Мінкульт та Український інститут книги придбали понад тисячу примірників книги "Принцеса + Принцеса: довго і щасливо" – дитячої казки у форматі коміксу на тему одностатевого кохання. І вони вже розповсюджені серед дитячих та шкільних бібліотек по всій Україні.
Її появу оцінювати складно, тому що не зрозуміло, під яким соусом далі подаватимуть тему одностатевого кохання в школах, і яке застосування знайдуть цій книзі.
Якщо її тихо "закопають" у бібліотеках, не показуючи учням (що можливо), то жодних наслідків це мати не буде. Якщо ж вона стане обов'язковою для прочитання, це – зовсім інша історія. Не можу навіть уявити, що будуть розповідати вчителі, і складно припустити, хто і як інструктував їх щодо того, що робити з цією книгою, і як пояснювати дітям тему, яка в ній зачіпається.
Якщо в західних країнах узаконені одностатеві шлюби, то в Україні, навпаки, люди нетрадиційної сексуальної орієнтації – по суті, «в підпіллі».
Україна всіма силами прагне до Європи і поява книг про одностатеве кохання в наших школах є відлунням цього прагнення. У нас намагаються переймати практики європейських країн, але без урахування, що там сексуальна грамотність викладається давно, і не як пропаганда сексу: це – про гігієну, знання свого тіла, розуміння того, що з тобою відбувається, звідки діти беруться. До того ж, у багатьох країнах, де дозволені одностатеві шлюби, діти бачать, що інших дітей до школи можуть привести і два тата, і дві мами. Там ця тема переноситься в дитячу літературу цілком природно.
Читати такожДля чого українським дітям купили книги про "дівчаче кохання"Але в Україні всього цього немає, і книга про одностатеве кохання виглядає вирваною із контексту та дивною для частини суспільства. Ми, як і народи всіх пострадянських республік, виховані в консервативній культурі. У нас "у країні сексу не було". А тому поява подібного видання в школах може бути сприйнята українським суспільством, батьками та вчителями неоднозначно.
Як психолог, я – за свободу вибору: хочеш читати – читай, не хочеш – не читай. Якщо у дитини вже виникають питання про одностатеве кохання, то цілком нормально відповісти їй на них і пояснити, що людина може народитися з гомосексуальністю, як із певним кольором очей або волосся, і вчені вже виявили відповідний ген. Подавати цю тему потрібно так, щоб у дитини зароджувалася повага і прийняття того, що люди бувають різними, а поважати людину потрібно не за те, яка у нього сексуальна орієнтація, а за те, яка вона, які у неї вчинки.
Однак чи будуть в Україні саме так подавати тему одностатевих відносин – велике питання.
В ідеалі на цю тему повинні спочатку говорити законодавчі акти, має відбутися прийняття одностатевих відносин суспільством. А на рівень шкіл згодом мають бути спущені програми, які б навчали сексуальної грамотності, як навчають математиці, граматиці та літературі.
У мене в школі є діти з ДЦП, аутизмом або гідроцефалією, з мовними або генетичними порушеннями. І щороку доводиться проводити просвітницьку кампанію серед інших дітей, доносячи думку про те, що ця дитина хоч і відрізняється від усіх них, але вона така сама, а тому ставитися до неї потрібно з повагою, приймати її, а не тикати в неї пальцем. З людьми, сексуальна орієнтація яких не така, як у більшості – та ж історія.
Саме явище тільки зараз починає знаходити своє відображення в законодавстві різних країн, і на прийняття цього факту може піти і 50 років, і 100. В Україні ж вирішили "почати з кінця" і, в першу чергу, закинути в школи тільки "верхівку айсберга", без азів.
Наприклад, я народилася шульгою. Але за часів, коли я вчилася, в школу не можна було прийти шульгою – це вважалося чимось неправильним, і тому вчителька прив'язувала мені руку, щоб я писала правою. Ви можете уявити, щоб зараз шульзі прив'язали руку? Це звучить як дикість. Шульгів завжди було менше, ніж правшів. А тому висновок суспільства був таким: шульги – неправильні.
Це – паралель із темою одностатевої любові: більшість людей – традиційної сексуальної орієнтації, а, значить, думають вони, меншість можна заклювати тільки на підставі того, що ці люди не такі, як основна маса. Може бути, через 20-30 років таке ставлення до сексуальних меншин буде теж здаватися дикістю, як і ставлення до шульгів 40 років тому.
Марина Романенко, психолог, засновник Академії професійних батьків, спеціально для Главреда