всесвятості Варфоломія, бо питання церкви – це теж вибір: з Росією чи з цивілізованим світом.

Автокефалія – це "осиковий кілок" в груди "русского міра". Без української церкви РПЦ – доволі маргінальна структура з неприродно роздутими амбіціями. Фактично питання Томосу – це вже давно питання майбутнього Російської імперії.

Сподіваюся, що Путін недовго буде тероризувати весь світ (мусить же і в пеклі бути свято), але його спадкоємці теж захотять відбудовувати імперію. Без наріжного стовпа, яким є викривлене православ’я це в принципі неможливо.

Панасенко Панас: Як відомо, у Джанкої ЗРК С-400 «Тріумф» перед його виходом на бойове чергування освятили в УПЦ МП, приходи якої і досі є в Криму. Як бути з такими священиками українських церков, що лишаються на окупованих територіях?

Тарас Чорновіл: Це ті священики, у яких під рясами – погони офіцерів ФСБ. Як можна ставитися до тих, хто на словах служить Богу, а на ділі – сатані. Це – не священики, це – представники російського правлячого режиму. У Криму з ними все ясно. Надіюся, що цей приклад багатьом в Україні відкриє очі, коли перед кожною окремою парафією постане вибір, до якої конфесії входити.

Lali: Як Росії доведеться переглядати та перекроювати свою ідеологію, історію, міфи після того, як УПЦ отримає Томос про автокефалію? Що собою являтиме РПЦ після втрати української церкви? Чи виживе взагалі православ’я в Росії?

Тарас Чорновіл: Для внутрішнього ринку нічого перекроювати не будуть. Усе буде виглядати майже так само, тільки більш маргінально та по-розкольницьки. Теза, що проти Росії воює весь західний світ, буде доповнена заявами, що знищити "страну-цивилизацию" прагне і куплений "гейропою" православний схід.

РПЦ сама по собі, без України, є доволі маргінальною структурою. Є така важлива статистика, яку ведуть правоохоронці – це кількість мирян кожної релігії, які приходять до своїх храмів у їхнє найбільше релігійне свято. За цією статистикою, Росія вже є мусульманською країною. Так, православних потенційно там в рази більше, але справді правовірно вони хіба що п’ють горілку.

Vopros: Чи можна вважати остаточно похованими ідеї «русского міра» та «Новоросії»?

Тарас Чорновіл: Доки їх не закопають у самій Московії, ставити крапку зарано.

Зараз у нас відрив від Москви буквально цивілізаційного масштабу. Ми живемо в іншому світі, в іншій епосі. Іноді варто відшукати російські пропагандистські канали, щоб зрозуміти, як далеко ми від них відійшли.

Але ці зміни не стали досі незворотними. На жаль, країна пішла вперед, а колосальна частина населення живе в психологічному "совку". І це не лише люди старшого покоління. За обіцянку «принести мир за будь-яку ціну», перестати тратити гроші на армію і віддати їх на пенсії та виплати, за "гарантії" зниження тарифів, долар по 8 гривень, ковбасу по два-двадцять ці люди цілком можуть проголосувати за "світле минуле".

Мені здається, що цей вибір нам доведеться робити ще двічі. Обидва рази – на виборах наступного року. На жаль, Москва ще чіпко тримає значну частину нашого суспільства.

Аркадій: Поділіться вашою оцінкою – наскільки ймовірним зараз виглядає імпічмент Трампа? Від чого це буде залежати? Якщо він не зможе протриматися на посаді до кінця свого терміну, то як це позначиться на стосунках Росії і Заходу, як може видозмінитися політика Штатів щодо України?

Тарас Чорновіл: Ймовірність дуже низька. За проросійські фортелі він став достатньо вразливим, що корисно для нас. Але для Америки це не найгірша проблема. Для Трампа головна загроза – це те, що він за гроші з виборчого фонду купив мовчання жінки, яка надавала йому сексуальні послуги. Для Америки це справжній треш.

Саме ця історія зараз розглядається як ймовірна підстава для імпічменту. Якщо він це переживе (а я думаю, переживе), то інші проблеми лише будуть коригувати його зовнішньополітичний курс і, на щастя, не в бік Росії, а від неї. Трамп попри скандали виконав більшість своїх економічних зобов’язань, він має дуже серйозну підтримку в базовому електораті. Тому цілком може бути обраним ще раз.

Саша: Коли настане той час, коли Порошенко піде з посади президента та буде переобрана Верховна Рада?

Тарас Чорновіл: Тоді, коли визначає Конституція: для Верховної Ради цього скликання – це осінь наступного року, а президент має пройти вибори 31 березня.

Україна – не Росія. Ми не знаємо наперед результатів виборів. Тому Порошенко піде зі своєї посади або навесні 2019-го, або в той самий час 2024-го.

Судячи з Вашого питання, припускаю, що Вам би хотілося, щоб це відбулося якнайшвидше. Мені теж колись смертельно надокучив Ющенко, а потім президентом став Янукович. Чим це закінчилося – бачимо самі. Тому не варто піддаватися зайвим емоціям – краще логічно зробити свій вибір і обрати ту владу, яку хочете бачити, але не послуговуючись аргументом "локшини на вухах".

У 2014-му я, мабуть, був єдиним, хто доказував, що жодних дочасних виборів в Україні не буде. Люди часто вірили тим, хто запевняли, що ця Рада – не більше як на півроку, тому нерідко голосували, не задумуючись. Результат пожинаємо досі.

Наступний президент і наступна Рада точно відбудуть свої п’ять років. Тому голосувати слід зважено.

Александр: Почему не было суда над Кравчуком и Кучмой, один из которых вел данный процесс, а другой его закрепил подписью, когда стал президентом – за отказ от ядерного оружия? А ведь из-за них мы лишились статуса ядерной державы, а, значит, самого главного оружия, по этой причине сейчас идет война между Украиной и Россией, которая согласно Будапештскому меморандуму, должна была защищать Украину?

Тарас Чорновіл: Моє ставлення до виведення з України ядерної зброї – неоднозначне.

Стратегічні озброєння ми мусили віддати через тиск Америки. Ми б не змогли ніколи переобладнати управління цими ракетами зі своїх пультів. Згадайте маленьку ракету, якою збили російський літак над Чорним морем. Спеціалісти переконані, що спрямували її туди не українські військові, а ті, хто контролювали електронну начинку часів СРСР. Стратегічні ракети переобладнати неможливо.

Але є питання – чому віддавали Росії? Чому не боролися, щоб повернення йшло до США? Бачу в цьому суб’єктивне, або й злочинне, рішення Кравчука. Він міг на цьому наполягти. Зберегти ракети – ні, а спрямувати в інший бік – так.

Інше питання – це вже склад політичного, але не кримінального злочину. Мова йде про тактичні ракети. Їх не вимагали віддати. Ми могли їх зберігати достатньо довго й врешті стати серйозним учасником переговорів про нерозповсюдження з зовсім іншим рівнем гарантій. На жаль, тоді Кравчук просто захотів наперед продемонструвати свою лояльність до Єльцина і Буша.

Кучма тут має меншу відповідальність, тому що лише технічно виконував те, що вирішили до нього. Навіть текст Будапештського меморандуму був узгоджений ще до президентських виборів 1994 року, а він його лише підписав. Але за такі рішення кримінальна відповідальність не передбачена.

Просто коли бачимо Кравчука і чуємо його заклики та розумування, то ставмося до цього як до неприйнятних речей.

Роман: Я бачу в діях Євросоюзу велику інертність (імпотенцію) по відношенню до дій Росії в цілому. Чи потрібно нам вступати в цей «колгосп», який не здатен захистити навіть себе (отруєння Скрипалів, малайзійський «Боїнг» і т.д.)?

Тарас Чорновіл: Євросоюз – це спілка рівних, де кожна держава має своє право голосу, яке не можна проігнорувати. Звідси й інертність. Але коли загроза починає бути дуже реальною, відстоювати себе вони цілком спроможні. Для цього також існує міжнародна безпекова система НАТО.

Я – затятий прихильник вступу до Євросоюзу чи хоча б максимального виконання умов Угоди про асоціацію, що змусить українців і українську владу жити за принципами, які діють в ЄС. Думаю, що всім нам це на користь, хоча деякі корумповані середовища, яким не буде місця у такій майбутній європейській Україні, стараються максимально дискредитувати тему ЄС.

Зрештою, можна було б дискутувати і про доцільність власного шляху, позаблоковості, повної незалежності тощо. Можна згадувати про «азійських тигрів», які ігнорували будь-які пропозиції західного світу та всякі там МВФ. От тільки за прогрес у цих країнах була заплачена ціна десятків років жорсткої диктатури з максимальною мобілізацією всього народу, жорстокими покараннями за саботаж і відмовою на весь цей час від будь-яких соціальних стандартів, виплат, пенсій тощо.

А при нашому прагненні жити саме в соціальній державі ЄС є єдиним реальним шляхом для досягнення успіху в Україні.

І ще одне – гратися у відокремленість і нейтральність може Швейцарія, бо в неї нема кордону з Росією. Ми ж як на вістрі леза – довго на ньому простояти не можна, і дуже скоро доведеться опинитися по один чи другий бік цивілізаційної завіси. Не дай Боже, нам бути там, де господарює Москва!

ivan sydoruk: То лунали слова Путіна про рай для росіян у разі ядерної війни, то Росія перекидає до Венесуели літаки з ядерним потенціалом, то в Крим перекидає ядерну зброю... До чого готується ця божевільна країна? Наскільки серйозно ми наблизилися до межі, за якою може спалахнути ядерна війна?!

Тарас Чорновіл: Я – оптиміст, а ще вірю людям, які добре знали Путіна особисто. Один із них, колишній КГБ-шник Швець сказав наступне: «Ну, вы же не верите, что это набриолиненное и обколотое ботоксом существо способно на акт ритуального самоубийства?!». Ну, або щось близьке до цього.

Те, що робить Росія – це роздмухування істерії і спроба таким тупим способом примусити з собою рахуватися. У нинішньому світі ці методи дуже мало дієві. Але Путін живе стандартами «питерской приблатненной шпаны», яка діяла саме такими методами. Дарвін відпочиває...

Жора: До чого, по-вашому, сьогодні зводяться найбільші страхи Путіна?

Тарас Чорновіл: Ну, я ж Вам не "Алєкс-психіатр"...

Mykola: Наскільки вірогідною зараз виглядає війна на Чорному морі між Росією і НАТО? І ще – як думаєте, якщо Росія вирішить загарбати ще шмат української території (чи то коридор до Криму суходолом, чи то лівобережжя, чи то Київ), думаєте, НАТО або колективний захід буде воювати з Москвою, щоб не допустити цього?

Тарас Чорновіл: Ніхто за нас воювати не буде. Будуть розплачуватися з Росією зовсім іншими механізмами: тотальні санкції, ембарго, ізоляція... Але нам від того легше не стане. Воювати будуть лише за офіційних членів НАТО. Тому Росія на них і боїться нападати.

Через це логіка, яку зараз відстоює Порошенко – щодо тиску на західний світ з вимогою гарантувати нам членство в НАТО, є фактором нашого виживання.

Натівські кораблі в Чорному морі тільки продемонструють свою присутність. Від НАТО ми можемо сподіватися додаткових озброєнь, вишколу бійців та сучасної амуніції.

Головне, що НАТО нам надає – це реальний тиск на Російську Федерацію, але він носить далеко не військовий характер. Тому розслаблятися не треба.

Terentij: Как-то вы говорили в СМИ о том, что Путину подыскивали невесту среди наследниц российских царей, дабы он мог стать царем и пожизненно оставаться у власти. Позвольте уточнить: "подыскивали" – кто? Кто в России аж так заинтересован в создании монархии в РФ? Все ли "башни Кремля" согласятся с таким сценарием?

Тарас Чорновіл: За що купив, за те й продав. Років десять назад до війни і всіх конфліктів я часто спілкувався з деякими російськими політологами. Тоді цю історію взнав від них. Ця інформація деякий час ліниво погуляла нашим інформпростором, але сприймалася переважно як анекдот. Однак недавно це повідомлення знову увійшло до інформпотоків. Тут уже обійшлося без моєї участі.

Можу припустити, що з Кабаєвою щось не так, або великодержавна шизофренія переживає черговий пік ускладнень.

Хто виношував цю ідею, не пам’ятаю. Але пригадую, що її тоді в Москві розглядали як дуже серйозну. Ще тоді раптом один із колег сказав наступне: «А коронувати ж нового імператора мають в «матери городов русских»! Тому чекайте серйозних неприємностей».

Веремій: 1. Ваш прогноз: наскільки можливий розпад Євросоюзу. Від яких факторів це буде залежати. 2. Чому німці так зацікавлені в "Північному потоці-2", чому так не хочуть, щоб газ йшов через Україну?

Тарас Чорновіл: 1. Практично неможливий. Кілька поривань закінчилися нічим. Єдина – Великобританія, але й там сьогодні розуміють, що погарячкували. І, будьмо свідомі, Лондон ніколи не був повністю адаптований до законодавства і принципів ЄС. Поза Шенгеном, єврозоною, більшістю економічних зобов’язань, з колосальною бюджетною автономією – це й так не було повноцінне членство.

Навіть країни, в яких до влади приходять жорсткі євроскептики, нікуди йти не збираються, а самі європейські «друзі Путіна», заходячи в уряди, різко змінюють свою риторику і поступово починають нагадувати розважливих і неповоротких європейських буржуа.

Тому можна сперечатися про тенденції, як відбуватиметься подальший розвиток ЄС, а не про його життєздатність.

2. "Північний потік-2" – це навіть не зовсім прагнення німців як цілого народу. Це – своєрідний економічний хабар, на який погодилася значна частина німецького бізнесу. Влада в особі Меркель не може протиставлятися таким викликам економічного співтовариства. Росія пропонує німецькому бізнесу газ фактично за собівартістю, неймовірно вигідні умови поставок, реалізації тощо. Те, що «безкоштовний сир буває тільки в мишоловці», схоже, зрозуміли ще не всі.

Але останні попередження США після керченської авантюри змусять декого в Німеччині задуматися. Росія пропонує дешевий газ, і США пропонують дешевий газ. Але Вашингтон, крім пряника, має ще й батога, а Росія – лише словесні погрози.

Тому я б не робив великих ставок на те, що "Північний потік-2" запрацює і матиме хороше економічне майбутнє.

polit_ua: Як гадаєте, чи зможуть рішення міжнародних судів, до яких звернулася Україна, а також дії світової спільноти змінити якимось чином ситуацію в Азовському та Чорному морях, поведінку Росії на морі? На що в цьому сенсі можна розраховувати?

Тарас Чорновіл: Можуть, але в дуже обмежених масштабах. Росії не дадуть повністю втілити те, що вона задумала. А в Росії плани ніхто навіть не намагається приховувати. На «Раша-Гебельс-ТВ» повним ходом ідуть програми з роздумами, чи доречно захоплювати території на півночі Азову. Вони аналізують тільки втрати і ризики та навіть не думають про те, що сама постановка такого питання – злочинна.

«Ударний кулак» готувався саме з цією метою. Те, що досі не відбулися кровопролитні бої з десятками тисяч жертв – це результат розуміння того, що ціна буде занадто дорогою навіть для Путіна.

Тому, коли говоримо про роль наших західних партнерів, давайте оцінювати те, чого вдалося уникнути завдяки нашим зусиллям і їхній підтримці.

Повернути назад, змусити Росію жити цивілізовано, не чинити провокацій на морі, віддати Крим тощо – це вже питання зовсім інших часових рамок та обставин.

klimenko d.v.: Чим пояснюється прагнення росіян мати царя? І чи є підстави сподіватися, що на заміну Путіну не прийде такий самий диктатор?

Тарас Чорновіл: Сподіваюся, що колись виникне галузь медицини "історична психіатрія". Інакше я цей імперський шал пояснити не можу.

Коли навколо все погано, свої ж вельможі обдирають та принижують на кожному кроці, з’являється бажання відчути псевдовелич в якихось дрібних і нелогічних фетишах. У сексопатології це називається "фетишизм", у Росії – це магія "вєлікодєржавія".

Колись щось подібне пережили німці і породили Гітлера й нацизм. Але в них хоч виправдання було: Німеччину після Версальського договору дійсно принизили та обділили. Росія ж абсолютно штучно культивує ті самі образи, які тоді реально доймали німців. А результат – той самий.

Путін від Гітлера не відрізняється майже нічим. Може, різниця в оточенні. Нацистський реванш стимулювала політика Чемберлена, а Черчіль прийшов, коли для мільйонів і мільйонів було вже запізно. У нашому випадку «колективний Черчіль» сформувався проти «кремлівського Гітлера» на ранній стадії його агресивних марень. Може, хоч це допоможе...

Данило (Тернопільщина): Складається враження, що українсько-польські стосунки позбавилися тієї напруги, що була ще торік. Завдяки чому це відбулося? Чи це хибне враження?

Тарас Чорновіл: Насправді причина дуже проста – в Польщі минули вибори. Мусолити тему історичних образ польським політикам сьогодні невигідно. Там дуже мало справді антиукраїнських партій і груп: це – відверто агентурна проросійська "Змяна", ще пару маргінальних груп при крайніх течіях католицизму та певне середовище істориків-реваншистів. Вони – у абсолютній меншості.

А вигоди Польщі, яка українцями прикрилася від хвиль близькосхідної міграції та руками наших працівників забезпечила собі високе економічне зростання, помітні всім. Польські політики і правляча в Польщі партія також розуміють, яке зло несе Росія Україні, які загрози – Польщі і всій Європі.

Тому випади поляків проти нас на історичному ґрунті були доволі маргінальним аспектом внутрішньої політики. Це було не по-сусідськи і некрасиво.

Але в усьому іншому – там наші вірні союзники. Давайте вважати, що якоїсь миті деяка частина з них просто трохи «загуляла».

Людмила, Київ: Тарасе В'ячеславовичу, не секрет (і це доводять соцопитування в Росії), що більшість росіян тепер вважають не американців, а українців "ворогом номер один" для себе. Після повалення режиму Путіна скільки, за вашим прогнозом, знадобиться часу, аби змінити це ставлення одного народу до іншого? Чи здатен "телевізор" так само швидко помирити людей, як і розсварив?

Тарас Чорновіл: Загалом у Росії такі зміни суспільних настроїв відбуваються, як за помахом чарівної палички: якщо цар сказав «вороги», значить – вороги, сказав він «друзі», усі й кричать – «друзі!».

Згадайте червень-липень 2014 року, тоді у Путіна була ілюзія, що вдасться домовитися з Порошенком, взяти його під контроль. Тоді кілька тижнів у російській пресі уникали випадів проти українського президента та України взагалі. Соціологи в мить зафіксували скачкоподібну зміну ставлення.

Тут інше питання – війна-то дійсно колись закінчиться, а росіяни зі своїм імперським мисленням нікуди не дінуться. Чи потрібно нам тоді піддаватися на цю фатальну ілюзію про «народів-братів»? Я схильний до того, що ми маємо вибудувати таку непрохідну психологічну межу, щоб її ніколи не змогли зруйнувати апологети «обнімашек». Бо в іншому випадку матимемо страшний гріх перед своїми онуками, коли в РФ знову прийде виток імперського реваншизму.

Zoi: Конфлікт України з Угорщиною, на вашу думку, виник з об’єктивних причин чи підігрівається кимось третім, якимсь "доброжелатєлєм"?

Тарас Чорновіл: Там є об’єктивні, суб’єктивні та агентурні мотиви. Останні – це тиск Путіна на Орбана, щоб він за певні пільгові економічні умови блокував контакти Україна-НАТО. Але тут можливості Росії обмежені.

Суб’єктивні – це політична ситуація в самій Угорщині, де сильні тріанонські «фантомні болі» (Тріанонський договір – мирний договір, укладений 4 червня 1920 року між державами-переможницями в Першій світовій віні та Угорщиною, що зазнала тоді поразки, – Ред.).

Об’єктивні – це реальні соціально-економічні проблеми на Закарпатті, яке центральна влада в Києві десятиліттями віддавала мафіозним групам від звичайних контрабандистів-бандитів і до рівня СДПУ(о).

Zoi: Чи може Закарпаття спіткати та сама біда, що й Донбас? Може трапитися так, що ця область України теж вирішить створити якусь "закарпатську народну республіку" або попроситься в Угорщину?

Тарас Чорновіл: Не може. Оскільки Угорщина, на відміну від Росії, є частиною цивілізованого світу. Політика її може бути і нецивілізованою, в чомусь – навіть проросійською. Але є засадничі принципи ЄС і НАТО. Тож дестабілізувати суспільну ситуацію не в цілому Закарпатті, а в двох його районах угорці, в принципі, часом можуть, але претендувати на перегляд кордонів – ніколи і нізащо.

Крім того, політика видачі угорських паспортів грає проти самих угорців. Дуже багато нових громадян Євросоюзу з угорських сіл і містечок залишають Закарпаття, не затримуються в Будапешті та їдуть жити й працювати далі в Європу. Відбувається поступове знелюднення цих територій. Припускаю, що наступний перепис населення може принести чимало несподіваних новин. Не буде з ким гратися в сепаратистські ідеї.

Але й так не забуваймо: Угорщина – не Росія.

Zoi: Як Україні слід вирішувати проблему з Угорщиною, з вашої точки зору? Як відновити нормальні стосунки з угорцями, аби ті припинили ставати на заваді руху України до Європи і НАТО?

Тарас Чорновіл: Проблема Угорщини існує. І тільки частково вона спровокована нашою стороною. Ми робили ті кроки, які були необхідні, але деякі пункти можна було спершу більш детально проговорити з західними партнерами. Не тільки в Будапешті, а найперше – в Брюсселі. Тоді Орбана поставили б перед фактором вже не української, а загальноєвропейської політики. На жаль, нервозність ситуації тоді призвела до таких промахів.

Усе решта – внутрішня політика Угорщини, де зараз кілька сил спекулюють на «фантомних болях» Великої Угорщини. Це фактор їхньої внутрішньої конкуренції, а рикошетом б’ють по нас.

На жаль, Орбан має певні домовленості в економіці та енергетиці з Путіним, а Росія вимагає за все політичну ціну. Але якраз ці перешкоди, зокрема, в контактах із НАТО, передбачають ще одну конкуренцію впливів: Росії і США. І тут, коли надійде час "Ч", а ми виконаємо певні передумови, які узгодимо в тому числі й із Угорщиною, Росія навряд чи зможе протистояти північноатлантичній системі безпеки – там занадто високі ставки.

Я дозволю собі припустити, що ця тема стане актуальною на межі 2020-2021 років. До того часу нам, зокрема, треба визначитися зі своїм ставленням до подвійного громадянства. У мене є певне бачення, але зараз тут його висвітлювати зайве.

Роман Дмитрович: Що далі потрібно робити з переговорами в Мінську, з нормандським форматом? Чи потрібна трансформація переговорного формату, заміна учасників тощо задля збільшення ефективності?

Тарас Чорновіл: Мінські переговори зараз неефективні. Але це проблема не формату – той, який є, може обслуговувати технічну складову політичних рішень, ухвалених "нормандською четвіркою". Проблема – в позиції Росії.

До президентських виборів в Україні Росія на жодні поступки йти не готова. Тому зараз маємо дуже в’яло текучий процес. Зміна учасників, персоналій тощо не допоможе, бо проблема не в них, а в Путіні і його фанатичному бажанні отримати під свій контроль не окремі райони, а всю Україну.

Condor: Чи почнеться в Росії після смерті Путіна розвінчання культу його особи, як це було зі Сталіним, чи росіяни і далі будуть боготворити його – потіснять Леніна у Мавзолеї і покладуть Путіна поруч?

Тарас Чорновіл: Після... Вашими устами та мед би пити...

В Росії режим подібний до сталінського за своєю ментальністю. Але немає одної ключової частини – чітко визначеної системи престолонаслідування. Тому ймовірність простої передачі влади від одного тирана до іншого вкрай мала. Якби це відбулося, то спадкоємець вибудовував би свій культ особи на плечах попередника, включно з розміщенням труни Путіна в Мавзолеї. Так уже було після смерті Сталіна.

Але я припускаю, що після радісного дня в пеклі в Росії буде доволі жорстке протистояння цілої низки нових сатрапів і сатрапиків. Вони нищитимуть один одного, реально послаблять свою країну (ось де шанс для нас), а ще побіжать до США і ЄС отримувати підтримку проти конкурентів. За таких умов найкращою технологією буде скинути всю відповідальність на шизоїда Путіна і публічно витерти об нього ноги.

Василько: Навіщо РФ перекидає у Венесуелу свої бомбардувальники?

Тарас Чорновіл: Не знаю всіх військово-технічних питань операції, але поки все виглядає не як створення додаткової глобальної загрози, а як підтримка одного з останніх друзів Путіна в його боротьбі проти свого народу. Невдоволення жахливим рівнем життя у Венесуелі поки приводить до масових протестів, але проглядається перспектива сирійського сценарію, коли Мадуро може втратити контроль над низкою регіонів країни. Путін готовий допомогти другу убивати його громадян за допомогою бомбардувальників.

Росія вже «допомагає» українцям на Донбасі, сирійцям, зараз заводять війська в східну Лівію, а тепер от вирішила "ощасливити" ще й венесуельців. Сумніваюся, щоб ці потуги могли становити хоч якусь загрозу для США.

anton g.: Хоча Ви належите до УГКЦ, дайте вашу оцінку епопеї навколо Томосу. Чи не здається вам, що влада просто цим відволікає увагу суспільства від набагато значущих проблем?

Тарас Чорновіл: Вашу ж не відволікли. То чому Ви думаєте, що всі інші такі дурні і обмежені? Їм щось сказали чи показали – і вони про все навколо забули.

Наш мозок, дякувати Богу, може одночасно обробляти незлічиму кількість операцій, тому теза про відволікання уваги якоюсь одною дією – це примітивний політтехнологічний прийом.

Томос – неймовірно важлива річ тисячолітнього масштабу. Це – найґрунтовніший психологічний розрив із Росією. Він неприйнятний лише для тих, хто вірить, що у нас на сході – громадянська війна, Росія на нас не нападала, а Путін для України – миротворець. Ви ж не належите до них?

Окреме питання – чи мав Порошенко, який цього досягнув, тихенько сидіти і не використовувати цю тему у своїй кампанії? Ні, не мав. Тому що це логіка будь-яких виборів у демократичному світі. Влада повинна звітувати про те, що зробила, хвалитися цим і переконувати проголосувати за себе саме здійсненими речами. Згадувати, акцентувати, повідомляти про все, що було зроблено за твоєї участі – все це входить до важливого розділу демократичного політичного процесу, який називається "зв’язки з громадськістю", а в перекладі на англійську і зі скороченням – PR (піар). Саме такий зміст цих двох літер. Тому – жодних проблем.

Більшість опонентів теж багато разів уже були при владі. То нехай не обіцяють, а похваляться тим, що тоді зробили.

anton g.: Як Ви вважаєте, чи потрібно в Україні дозволяти вільний обіг бойової зброї, на чому наполягають навіть політики-націоналісти? Я особисто не підтримую таку ініціативу, зважаючи на досить низький рівень правової і особистої культури більшості наших співвітчизників.

Тарас Чорновіл: Це питання для серйозного аналізу. Я не є прихильником вільного обігу зброї. Навіть у США, де це право закріплено в Конституції, сьогодні наростає розуміння загрози від такого стану справ, і виробники зброї мусять докладати страшні зусилля задля лобізму і підтримки продовження вільного продажу зброї.

Я точно розумію, що перенести в сьогоднішню Україну досвід держав, де вільне володіння зброєю культивувалося століттями, механічно не можна.

Анатолий: Був час, коли ви були в близькому оточенні Юлії Тимошенко, тобто ви її добре знаєте. Спрогнозуйте зовнішню політику України у разі перемоги Тимошенко на президентських виборах? Чи чекає в такому разі на Україну капітуляція перед Росією?

Тарас Чорновіл: В оточенні Тимошенко не був. Якийсь час належав до її друзів і політичних партнерів. Знаю її аж надто добре, і поки що вона не зробила нічого, чого б я від неї не очікував.

Тимошенко дуже залежна від Росії і Путіна. Це – стара історія. Думаю, вона почалася після відомої історії з контрабандою валюти. Але в неї немає внутрішнього протиставлення Росії як агресору. Путін для неї – не ворог. Вона так реагувала під час протистояння Путіна з Ющенком, грузинської війни та інших інцидентів. За роки війни на Донбасі Тимошенко іноді допускала войовничу риторику, але там, де її слова могли мати наслідки, діяла повністю в руслі російських інтересів. Апофеоз усього – стенограма РНБО за 28 лютого 2014 року: Тимошенко фактично заблокувала термінове перекидання мотивованих і боєздатних частин із заходу України на Донбас. Також вона ніколи не голосує за невигідні Росії законопроекти.

Однак кожна людина, яка отримує владу в Україні (навіть Янукович), прагне цією владою насолодитися і вийти з-під контролю "суверена". Росія вже обпіклася на Януковичі, який був абсолютно «свій», але раптом почав активно виконувати план Україна-НАТО та простувати до Угоди про асоціацію з Євросоюзом.

Після перемоги вигідного Росії кандидата, особливо Тимошенко, почнеться жорсткий тиск із вимогою виконати обіцяне. Ніякого "вічного миру", спокою, економічних преференцій у такій ситуації чекати не треба. Росія діє за принципом «витискати з кожного те, що з нього витиснути можливо». З проросійського кандидата витискатимуть в рази більше, ніж із антиросійського.

Прямих оголошень про зміну курсу одразу не буде. Слід очікувати гальмування європейської і євроатлантичної політики. Тимошенко могла б цю гру розтягнути надовго. Але припускаю, що Росія, як і в 2010 році, захоче отримати швидкий результат. Тоді це були Харківські домовленості та зміна основних засад зовнішньої політики. Чогось подібного я б очікував і тут.

Зовнішня політика в такому разі виглядатиме не повністю проросійською, бо в Україні таке реалізувати практично неможливо, а більш безініціативною, з відвертим креном у бік Росії в економічних питаннях. А далі тиск і кроки назустріч почнуть зростати, доки це не перейде в той фінал, якого добився Янукович. Боюся, що "Небесною сотнею" вже не обійдеться...

gf_43: Що з Керченським мостом, на вашу думку, слід робити Україні, коли Крим повернеться під її юрисдикцію? Чи лишати цей "елемент інфраструктури", який з’єднує Крим і Росію? Чи його краще знести, зважаючи на те, що він заважає судноплавству?

Тарас Чорновіл: Я – більше політик, ніж економіст, тому думаю, що буде потрібно його демонтувати.

Крім того, міст побудований із жахливими порушеннями, які руйнують екосистему та створили перешкоди для нормального судноплавства. Але до того часу, доки ми повернемо Крим, усе може вирішити за нас матінка-природа. Міст будували як політичний проект, а ґрунти і течії Путіну не підконтрольні. Не думаю, що цей міст простоїть довго. Його можна, постійно латаючи і укріплюючи, якийсь час підтримати в експлуатації, але після запустіння він стане непридатним для використання менше, ніж за рік.

Ігор, Дніпро: Наскільки ймовірно, що Росія вдасться до захоплення Маріуполя і Бердянська, або взагалі ледь не всієї прибережної смуги? Чи вигідне Росії зараз загострення ситуації та посилення міжнародної ізоляції проти неї?

Тарас Чорновіл: Готовність цього сценарію була. Танкова група біля наших кордонів в Приазов’ї є свідченням цьому. Техніка там зібрана не для показухи. Сформований реальний і добре продуманий «ударний кулак». Є дані про перекидання 500 бойових літаків. Це все спочатку фіксувала наша розвідка, а тепер уже публікують і міжнародні агентства.

Саме ці дані, а не лише напад на наші кораблі, стали причиною введення воєнного стану. На жаль, депутати поводилися майже як підручні Путіна. Добре, що зрештою хоч в урізаному виді таки проголосували.

Думаю, що план блискавичної атаки з тактикою «випаленої землі», великим числом жертв з обох боків таки існував. Але Росія сьогодні вже скована в своїх діях. Ті, хто говорять про карикатурність і безсилість санкцій, хай подумають, чи імперські амбіції Путіна обмежуються кількома депресивними знищеними районами на Донбасі... Саме загроза нових санкцій змушує Путіна не просто атакувати, а шукати casus belli (офіційний привід для війни). Припускаю, що в Керченській протоці готувалася більша провокація – точно очікували на певну реакцію України, а наше командування, бачачи скупчення військ на суші, не пішло цим шляхом. Наскільки знаю, очікувалося, що ми направимо в район інциденту свої літаки – їх би миттєво збили, але при цьому росіянам можна було самостійно пошкодити частину мосту і оголосити це агресією України. Далі, доки світ би переварював усю цю інформацію, ударна група за один день по трупах прорвалася б до Криму, а Маріуполь, Бердянськ і Генічеськ залишилися б в оточенні.

Ftusia: Чого очікувати від Об’єднавчого Собору? Чи дасть Москва, аби він пройшов спокійно?

Тарас Чорновіл: Написав на цю тему вже кілька відповідей. Думаю, Собор пройде спокійно, бо готують його не українці, а екзархи Вселенського патріарха. У них немає дріб’язкових амбіцій.

Після Собору церква стане повністю незалежною. Але до завершення Собору організаційні рішення ухвалюють представники Константинополя – думаю, що їм найменше потрібні неприємні сюрпризи під час його роботи. Для таких важливих форумів переважно рішення узгоджують наперед. Тому думаю, що все пройде не ідеально, але спокійно.

Сумніваюся, чи Москва зможе зірвати Собор. Але біди ще наробить...

Луганчанка: Як ви гадаєте, чи є у жителів окупованих територій підстави підтримувати київську владу та прагнути назад, в Україну?

Тарас Чорновіл: Погано знаю настрої людей, які живуть на окупованих територіях. Точніше, кожен день бачу якісь програми та чую думки експертів, які висловлюють діаметрально протилежні твердження.

Частіше говорять, що люди там втомилися від окупації і хочуть вернутися в Україну, але бояться розправи за те, що колись підтримали сепаратистів. Очевидно, що частина населення дійсно так думає. Чи їх багато? Не впевнений.

Є й ті, які на рівні підсвідомості ненавидять все українське, і у випадку повернення окупованих територій вони постараються втекти до Росії, яка їх теж не дуже захоче приймати.

Навіть у нас у Києві двоє зустрічних на вулиці можуть мати діаметрально протилежні погляди. Що вже говорити про людей, які там, за "чорною завісою"?

Єдине – я не хочу боротися за симпатію тих, хто передумовою своєї лояльності до України ставить питання: "За що я її повинен любити?". Якщо так, то – "чемодан, вокзал, Росія". Насильно милим не будеш. Люди, які колись сприяли злу проти моєї країни, ставити свої передумови не повинні.

Donna: Насколько адекватно, на ваш взгляд, Украина реагирует на действия России на морях? В чем, по-вашему, состоят самые грубые ошибки украинской стороны при реагировании на угрозы с моря? Почему реакция нашей власти на проблемы на море "подтормаживает", что особенно было заметно в самом начале, когда только россияне начали задерживать украинские суда?

Тарас Чорновіл: А як би Ви запропонували реагувати?

Я особисто абсолютно не задоволений станом речей, але варіантів якісної реакції не бачу і не можу самостійно сформулювати прийнятний рецепт. Іти на таран російських суден? Обстрілювати їхні кораблі? Такий варіант дехто пропонує. Я ж пропоную цим людям для початку поїхати в Москву і спробувати кинути муляж гранати в напрямку Кремля чи будівлі ФСБ – ентузіазм одразу спадає.

Я не знаю, що ще ми могли зробити проти країни-пірата. Тому скажу, що ми зробили… Подаємо за всіма епізодами оскарження в міжнародні суди – і в Москві розуміють, що колись це коштуватиме їм мільярди доларів. Але цей процес дуже довгий. Також ми термосимо сонну Європу та США з вимогами дипломатичного тиску і нових санкцій. А ще – дуже серйозно укріпили берегову лінію для унеможливлення висадки десанту на український берег.

Що можна зробити ще? Порадьте.

Sidor: Чем чревато, если Украинскую поместную православную церковь возглавит священнослужитель из Московского патриархата?

Тарас Чорновіл: Їхнім єпископам навіть заборонили прийти на Собор. Та що там Собор, навіть на зустріч із президентом їм з’явитися не дозволили. І вони слухняно все виконали.

Ті владики, які все ж прийдуть, уже не будуть московськими – вони переступлять через такі прокляття і погрози, що вартуватимуть кількох звичайних.

Імовірність побачити когось із цих владик на посту предстоятеля церкви не дуже висока. Хоча це було б дуже вдалим політичним рішенням…

Але внутріцерковні та людські амбіції ще ніхто не скасовував. Тому в таку перспективу не дуже вірю. Зрештою, якщо когось із них і оберуть на цю посаду, то він всередині церковної структури буде під жорстким контролем нинішнього осердя УПЦ КП. Тому загроз нема.

Tarass: Тарасе В’ячеславовичу, чому, по-вашому, тільки зараз, через більш ніж 20 років, боротьби України за власну церкву Константинополь вирішив піти назустріч нам у вирішенні цього питання? Яку роль тут відіграла війна, політична та геополітична ситуація довкола України? Чи не є це ще одним різновидом «санкцій» проти Росії?

Тарас Чорновіл: У 2000 році я був членом першої делегації до Варфоломія – тут дещо про це написано. Тоді він виявляв зацікавленість і моральну підтримку. Але перше його запитання було таке: "Чи привезли ви мені прохання від президента Кучми, підтримане Верховною Радою України?". Ми цього не мали. Розказувати про свій патріотизм могли багато хто, а консолідувати більшість у парламенті та піти на прямий конфлікт із Москвою та її церквою не зміг ніхто до цього часу.

На моє персональне питання Варфоломій відповів: "Я буду вести переговори з Алєксієм про вирішення питань української церкви. Але, якщо не вдасться з ним дійти згоди, то колись я сам особисто вирішу це питання". Як бачимо, пройшло 18 років, але він дотримався свого слова.

До цього Москва мала перейти будь-які межі хамської поведінки в православному світі, саботувати Всеправославний Собор, принижувати Вселенського патріарха, провокувати черговий розкол. А в нас мали відбутися цивілізаційні зміни. Народ мусив усвідомити, що Росія нам – не друг, а ворог. У Раді повинна була сформуватися українська більшість (хоча й досить гниленька), а президент – відважитися на такий різкий крок і упродовж трьох років переконувати Варфоломія.

Відкриті переговори розпочалися лише в квітні цього року. А далі – вже питання техніки.

Леонид (Харьков): Как вы думаете, может ли Донбасс после возвращения под юрисдикцию Украины существовать в том же статусе, в котором он был до войны? Стоит ли рассматривать варианты с особыми статусами, автономией (когда регион на основополагающие вещи, внешнюю политику и т.д. влиять не может, но вопросы языка, вещания и т.д. на местном уровне может решать самостоятельно)? Или это неприемлемо?

Тарас Чорновіл: Для Донбасу після його повернення під контроль України будуть діяти ті самі принципи децентралізації, які поступово будемо вводити для всієї країни. На жаль, не пройшли конституційні зміни в 2015 році, а там вже було остаточне визначення децентралізації як територіально-адміністративного устрою, і було також введено фактично перехідний період на три роки для ОРДЛО. Це так званий "закон про особливий статус", хоча якраз статусу там і не було. Там були деякі додаткові компроміси в правоохоронній сфері, але й суттєві обмеження.

Децентралізація передбачає чіткий розподіл повноважень між центром і територіями. І це стосуватиметься так само і Донбасу. Єдине – мусить бути перехідний період.

Але що стосується гуманітарної політики, зокрема, мовної, то мусять діяти загальнодержавні регуляторні правила, які даватимуть гарантії меншинам, але й зберігатимуть статус державної мови.

Darius: Чи можливе в Україні кровопролиття через релігійні процеси, що зараз відбуваються?

Тарас Чорновіл: За ініціативою самих українців – ні. Були серйозні побоювання щодо Покрови, 14 жовтня. Але тоді і влада, і націоналісти не допустили провокацій. Можуть бути дрібні конфлікти, коли більша половина парафії обере одну конфесію, а менша відмовиться цьому підкорятися. Але це питання до поліції і виконавчої служби.

Більша загроза – від провокацій, організованих Росією. Пригадуєте молодиків, які 14 жовтня пробували влаштувати провокації біля Лаври? Їх затримали. Це виявилися звичайні проросійські "тітушки", які називали себе "семінаристами УПЦ МП". Тому просто треба бути пильними. Самі люди доволі швидко розберуться.

Denys: Ви активно коментуєте в тому числі питання, пов’язані з життям мешканців окупованих територій. А ви самі хоч раз за ці роки бували на фронті або в окупованих містах?

Тарас Чорновіл: Вам підсунули невдале питання. Я уникаю коментарів на теми, в яких не розбираюся. Ситуацію за лінією розмежування після 2014 року я знаю дуже слабо, тому не коментую практично ніколи і нічого про це не пишу. Якщо вимагають якогось коментаря, то відбуваюся ухильними і загальними фразами. Тому Ваш постріл – у повітря.

Де і коли я побував у 2014-му, поки волію зайвий раз не згадувати. Але про той період в Донецьку знаю дуже добре і не з чужих слів.

Odessit: Як думаєте, чому Труханову все сходить з рук?

Тарас Чорновіл: Важко сказати. Ніби ж там клейма нема де ставити. Схоже, що він зумів «проінвестувати» точніше – купити місцеві так звані «еліти» та деякі суди. Бо звинувачення проти нього висувають, а в суді все глушиться. Ех, не дореформували судову галузь через відвертий саботаж, тепер маємо такі феномени. А про деталі справи та як він викручується, я мало поінформований. Політично з ним доводиться миритися, бо ж «законнаізбранний» в Одесі, а поруч російське кодло в Придністров’ї. Припускаю, що остерігаються задіяти силові методи, щоб не отримати ще й заколот в тилу. А юридично, бачу, він себе дуже вміло обставив. Його б відразу в квітні-травні 2014-го брати за відвертий сепаратизм… А зараз усе складніше. Хоча думаю, що шнурівочці не довго витися.

Надія Майна