Георгий Тука

Наступ уже почався. Зараз він відбувається на луганському та донецькому напрямках. Також, за даними розвідки, триває посилена підготовка російських військ на запорізькому напрямку.
Судячи з усього, саме на цих трьох напрямках слід очікувати удару збройних сил Російської Федерації.

Ні, я так не думаю. За зиму росіяни справді підготувалися до активних бойових дій, зокрема, підготували кілька сотень тисяч мобілізованих і важку броньовану техніку, адже без неї здійснювати масштабний наступ вкрай складно. Наш Генштаб щоденно повідомляє про активізацію використання Росією авіації на лінії фронту. Тому Данілов правий, і наступальні дії справді почалися.
Хотілося б вірити, що ці наступальні дії противника не будуть вдалими. Але ми заплатимо за це величезну ціну, в тому числі, на жаль, тисячами життів наших захисників, навіть якщо нам вдасться витримати першу хвилю натиску до отримання довгоочікуваної допомоги Заходу озброєнням. Найцінніший ресурс нашої держави – наші захисники, у першу чергу, ті, що мають бойовий досвід та воюють із 2014 року. Тому якщо заради збереження життів воїнів, цього діаманту українського народу, потрібно буде залишити якийсь населений пункт, це цілком припустимо і не буде катастрофою. Адже передусім потрібно дбати про збереження особового складу. У нас немає такого величезного людського ресурсу, який є у Росії. РФ може собі дозволити кидати кілька сотень тисяч щойно мобілізованих росіян під українські кулемети чи автомати, перетворюючи їх на жетон із отримання нових "Лад". У нас такої можливості немає. Тому навіть якщо доведеться залишати певні населені пункти, якісь гектари української землі, це не катастрофа, бо зрештою ми все своє повернемо.

Поки що я бачу проблеми у росіян виключно на рівні тилового забезпечення. Є численні свідчення про те, що Росія залучає до воєнних дій застарілу техніку.
Втім, не можна недооцінювати ворога, це просто злочинно. Адже навіть якщо старий танк часів Другої світової війни, наприклад, Т-34, знятий із якогось пам’ятного постаменту, починає сунути на опорний пункт української армії, а хлопцям, які боронять цей пункт без важкого озброєння, виключно з автомати Калашникова, все одно потрібно зупинити цю стару конячку, навіть ціною життів і жертв.
У росіян іще, на жаль, великі запаси "металобрухту", тож нам доведеться ще не один рік мати справу з величезною потужною армією.

Тут доцільно процитувати відомого російського поета: "Умом Россию не понять… В Россию можно только верить".
За останні півтора тижні я назбирав дуже показову колекцію висловлювань російських пропагандистів. По-перше, змінилася риторика пропагандистів. По-друге, показово, що російських громадян за подібні висловлювання засуджують до семи-десяти років позбавлення волі, а російським пропагандистам дозволяються подібні репліки.
Наприклад, останнє інтерв’ю Пригожина. За його словами, щоб вийти на адміністративні кордони Донецької та Луганської областей, росіянам доведеться "поработать" ще півтора-два роки, а щоб вийти на межу Дніпра – ще мінімум роки три. Тобто про "спецоперацию" взагалі вже не йдеться.
Інший російський пропагандист через свої коментарі взагалі здався мені українським націоналістом. Він у прямому ефірі розповідав: "Мы столкнулись с невероятным явлением – не так российская армия оказалась слаба, как украинская армия сильна. Она объединила в себе весь героизм русского солдата, военное образование нацистского офицера и техническую мощь американских вооруженных сил. И мы [российская армия] оказались к этому не готовы. У нас просто нет армии, способной адекватно ответить на такой вызов. Мы рассчитывали за два-три дня уничтожить украинскую систему ПВО, чтобы дальше наша авиация хозяйничала в небе. Таким образом, мы бы практически уничтожили украинскую армию. Но этого не случилось. Если говорить об артиллеристских дуэлях, то в Сирии наши войска могли спокойно наносить мощные артиллеристские удары, после чего туда выдвигалась наша пехота. Оказалось, что в Украине мы так сделать не можем – как только мы начинаем вести обстрел, наши артиллеристские подразделения сразу получают ответ от более дальнобойной артиллерии, которая имеется у украинцев".
І всі ці тези виголошуються в прямому ефірі! Погодьтеся, це зміна риторики.
На мій погляд, російські пропагандисти отримали дозвіл Кремля плавно готувати суспільну думку до того, що ніякої "спецоперации" вже немає, вона трансформувалася у війну.
21 лютого буде звернення Путіна до Федеральних зборів, і я не виключаю, що під час цього виступу прозвучить "Вставай, страна огромная, вставай на смертный бой", а також тези про вітчизняну війну. Тобто російська влада вже усвідомлює, що це жорстока і кривава війна. Але при цьому вона вірить у власну перемогу.
Тому, повертаючись до запитання – чому російське керівництво вважає, що другий наступ може бути більш успішним, можна відповісти так: тому що вірить. Логіки в цьому немає – є тільки віра, яка постійно підживлюється різними пропагандистськими засобами, які хоч і не впливають на російську еліту, але впливають на більшість росіян.
Наприклад, нещодавно відомий "бісогон" Міхалков у захопленні повідомляв, що в одній із 200-літніх церков священик показав йому вирізану літеру "Z" на підлозі, на кам’яній брилі – мовляв, це провидіння господнє, це значить, що бог із Росією. А я слухав цю маячню і мимоволі уявляв: сидить Геббельс під час Другої світової війни і розповідає, що з ними бог, фюрер обраний богом, бо варто лише подивитися на мозаїки Софії Київської, скільки там зображень свастики – "це ж провидіння господнє!".
Це було би смішно, якби "лаптєногі" з однією звивиною в мозку, відірвавшись від пляшки і наслухавшись соловйових і "бісогонів", потім не брали би до рук зброю і не перли вбивати наших людей.

Один із найбільш відомих козирів – це ядерна зброя.
Втім, є ще одна небезпека, яку не можна недооцінювати. Росія останнім часом інтенсивно підключає свою "п’яту колону", передусім у європейських країнах. Росія докладає зусиль на зовнішніх майданчиках, аби вбити клин між західними країнами, які одностайно підтримують Україну.
Прикладів можна навести декілька. Наприклад, інтерв’ю колишнього прем’єр-міністра Ізраїлю Бенета, де він розповів про свої зустрічі з Путіним і обговорення з ним подій в Україні. За словами Бенета, Путін йому особисто пообіцяв не вбивати Зеленського, після чого Бенет зателефонував українському президенту і розповів про це. Мовляв, саме тому Зеленський вискочив із бункера і почав знімати селфі.
Як на мене, це неприпустимо, бо подібні розповіді принижують роль держави, що воює. Ніколи не був і не буду прихильником Володимира Зеленського, але в даному контексті я вбачаю не бажання принизити особисто Зеленського, а спробу дегероїзувати ті зусилля, які наш народ кладе на вівтар перемоги.
Крім того, Бенет розповів, що тривали перемовини між Україною і Росією, й було намальовано 17 чернеток мирних угод ще навесні 2022-го, тобто ще до звільнення Київщини, Херсонщини, Харківщини. І лише втручання "підступного Заходу" зупинило перебіг мирних переговорів та сприяло веденню повномасштабної агресивної війни.
В цьому я вбачаю спробу перекласти відповідальність за ті нещастя, які зараз відбуваються на території нашої країни з плечей Росії і Путіна на плечі партнерів, які нас підтримують. Мовляв, якби вони нас не підтримували, не було б і війни. Тоді б Україна просто капітулювала, була би російська окупація, і був би "мир, дружба, жвачка", за логікою Бенета.
Показовим є той факт, що з аналогічною тезою через два-три дні виступив прес-секретар білоруського МЗС, який так само сказав, що тривали мирні переговори, вони були майже успішними, й лише брутальне втручання "підступного Заходу" не дало досягти мирної угоди.
У такому напрямку спрямовані зараз зусилля Росії.
Думаю, найближчим часом у низці європейських країн можуть активізуватися різного роду політичні сили, окремі політики, громадські діячі проросійської орієнтації. Можливі різні акції, які будуть влаштовані "правильними росіянами" та "адекватними українцями", якими опікується Медведчук. Ці люди не будуть говорити, що вони за Путіна, але будуть виходити з гаслами "Нет войне! Мы за мир!", "Запад, прекрати давать оружие – оно раскручивает войну" тощо.
Протягом місяця має відбутися декілька акцій під такими гаслами. Такі акції будуть підхоплені різними "орбанами", "берлусконями" і подібними маргінальними політиками.
Таким чином, впливаючи на політику європейських країн, Росія намагатиметься розбити і розділити консолідовану позицію західних країн, які зараз підтримують Україну.

Передусім давайте не забувати, що ядерна зброя буває різних типів – тактична і стратегічна. Коли йдеться про можливість використання Росією ядерної зброї, мається на увазі тактична. Звісно, тактичний ядерний удар не здатен одним вибухом знищити увесь Харків, Київ або Одесу, але жертв буде багато. Росіяни сподіваються, що після такого удару "х**лы протрезвеют" і нарешті припинять чинити спротив.
Однак соціологія свідчить, що абсолютна більшість українців не налаштовані покладатися на миролюбство північного сусіда і готові боротися навіть в разі ядерного удару. Тобто, навпаки, застосування ядерної зброї може призвести до ще більшої консолідації українського суспільства.
Разом із тим, виключати ймовірність такого сценарію я не можу, бо дії російської влади неодноразово переконали в тому, що не можна поєднувати поняття "здоровий глузд", "логіка" і "російська влада". Умом Россию не понять… Від неї можна і потрібно очікувати всього.

Я розмовляв зі своїми друзями – офіцерами ГУР, які працюють саме з напрямком Білорусі. Певні підготовчі роботи противником ведуться. Але поки що не можна стверджувати, що росіяни на території Білорусі підготували такий збройний кулак, який може бути використаний задля реалізації намірів, проголошених Росією – або перерізати шлях на Ковель, щоб завадити транспортуванню допомоги через Львів у центральну частину України, або захопити Київ. Потрібної кількості військовослужбовців і техніки сьогодні у росіян на білоруській території немає.
Разом із тим, мої друзі з ГУР переконані в тому, що рано чи пізно ця спроба буде здійснена, і Білорусь буде залучена до воєнних дій в повному обсязі.
В будь-якому разі просуватися такими темпами з півночі, як це було рік тому, у росіян не вийде. Але такі дії будуть свого роду відволікаючим маневром. Ми й зараз змушені тримати частину своїх збройних сил на кордоні з Білоруссю, щоб у разі чого мати змогу швидко відреагувати. А якщо на цьому напрямку справді почнуться бойові дії, то командування, звісно, спрямує додаткову частину наших військ на цей напрямок, відповідно, послаблюючи інші. Тож такі дії з боку Білорусі можуть бути використані росіянами задля послаблення наших сил на інших ділянках фронту, де й буде завданий вирішальний удар.

Почну з останнього – шансів жодних: не буде ані проміжних результатів, ані стратегічних. Стратегічною метою Росії було знищення України як незалежної європейської держави – зміна уряду та зовнішньої політики, тобто створення кишенькового проросійського протекторату, як у Білорусі. Цієї стратегічної мети РФ не досягла, і шансів домогтися цього у неї немає.
Зараз між російськими пропагандистами починаються дискусії щодо кінцевої мети дій Росії, і я не маю жодного сумніву в тому, що вони відбуваються виключно з дозволу Кремля. На це запитання 99% пересічних росіян відповіді не мають. Слова "денацифікація" і "демілітаризація", які були оголошені під час початку "спеціальної воєнної операції", росіяни й вимовити не можуть, так само вони й гадки не мають, чим усе це може закінчитися. Вони бачать тільки один шлях – знищення України.
Причому одна група з найбільш відбитих екземплярів говорить, що "всех х**лов надо уничтожить" або ж треба змінити владу, взяти всіх у залізні кліщі, переплавити українцям мізки, і тоді років через 5-10 будуть "русские украинцы".
Друга група намагається шукати паличку-виручалочку – мінімальні умови, які можна було б видати російському населенню як перемогу, наприклад, контроль Росії над "ЛНР" і "ДНР", а точніше всією територію Луганської та Донецької областей.
Здавалося б, здоровий глузд мав би підказати, що на цьому, в принципі, їм можна було б зупинитися. Але ці йолопи, повіривши у власну богообраність, уже внесли зміни до російської конституції, де закріпили положення про те, що до складу Російської Федерації входять не лише Донецька й Луганська, а й Запорізька та Херсонська області. Як із цим бути? Я не думаю, що зараз знайдеться хоча б хтось у Росії, хто був би здатен відкотити назад ті зміни до конституції, які були так на ура схвалені.
Що російському керівництву в такому випадку робити? В нього лишається один-єдиний шлях – просуватися вперед.
До речі, на деяких російських пропагандистських каналах зазначалося, що зараз майже всі бойові дії відбуваються на території Росії, адже Донецька, Луганська, Запорізька і Херсонська області – це Росія, а тому Україна є агресором по відношенню до Росії (мовляв, "х**ли воюют с нами на нашей земле"). Такі хитросплетіння!
Не варто намагатися шукати якусь логіку – вона просто відсутня у діях росіян.

Вочевидь є певні свідчення, що Білорусь готова вступити у війну на боці Російської Федерації. А такі дії з боку Білорусі точно викличуть відповідні дії з боку України. І тоді я нарешті припиню ставити питання, яке повторюю з березня 2022 року – чому ми й досі не рознесли вщент воєнні бази на території Білорусі, білоруські аеродроми та нафтопереробні заводи.
Що стосується Росії, то відповіді на це питання та жодних пояснень я поки що не чув. Можливо, це пов’язано з імовірністю надання Україні певних видів озброєння. Попри те, що Україна зобов’язується не використовувати далекобійну зброю задля завдання ударів по території Росії, в житті все трапляється, зокрема, ракета може збитися з курсу, як от нещодавно, коли росіяни запустили ракети по українській території, а вони пролетіли крізь Молдову та Румунію і зрештою прилетіли до нас. Можливо, цим і викликана така стурбованість.
Наприклад, чому так показово росіяни розташовують системи ППО на дахах будівель у Москві. Точно не тому, що це якісь дуже вдалі місця, з точки зору обороноздатності. Це робиться показово. І, як на мене, це робиться для того, щоб ще більше мобілізувати власний "лапотний" електорат. Не здивуюся, якщо найближчим часом почнуть заклеювати стрічками навхрест вікна в будівлі міноборони РФ.
Як би це смішно не звучало, але це спрацьовує, бо у переважної більшості жителів РФ одна звивина на все село. І всю цю маячню, над якою ми сміємося, вони жруть. Гляньте хоча б, як там люди, стоячи навколішки, кажуть: "Спасибо, Владимир Владимирович!". Хіба у нас в Україні хтось може таке уявити!

Існує точка зору, що Путін і росіяни люблять сакральні дати, тож і на річницю спробують щось утнути. Та я не бачу об’єктивних передумов для того, щоб відбулося щось реально значуще протягом тижня-півтора. Звісно, вони нарощуватимуть свою міць на Луганщині і Донеччині. Але я не думаю, що вони до того моменту спробують здійснити атаку з боку Білорусі, принаймні поки що немає свідчень, що в них зібрано достатньо сил для таких дій з півночі. Отже, ніяких передумов для якихось сакральних дій я особисто не бачу.
Можливо, щось відбудеться на політичному рівні, але якісь масштабні атаки навряд чи будуть.
Втім, варто очікувати потужного ракетного удару вкотре. Якраз мине два тижні – той період, за який росіяни накопичують нові ракетні запаси. Тож ракетним обстрілом Росія може спробувати влаштувати Україні "приятную годовщину". Але, ймовірніше, вони це зроблять не 24 лютого, а 23-го, або в ніч із 23-го на 24-е, поєднавши День радянської армії ("дадим бандеровцам подкурить") із річницею російської "спецоперации".

Знаю і розумію, що чимало наших громадян у це вірять і на це сподіваються. Але під час своїх інтерв’ю і виступів я ніколи не казав якісь речі лише для того, щоб сподобатися аудиторії. Ще в березні 2022 року, коли тривали бої під Києвом, я неодноразово спростовував порожню балаканину деяких представників чинної влади, які говорили, що ця війна триватиме два-три тижні чи місяць-півтора. Ще тоді, в березні, я дав прогноз, що війна триватиме два-три роки, що вона буде такою кривавою і важкою, яку можна порівняти з Другою світовою війною, яка прокотилася нашою країною двічі (спочатку в один бік, потім у другий). Поки що, на жаль, мої прогнози справджуються. І зараз я не бачу жодних об’єктивних передумов для того, щоб ця війна закінчилася в поточному році. На жаль. Звісно, якщо ми не погодимося на капітуляцію.

Я не настільки позитивно оцінюю можливості наших Збройних сил, щоб прогнозувати звільнення Криму і Донбасу, тобто такий величезний наступ, у 2023 році.
Війна не закінчиться, навіть коли ми вийдемо на кордони 1991 року.
В принципі, починати будь-яку дискусію потрібно зі з’ясування того, що ми будемо вважати перемогою. Дехто вважає, що перемогою буде "просто перестать стрелять", дехто – що перемогою буде вихід на кордони 1991 року, дехто – що перемогою буде вихід на кордони 23 лютого 2022 року. Я належу до четвертої групи людей і вважаю, що перемогою буде повернення всіх законних територій України і демонтаж Російської Федерації в її нинішньому вигляді як єдиної держави та перетворення її на низку незалежних демократичних країн. Тільки після цього можна буде вважати, що війна завершена перемогою нашої країни. Якщо ми повернемо контроль над кордоном, а Росія залишиться в тому вигляді, в якому вона зараз є, це означатиме лише відтермінування війни.

Може. Але у нас іншого шляху немає. По-перше, ми вже були в кордонах 1991 року, і що? По-друге, якщо ми вийдемо на ці кордони, невже контроль над власною територією миттєво змінить ту маразматичну загальнонаціональну свідомість, яка зараз завдяки 20-річним зусиллям шаленої пропаганди властива 95% російського населення? Ні, абсолютно ні. Вони так само будуть казитися, тупцяти ногами і кричати "Наши мальчики – герои! Спасибо Владимиру Владимировичу за "Ладу"!". І вони так само будуть вимагати сатисфакції. Вони не змиряться із поразкою, а точніше невдалою спробою реалізації "спеціальної воєнної операції".

На це треба абсолютно тверезо дивитися. Ми не можемо дозволити собі зараз такої розкоші як "рожеві окуляри".

Серед найвпливовіших політиків Заходу досі триває дискусія. Одні кажуть, що Україна не може програти у цій війні, і ми її будемо підтримувати в цьому всіма доступними засобами. Інші кажуть, що Україна має перемогти, і ми її в цьому будемо підтримувати всіма доступними засобами.
Коли президент Польщі говорив, що Україна може програти, він використав таку фразу передусім для того, щоб привернути якомога більше уваги своїх партнерів, бо друга частина його думки була наступна: "Україна може програти, якщо ми негайно не надамо допомоги". Заради того, аби прискорити ухвалення рішень про надання Україні необхідної допомоги, президент Дуда і використав такі слова.
Разом із тим, хотів би зазначити, що навіть окупація половини України, тобто по Дніпру, або окупація Києва не будуть означати наш програш у війні. Це буде лише один етап війни. Досвід Херсона, Ізюма, Чернігова та багатьох населених пунктів нашої країни має переконати нас у тому, що навіть окупація – це не програш, а лише один із етапів. Війна не закінчена доти, доки тривають наші боротьба і супротив, а вони можуть тривати навіть під час окупації.

Особисто я не бачу в цьому необхідності на нинішньому етапі. Достатньо тих зусиль, які зараз докладаються ЗСУ в сенсі нанесення ударів на території Росії. Звісно, мені, як і більшості українців, хотілося б, щоб про "бавовну" ми чули щохвилини, бажано і за Уралом теж, але для цього нам потрібно більше ресурсів. У воєнного керівництва України відповідне бажання є. Втім, здійснювати якісь масовані рейди з окупацією територій Російської Федерації немає необхідності, це нам не потрібно. Ми що, хочемо бути окупантами частини російської землі? Нам це не потрібно. Потрібно знищувати воєнну та економічну інфраструктуру Росії, а не захопленнювати міста та села.

За оцінками наших військових, Кримський міст захищений краще, ніж російські атомні станції.
Наскільки міст важливий, із точки зору воєнної стратегії, не можу сказати – я не фахівець. Чув протилежні точки зору: одні кажуть, що він не настільки важливий, бо його пропускна спроможність обмежена, інші – що він важливий, оскільки саме через цей міст відбувається перекидання озброєння, військ, боєприпасів тощо.
Зруйнувати Кримський міст, в принципі, можна. Якщо не зруйнувати вщент, то принаймні зробити його непридатним для використання, як це було з мостом у районі Херсона. Теоретично це можливо, але для цього потрібно буде використати набагато більше ракет, ніж було використано для знищення Антонівського мосту, та суто технічно це зробити можливо.
Разом із тим, не варто забувати, що забезпечення півострова може відбуватися і водним шляхом, який ми поки що, на жаль, абсолютно не контролюємо.
Тому я не думаю, що руйнування мосту, з воєнної точки зору, призведе до капітулянтських настроїв на території Кримського півострова.

Виключно військовим шляхом. Разом із тим, Крим – це доволі складна територія. По-перше, буде непросто зайти на територію Криму.
По-друге, якщо північ і центральна частина Кримського півострова – це переважно степова зона, то ближче до узбережжя і до півдня починається гірська місцевість, і там ведення війни суттєво відрізнятиметься від тих дій, які зараз відбуваються на сході нашої країни.
Багато хто вважає, що воєнним способом звільнити Крим буде набагато простіше, ніж Донеччину та Луганщину. У мене протилежна точка зору – мені здається, що Донецьк та Луганськ буде звільняти легше, ніж півострів. Втім, у Генштабі люди набагато більш фахові і розумні, ніж я, і рішення за ними.

Утримувати під контролем перешийки (місця входу до Криму) дуже і дуже легко, бо вони вузенькі. Способів і шляхів для здійснення десантних операцій з моря зараз у нас немає. Можливо, з часом вони з’являться. Але зараз їх у нас немає, тому єдиний спосіб зайти в Крим – суходолом.
А перешийок – все одно що горлечко в пляшці, і контролювати його дуже легко. У Росії вистачає сил і озброєння, в тому числі засобів Чорноморського флоту, для того, щоб утримувати під контролем цей вузенький перешийок.
Це фактично єдине, що може стримати Збройні сили України. Якщо нам вдасться захопити певний плацдарм на території півострова, десь на півночі, то потім із нього розгортати успішні дії цілком можливо.

Передусім я хотів би застерегти всіх від перебільшення особистої ролі Путіна. За роки, коли Путін керує Росією, він не тільки створив жорстку вертикаль особистої влади, але й угруповання "колективного Путіна". Це різні люди, з різними інтересами. Але серед них є одна доволі впливова група людей, які між собою пов’язані не тільки спільними корупційними діями, але й спільними воєнними злочинами, скоєними за останній час. Сподіватися на те, що завтра хтось із них дасть по голові попільничкою цьому довбню на підборах, і він сконає, а Росія раптом прокинеться іншою країною та скаже Україні: "Прости! Прости, сестра!", абсолютно несерйозно.
Є певні сподівання на те, що після того, як Путін гикнеться, в Росії може початися боротьба між "баштами Кремля". Між ними дійсно є певні протиріччя, і у цих "башт" різні важелі впливу. Але, разом із тим, не потрібно перебільшувати їхній вплив. Наприклад, Пригожин – його вплив побудований виключно на тому дозволі, який йому дав особисто Путін. Тільки-но Путіна фізично не стане, протягом кількох днів або навіть годин буде знищений і Пригожин. У нього величезна кількість ворогів як у міністерстві оборони РФ, так і у ФСБ – він встиг нагидити дуже багатьом впливовим людям у цих двох провідних силових відомствах. Подальше існування Пригожина без Путіна абсолютно недоречне. А ПВК "Вагнер" може очолити і взяти під контроль будь-хто. Сама фігура Пригожина вже зайва, вона свою роль відіграла.
Те саме стосується і політичного життя Російської Федерації.
Але існує ймовірність того, що фізична смерть Путіна може викликати процес дезінтеграції у Росії, який почнеться з боротьби всередині Садового кільця, але швидко перетвориться на боротьбу регіонів із федеральним центром.
Навряд чи ми будемо здатні якимсь чином впливати на ці процеси, але нашим союзникам, із моєї точки зору, дуже важливо не проґавити цей момент і допомогти народам Російської Федерації здобути державність та незалежність.

Є. У Кадирова така сама залежність. Але у Кадирова є певна перевага над Пригожиним: він є лідером регіону. Тому, на відміну від Кадирова, Пригожин почуватиметься в небезпеці в будь-якому місці в Російській Федерації. Водночас Кадиров почуватиметься більш-менш спокійно у Грозному, але лише більш-менш. Не маю жодного сумніву, що і головне управління російського Генштабу, і ФСБ мають своїх агентів у найближчому оточенні Кадирова. Тож у разі ухвалення відповідного рішення не буде складною супер-операцією ліквідація цього зухвалого персонажа, незважаючи на те, що йому підпорядковується кілька тисяч кадирівців, які формально входять до складу Росгвардії. Із такою самою легкістю, як колись Путін привів до влади самого Кадирова, йому знайдуть заміну. І ті самі кадирівці, які зараз клянуться у вірності своєму дон-дону, змінять хазяїна і клястимуться у вірності вже йому.

Я не покладаю особливих сподівань на народну революцію в Росії. На жаль, це забите стадо, що гордо називається "русским народом" та на колінах дякує Владіміру Владіміровічу, не спроможне на самоповагу та розуміння своєї ролі, у нього абсолютно відсутнє почуття гідності. Тому сподіватися, що це стадо здатне повстати, не варто. Ставку краще робити на ті групи людей, які називаються російською елітою.
В процесі розпаду Росії робити ставку в першу чергу на національні республіки – це помилка. Бо, повірте, на Уралі, Далекому Сході, в Калінінградській області сепаратистські настрої не менші, ніж у Дагестані чи Татарстані. Зв’язок між цими регіонами з центром набагато слабший.
Більше того, якщо брати національні республіки, наприклад, Закавказзя, то вони в переважній більшості є дотаційними і фінансово залежать від федерального центру. А хто ж є донором федерального бюджету? А донорами є ці самі регіони: Свердловська область, Далекий Схід, Сибір тощо. І тамтешні лідери ні відчувають особливого захвату та шани до московської братви.
Тому якщо ці регіони не будуть першими, хто захоче жити самостійно, то вони точно не будуть останніми. І під час розробки сценаріїв та роботи з регіонами РФ задля розпаду цієї імперії не варто забувати про це.
Чудово пам’ятаю початок 90-х, коли, наприклад, губернатор Свердловської області Едуард Россель уже надрукував власні гроші, уже було проголошено Далекосхідну народну республіку, яка почала вести переговори з Москвою щодо своєї ймовірної участі в Російській Федерації. У Калінінграді більше 80% населення на той час хотіли себе бачити в складі Європейського Союзу.
Тому точка зору про те, що Росія є чимось неймовірно потужним і міцним, і вона на віки вічні – це кремлівська теза, якій не можна підігравати. Всі імперії конають, сконає і Росія. А ми їй допоможемо в цьому.

Частина боїться, бо вони всі в той чи інший спосіб на гачку. Коли люди наживають величезні статки завдяки корупційним діям і вважають себе володарями світу, абсолютно вільними людьми – це суцільна ілюзія. Адже якщо перерахунок коштів здійснюється в доларах, він моніториться у США (будь-які трансакції). Якщо перекази здійснюються в євро, вони моніторяться в Брюсселі.
Вже почала надходити інформація про те, що деякі російські олігархи починають вести переговори з представниками Заходу, зокрема, США та Франції, про те, що вони, в принципі, не підтримують війну, розпочату Путіним, готові виступити проти та, більше того, половину тих ресурсів, на які зараз накладений арешт, перерахувати на фонд відновлення України, але за умови скасування санкцій проти них. Такі розмови почалися, і вони навіть не дивують. Це абсолютно нормальна логіка розвитку подій.

Дуже важко взяти на себе відповідальність за таке політичне рішення. Все-таки переважна більшість країн Заходу сповідує цивілізовані методи боротьби. Вони бачать подальшу долю Путіна як злочинця, якого судитиме трибунал. Фізичне знищення такої персони – це акт терору у їхньому сприйнятті. Взяти на себе відповідальність за таке рішення жоден з очільників європейських країн, я переконаний, не готовий. Ми зараз не оцінюємо, добре це чи погано – йдеться лише про можливість дати команду про підготовку. Адже ми живемо в такому світі, де нічого таємного не існує, тож рано чи пізно інформація про підготовку такої операції буде відома світовій спільноті, і це може покласти край репутації будь-якого політика, який наважиться дати такий наказ. Це головна причина.
З технічної точки зору, це можна було б влаштувати під час якихось масових заходів. А от що стосується політичного рішення і політичної волі – дуже важко наважитися на такий крок.

Далеко не факт, зовсім не переконаний у цьому. Більше того, переконаний у тому, що Путін із вірогідністю 90% не доживе.
У Лукашенка більше шансів опинитися на лаві підсудних. Проте він цілком може бути ліквідований у той самий час, коли помре Путін.

Більше того, нещодавно три військові літаки Російської Федерації (один із комплексом радіоелектронної розвідки та два винищувача, що його супроводжували) вторглися у повітряний простір Польщі з боку Калінінграду. Їх перехопили два винищувача F-35 Нідерландів. І в супроводі цих винищувачів три російські літаки залишили повітряний простір НАТО. Тобто до тих двох прикладів, які наведені у питанні, можна додати ще й третій.
Для чого це робить Росія? Росія намагається зондувати дві речі: рівень підготовки і місце дислокації систем протиповітряної оборони НАТО на східних кордонах, а також готовність Альянсу до активних дій. Згадайте дії Туреччини щодо російського винищувача, який на кілька секунд залетів у повітряний простір Туреччини – він був знищений миттєво, без жодних дзвінків Путіну.
Для чого Росія робить це саме зараз і в такий наглий спосіб? З моєї точки зору, найближчим часом ми будемо свідками певних акцій, які я розглядаю як спеціальні операції Росії в країнах Європи під умовною назвою "Мы за мир" та "Стоп войне". І виповзуть різні "голуби миру" з кремлівських голубників і почнуть розхитувати цю тему.
Якби зараз авіація або системи ПВО НАТО збили один або всі три російські літаки, першою, звісно, здійняла б галас Росія. Вона б волала, що натівські агресори та інтервенти завдали удар по мирних військових літаках Російської Федерації, чим вони змушують Росію вести війну. Ця шарманка для внутрішнього вжитку.
Разом із тим, це могло би стати сигналом для активізації загальноєвропейського кремлівського голубника, який би вискочив, як Пилип з конопель, та почав би галасувати: "Стоп ескалації! Ми не хочемо війни! Зупиніть війну – припиніть надавати допомогу Україні, бо ваша допомога підігріває війну і розкручує ступінь ескалації!".
Для такої стратегічно важливої для Росії мети як руйнування єдності Заходу вона легко може пожертвувати парою літаків разом із пілотами – це ніщо для неї. Проте це дало б їй змогу досягнути дуже важливих результатів, зі стратегічної точки зору. Саме в цьому я вбачаю головну мету подібних провокацій з боку Росії.

Теоретично може. Чи є готовність і бажання? Ні, поки що не бачимо ані готовності, ані бажання. Хочу, аби ми тверезо дивилися на ситуацію. Ми вже протверезіли щодо другої армії світу, її боєздатності, рівня підготовки, тепер нам час прозріти і щодо боєздатності Північноатлантичного альянсу. Нинішня війна на території нашої держави виявила провали не тільки в обороні Росії, але й в обороні країн НАТО. Звісно, це передусім стосується європейських країн.
Наприклад, ми отримали вкрай важливий для нас елемент – артилерійські системи різних виробників (європейських, американських) із високоточними боєприпасами. Але через півтора-два місяця виявилося, що всі ці системи не розраховані на таке інтенсивне ведення вогню, і приблизно через півтора-два місяця у артилерійської зброї почали відчуватися проблеми з настрілом стволів, що приводило до необхідності заміни стволів. Всього півтора-два місяця! На деяких зразках, передусім європейських систем, почали не витримувати артилерійські замки, їх необхідно було змінювати, а для цього інколи ці системи доводилося відправляти на ремонт за кордон.
Нещодавно США офіційно заявили, що вони розгортають державну програму з суттєвого збільшення випуску зарядів калібру 155 мм – вони збираються за два роки збільшити кількість снарядів у шість разів. Якщо провести елементарні розрахунки, стає зрозуміло, що навіть після збільшення кількості боєприпасів, що виробляються і якими зараз в основному користується наша армія, у шість разів, потреби ЗСУ на цьому етапі будуть покриватися лише на 50%. Європейці готові виробити ще близько 15-20%. Тобто все разом об’єднання союзників по Північноатлантичному альянсу лише по одному показнику – запаси артилерійських снарядів – виявилися неготовими до такого ведення війни.
За ті майже 70 років, які європейці прожили у повному мирі та злагоді, перебуваючи під американською парасолькою безпеки, переважна більшість європейських країн звела до мінімуму інвестиції у власні оборонні комплекси.
Щодо танків, міністр оборони Німеччини Крістіне Ламбрехт (подала у відставку в січні 2023 року, – ред.) зупинила процедуру перевірки боєздатності німецьких танків. Як на мене, вона це зробила через те, що почала отримувати об’єктивну інформацію про боєготовність цих машин. Я припускаю, що боєздатність тих машин, які безвиїзно десятиліттями перебували на базах зберігання, приблизно в тому ж стані, що й ті тисячі танків, які мала українська армія у 2014 році, тоді виявилося, що боєздатних із них всього пару відсотків. Наприклад, коли 51-а бригада, найбільша механізована бригада України, отримала наказ висуватися на схід, їй довелося терміново за свої гроші шукати і купувати 694 великі акумулятори для бронетранспортерів, САУ, танків тощо. Не кажучи вже про купу інших речей, які за всі ці десятиліття були або розукомплектовані або через неправильну експлуатацію стали непридатними.
Думаю, що стан бронетанкових військ Німеччини приблизно такий самий. Недарма вже почала з’являтися інформація про те, що на деяких підприємствах танки, що знімаються з консервації, "проходять підготовку". Скоріше за все, тепер уже екс-міністр оборони Німеччини, аби не влипнути у неймовірний скандал, призупинила процедуру перевірки боєготовності та зрештою пішла у відставку. Адже переконатися в абсолютній безпомічності власних збройних сил, які вважаються ледь не найпотужнішими в Європі (маю на увазі сухопутні сили), дуже боляче для будь-якого політика, тим більше, такого амбітного і впливового, якими є лідери Німеччини. Коли вони на власні очі побачили, в якій інформаційній теплій ванні вони перебували протягом усіх цих десятиліть, абсолютно не звертаючи увагу на проблеми у власному оборонному комплексі, це шокувало їх.

Не зовсім так. Ми вкрай примітивно розуміємо, що таке збройні сили. Згадайте, як ми отримали перші протитанкові комплекси – тоді вся країна тішилася і ледь не танцювала лезгинку, вважаючи, що тепер ми переможемо. Виявилося, що все не зовсім так, і цього недостатньо. Потім почали з’являтися перші "байрактари" – уся країна і пісні складала, і дітей називала Байрактарами, але теж виявилося, що цього недостатньо. Потім почали надходити артилерійські системи далекого радіусу дії, зокрема, Excalibur, але виявилося, що і цього замало. Полетіли HIMARS, але і це виявилося не все.
Веду до того, що сучасні збройні сили – це надскладний комплекс систем озброєння. І успіх в якомусь одному напрямку зовсім не гарантує успіху в цілому. Не потрібно панічно ставитися до чогось, наприклад, до тих цифр, які не виключають дефіциту артилерійських снарядів, оскільки є інші способи враження цілей (безпілотники, літаючі бомби, авіація, ракети). Тобто особливої трагедії немає. Просто треба розуміти, що нам потрібен повний комплекс озброєнь, лише тоді можна буде говорити про успіхи ЗСУ.
Не маючи такого повного комплексу, ми, на жаль, досягаємо успіху ціною тисяч життів наших хлопців та дівчат.

На 85% я вірю в те, що ми отримаємо авіацію. Можливо, з певними умовами, можливо, не найсучасніші типи літаків. Але при колосальному дефіциті сучасних літаючих апаратів ми будемо раді і цьому. Нам це вкрай необхідно.
Як це вплине на перебіг війни? Скоріше за все, це прискорить погибель другої армії світу, що в свою чергу повинно неминуче призвести до розпаду Росії. Лише тоді українська держава і український народ зможуть відчувати себе у безпеці.

Успіх досягається не якимсь окремим видом озброєння, а цілим комплексом. Чи достатньо буде тієї кількості, яка анонсована, у мене є сумніви. Крім того, фахівці стверджують, що такі типи танків під час здійснення операцій наступу повинні мати підтримку з повітря, а це не тільки літаки, штурмова авіація, але й гелікоптери, про які не чутно взагалі.
Я не хотів би ворожити і вгадувати. Скажу так: коли у нас будуть сили, коли командування вирішить, що для цього склалися сприятливі обставини, і в нас є можливості, тоді будуть здійснені контрнаступальні дії.
Зараз не можна бути в якості стороннього спостерігача, вболівальника, це не той випадок, коли можна сидіти перед телевізором і волати "Шайбу! Шайбу!". Йдеться не тільки про долю держави в цілому, але й про долі сотень тисяч наших громадян. Ми вже заплатили неймовірно високу ціну і, на жаль, платитимемо її далі. Це не від нас залежить. Нас не питають – нам ставлять умови: або ви будете чинити супротив, або ви здастеся. Здаватися ми не збираємося, отже, нам залишається єдине – чинити той супротив, на який ми здатні. Іншого шляху у нас просто немає.

Є різні точки зору щодо стратегічної важливості Бахмуту. Та передусім хотів би зазначити, що я однаково негативно ставлюся і до нашої української пропаганди, і до російської. Бо, на мою думку, будь-яка пропаганда розрахована на обмежених людей і нездатних мати альтернативну точку зору й шукати альтернативні джерела інформації. І мене такий підхід просто ображає.
Коли місяць-півтора тому почали точитися бої вже безпосередньо на околицях Бахмуту, доволі часто наші політичні та військові оглядачі, а також представники влади розповідали нам про те, що Бахмут ми ніколи не залишимо, бо він має величезне значення. Коли ситуація довкола Бахмуту почала загострюватися і погіршуватися, змінилася риторика – мовляв, та нічого, ми можемо залишити це місто, і це жодного стратегічного наслідку не матиме. З точки зору логістики, це некритично, бо є інші дороги і шляхи, за допомогою яких ми зможемо підтримувати наші військові угруповання в інших населених пунктах Донеччини. Це все – просто примітивна гра пропаганди.
Але я абсолютно довіряю керівництву Збройними силами України – йдеться не про Міністерство оборони, не про Банкову, а про Генеральний штаб. І у мене сьогодні немає підстав сумніватися у правильності дій нашого військового керівництва.
Та менш за все я би хотів, щоб із якихось політичних міркувань або пропагандистських з Бахмуту зробили Донецький аеропорт-2, коли, з воєнної точки зору, вже не було жодного сенсу утримувати під контролем 16-18 квадратних метрів, які залишалися в ДАПі, ціною життів наших хлопців. Але все це було величезною пропагандистською машиною навколо ДАПу.
Менш за все я хотів би, аби зараз такий сценарій розігрувався навколо Бахмуту. Дуже хотів би вірити в те, що нинішнє керівництво збройних сил не піддаватиметься на політичні замовлення, а діятиме виключно в інтересах нашої армії.

Я таких політиків у Росії не бачу. Мабуть, ті люди, які цікавляться внутрішніми процесами в Росії, в першу чергу, назвали б прізвище Навального. Але навіть Навальний не зможе радикально змінити політику РФ і призвести до того, що завтра Росія виведе свої збройні формування з української території і поверне контроль над ними.
Отже, для реалізації такого сценарію я не бачу можливості взагалі. Ми маємо здобути лише воєнну перемогу.

Скоріше за все, воєнні фахівці розраховують, що період найгострішої фази воєнного протистояння триватиме не більше трьох місяців. І за ці три місяців шальки терезів мають хитнутися в одну зі сторін.
Саме цим, як на мене, обумовлена та гучна заява президента Польщі, про яку ми говорили: Україна може програти війну, якщо їй негайно не буде надана допомога. Про те, що Україні слід негайно надати допомогу, також говорять колишні та нинішні генерали США.
Але абсолютно неприпустимо в гонитві за хайпом та ура-патріотизмом розповідати про майбутні домовленості щодо постачання озброєння, про успіхи і невдачі, про досягнення і поразки, про терміни і їх відсутність – це абсолютно неприпустимо, з воєнної точки зору. Адже тільки-но Росія отримає інформацію, що тривають переговори за таким імовірним сценарієм, і певна країна може долучитися до постачання озброєння або буде залучена в якості ремонтної бази озброєння, яке буде надходити з України, зокрема, танків, вона одразу ж задіє свої важелі впливу, аби заблокувати ці процеси.
Не треба недооцінювати ворога і зневажати його можливості. У Росії, на жаль, є можливості впливати на внутрішньополітичні і внутрішні економічні процеси, в першу чергу, в Європі.
Неприпустимі заяви ані про те, що питання з наданням Україні авіації вирішена, ані про те, що в липні наші представники влади даватимуть інтерв’ю з набережної Ялти.

Ізгоями росіяни не припинять бути ще принаймні чотири покоління, тобто років сто. Зрештою вони опиняться на узбіччі розвитку цивілізації, умовно кажучи, полюватимуть з луками на мамонтів, тоді як решта світу користуватиметься айфонами і старлінками. За ці сто років на таке стадо і перетвориться Росія. На кращу долю вона не заслуговує.

Почну з того, що я абсолютно переконаний у тому, що ми переможемо. Отже, говоримо про те, як зміниться роль України після перемоги.
Перемога у війні значно посилить вплив України, в першу чергу, на європейській політичній арені. Зрозуміло, що такого посилення чекають і хочуть далеко не всі європейські країни, і до цього треба ставитися з розумінням, це нормально, бо у кожного є свої власні інтереси.
Разом із тим, після перемоги на карті Європі з’явиться держава, яка фактично матиме якщо не найпотужнішу армію, то одну з найпотужніших. Ігнорувати цей факт європейці не будуть, тож дуже швидко Україна буде прийнята до системи НАТО.
Що стосується економічного розвитку, то в Європі і США чимало доволі прагматичних людей, які чудово розуміють і усвідомлюють, що після такого фінансово-економічного знищення, якого зазнала наша країна і якого ми продовжемо зазнавати щодня ще не один рік, Україні необхідно надати допомогу для дуже швидкого економічно відродження. Бо інакше країна-жебрак, одна з найбільших у Європі за територією і кількістю населення, стане величезним вогнищем нестабільності в Європі. Це абсолютно не відповідає інтересам європейських країн.
Тому переконаний, що будуть запропоновані механізми на кшталт Плану Маршала. Хотілося б тільки одного, аби витрачання кожного долара та євро, які надходитимуть у нашу державу, відбувалося під трьома-п’ятьма шарами контролю з боку країн-донорів.
У економістів різні прогнози щодо економічного відродження і сценарії. Бо якщо брати, наприклад, східну частину нашої держави, де превалювала важка промисловість, то зараз є сумніви, як і що там відновлювати. Адже найбільш прогресивні країни зараз мають успіх в інших напрямках економічної діяльності, не в індустріальній сфері. Чи варто поновлювати такий спосіб господарювання, який був на сході – риторичне питання. Більше того, маю великі сумніви, що за нинішніх обставин знайдуться охочі відновити, наприклад, таке підприємство як Азовсталь, що є найбільшим сталеплавильним підприємством в Європі, бо конкуренція нікому не цікава. Тому у мене є великі сумніви, що партнери будуть зацікавлені у відродженні такого підприємства. Крім того, подивіться в інтернеті відеозйомку з дрону Азовсталі, щоб мати розуміння, що треба відновлювати: це місто в місті, яке просто знищене, стерте з лиця землі. На відновлення знадобляться мільярди.
І таких прикладів, як Азовсталь, на жаль, у нас чимало.
Отже, переконаний, що план буде розроблений, запропонований і реалізований. Наскільки успішно – багато в чому це залежатиме від нас і контролю, який здійснюватимуть країни, що надаватимуть кошти.

Ще в березні 2022 року я говорив, що, за моїми оцінками, найбільш оптимістичний сценарій – два роки, найбільш реалістичний – три роки, найбільш песимістичний – п’ять років. Мій прогноз лишається незмінним. Один рік ми уже подолали.