©2002-2025, Главред - GLAVRED.INFO. ВСЕ ПРАВА ЗАЩИЩЕНЫ. 04080, г. Киев, ул. Кириловская, дом 23. Телефон — (044) 490-01-01. Адрес электронной почты — info@glavred.info. Идентификатор онлайн-медиа в Реестре cубъектов в сфере медиа — R40-01822. Перепечатка, копирование или воспроизведение информации, содержащей ссылку на агенство ГЛАВРЕД, в каком-либо виде запрещено. Использование материалов «Главред» разрешается при условии ссылки на «Главред». Для интернет-изданий обязательна прямая, открытая для поисковых систем, гиперссылка в первом абзаце на конкретный материал. Материалы с плашками «Реклама», «Новости компаний», «Актуально», «Точка зрения», «Официально» публикуются на коммерческих или партнерских началах. Точки зрения, выраженные в материалах в рубрике "Мнения", не всегда совпадают с мнением редакции.
Коли буде знову потреба, і люди знову вийдуть на Майдан, я підтримаю цей рух у будь-якому випадку. Якщо, звісно, це не буде суперечити здоровому глузду і логіці... Я підтримував і перший, і другий майдани.
Тож мені здається, що Майдан був великим позитивом.
Політика, яку веде російське керівництво, особливо щодо України, нагла і зухвала. Це політика зверхності й нечесності. Тому, звісно, зараз українці негативно ставляться до росіян в цілому, хоча далеко не всі росіяни такі. Але в переважній більшості, якщо народ терпить такого лідера, значить, він на такого правителя заслуговує.
Тому у мене зараз найгірше ставлення до Росії і росіян.
Мені здається, що процес буде рухатися позитивно. Не треба боятися цих змін, які давно потрібно було здійснити. Добре, що такий час настав, і добре, що ми прориваємо цей час. Переживати такі зміни, як переживаємо ми зараз – так щастить далеко не кожному поколінню.
Єдина біда в тому, що ми не бачимо цих фільмів. Ми не звикли ходити в кінотеатри на такі фільми. Ми відучилися ходити в кіно. А якщо показувати такі стрічки в кіно, і люди ходитимуть на такі картини, то будуть і українські сеанси, і величезна кількість фільмів, які треба буде дивитися. Є просто суперові картини! Тому – відродження українського кіна є.
Проте не думаю, що Закарпаття спробують анексувати. Цього не дозволить «Служба Бенюків України», тобто СБУ. СБУ повинна вести відповідну роботи і унеможливити цей процес. Думаю, що керівництву Закарпатської області треба жорсткіше працювати із тими районами, в яких є сепаратистські прояви. Тож треба заявляти про позицію України – і в плані освіти, і в плані подальшої роботи для цих людей. Потрібно людей, які вивчилися, запрошувати далі вчитися або працювати в Київ або центр України. Це потрібно обов’язково.
Я знімався якось в Угорщині у фільмі. Там величезна кількість акторів, що є родом із Закарпаття та закінчили Університет ім. Карпенка-Карого. Вони знімаються і працюють в Угорщині, стали угорцями.
Тож до цього процесу треба йти сміливіше і адаптувати людей з таких районів до спільного життя в Україні. І потрібно діяти і не боятися нічого.
Україна є державою зі своїми чітко визначеними кордонами. Ці кордони порушені. Тож треба постаратися зробити так, щоб відновити контроль над кордонами і змусити загарбника забратися з цієї території.
Інколи говорять, що Донбас якийсь не такий, інакший… Але я б так не сказав. Донбас «інакший» рівно до того часу, поки там немає українського закону.
Дійсно, багато людей виїжджає, але в основному вони їдуть на заробітки. І якщо подивитися на тих молодих людей, які беруть участь у вступній кампанії, то складається враження, що ситуація спокійна.
Але те, що у нас немає спеціалістів, все складніше знайти фахівця, який би міг робити якусь путню роботу – це правда, це факт. Вони всі їдуть за кордон, бо там вони більше отримують коштів.
Вихід – один: піднімати зарплати в Україні, зробити європейський рівень зарплат, і тоді всі українці повернуться з-за кордону, бо несмачно жити на чужині. Потрібно створювати позитивні умови тут, у нас в державі.
Потім, коли ти працюєш у певному колективі й дивишся на інші театральні колективи, що є в державі, ти розумієш, що це за колектив, який театр, яку він сповідує репертуарну політику. У театрі Франка все це мені до душі. У цьому театрі я знайшов велику кількість речей, які принесли мені задоволення, велику кількість друзів, однодумців, зустрічей із найвідомішими режисерами. Уявити себе працюючим в іншому театрі навіть не можу. Треба любити те місце, яке дало тобі зростання, яке давало тобі великі ролі, принесло на блюдечку тобі популярність. А все це для мене зробив театр Франка.
Тим більше, напередодні столітнього ювілею театру Франка, замислююся, що я вже сорок років у цьому театрі і є складовою частиною того колективу, який в Україні відіграє велику роль у становленні духу українська. Це дуже важливо.
В які театри запрошували? Ні в які, бо я працюю в театрі Франка. Та я би нікуди і не пішов.
Тож я – не з когорти мрійників. Я – з когорти тих людей, які добре виконують свою роботу. Актора-ремісника люблять, якщо він уміє робити певні речі. Режисери тягнуться до таких артистів, бо з ними легко працюється: вони виконують вказівки режисера, вміють працювати і фантазувати.
Ці звання отримує балерина, яка з ранку до ночі стоїть біля станка, роками працюючи для того, щоб здобути це звання, актор, який працює роками в театрі.
Інша справа, що відбулося певне нівелювання цих звань. Це справді так. Політика зробила своє брудне діло і в мистецтві. В певний час ці звання розсипалися направо і наліво, а тепер їх хочуть забрати.
Мені здається, що передусім потрібно визначитися в стосунках із нашим сусідом: чи є Росія агресором, який веде проти нас війну, тож усім потрібно вести відповідний спосіб існування. Тоді не буде претензій до жодних артистів, які їздять з України в Росію чи з Росії в Україну. Бо, якщо артист поїхав до Росії, ви ж самі розумієте, тоді для нього це звання – виключно «на папері» і не має жодного значення.
Тому суто особисто, з моральної точки зору, я не можу засуджувати таких артистів. Їдучи до Росії, вони просто роблять вчинок, який на майбутнє визначає моє ставлення до них.
Нам усім в Україні просто нарешті потрібно визначити щодо відносин із Російською Федерацією: що можна робити, чого не можна.
А сама ця постанова в даному випадку не має жодного значення. Набагато важливіше спочатку визначитися з тим, ми воюємо з Росією чи ні. Якщо у нас йде війна, все і так буде зрозуміло для кожного громадянина.
Тож, звісно, робота ведеться. Так, хотілося б, щоб вона йшла більш прозоро і зрозуміло для наших закордонних партнерів, які беруть безпосередню участь у врегулюванні ситуації та веденні війни Росії з Україною. А все це надзвичайно завуальовано. Санкції запроваджують проти Росії західні країни, але на диво, такі санкції не вводяться чомусь українцями. Це викликає подив. Але ми розуміємо, що торгувати цим не можна, бо рано чи пізно все це виходить боком. А не хотілося б, щоб все вилізло боком, та ще й із негативними наслідками для нас.
Нам всім потрібно очиститися і вести нормальний спосіб життя, який би був адекватним громадянству країни, любити цю країну, а не просто ходити у вишиваній сорочці й говорити: «Я є українець». Потрібні вчинки, бо кожна людина характеризується не за словами, а за її вчинками.
Коли я їду в машині, слухаю наші радіостанції, тож можу зрозуміти, як виконується цей закон. Мені здається, що відсоток української музики можна збільшити ще. Ми прагнемо нашу державу перетворити на справді українську, те саме потрібно зробити і з радіоефірами, і з усіма іншими речами, які пов’язані з існуванням держави. На ті ж телевізійні канали потрібно впливати більш сміливо. Демократія, яка, слава Богу, є в Україні, також має певні правила. Всі повинні знати, що, живучи в цій державі, а, тим більше, будучи її громадянином, потрібно виконувати певний обсяг обов’язків, які покладені на кожного громадянина. Дуже важливо мати певний набір законів, які всі повинні виконувати.
Адже всюди, куди б ми не приїхали за кордон, ми одразу потрапляємо в чітко визначені стосунки і відносини та розуміємо, що тут потрібно діяти так, так і так. І ми строго виконуємо правила, що існують у цій країні. Такий саме порядок слід підтримувати і в своїй країні. Порядок повинен бути один для всіх.
Важко дати однозначну відповідь на це запитання.
Внутрішня мораль і внутрішня віра такі речі підказує. Душу ти не обдуриш. Ти ніколи не обдуриш своє внутрішнє єство, бо совість дається один раз. І душу Господь дав тобі таку, яка, немов сито, просіює ті негативні речі, які трапляються в нашому житті. Тому робити комусь зауваження, когось повчати – це найгірше діло. Треба здійснювати вчинки, які сприятимуть утвердженню нашої держави. Тоді всі ці питання просто відійдуть на задній план і не будуть актуальними для нас.
«Швейк» – це вистава Андрія Жолдака, яка була придумана ним і нами з Анатолієм Хостікоєвим, і існує вона вже більше двадцяти років. Буквально на днях ми грали цю виставу. Знову був аншлаг, знову театр Франка був переповнений.
Ми розуміємо, що у цій історії замішана колосальна відповідальність двох людей, які в житті мають різний ранг, різний статус, різне світосприйняття. Але диво відбувається тоді, коли вони скидають із себе всі погони, нашивки – все те, що в побуті відрізняє їх один від одного і дають якесь положення в суспільстві. І коли все це скидається, люди говорять про життя, природу, любов і стають рівними. Навіть не дивлячись на зріст. :)
Війна на Донбасі, Крим, Донецьк і Луганськ – все це наша історія, і все це буде в шлейфі кожного громадянина України, це буде частинкою, яку ми постійно будемо в собі нести, передавати майбутнім поколінням – правду про існування нашого народу.
Коли у своїх душах ми будемо якомога довше залишатися мрійниками, тоді ми будемо живою нацією, яка мріє і хоче будувати, світлою нацією, яка ні на кого не ображається. Саме в цьому найголовніше і театру, і народу.
Хто хоче читати англійську літературу в оригіналі, той вивчає англійську мову. Так само ніхто не заборонить тому, хто прагне читати російську літературу, робити це і тішитися з прекрасних зразків цієї літератури. Це справа кожного.
Але те, що в навчальному процесі повинен бути порядок, це однозначно. А ще дуже важливо, щоб у мовному процесі був порядок: українська мова – державна, а решта додається попутно.
Тому я переживаю не за те, що забороняються якісь літературні твори чи вивчаються в урізаному хрестоматійному вигляді – за це переживати не треба, бо у нас є телевізор… Я не навчав своїх дітей російській мові, але їх навчив цій мові «ящик» і те, що відбувається довкола. Вони знають російську мову не гірше за росіян, які живуть в Україні і думають, що це – російська мова, а це насправді звичайний російський суржик.
Для мене еталонна російська мова – в Петербурзі: там вона гарна, цікава, красива. Навіть у Москві російська мова не та…
Тому, мені здається, ті процесі, які відбуваються зараз у нас, зокрема, у Міністерстві освіти, Міністерстві культури та в інших речах з приводу стосунків із Росією, набувають обрисів точності і принциповості. В це дуже важливо.
Війна з Росією очистила наші міждержавні стосунки, дала нам орієнтир, як треба було від самого початку поводитися зі нашим сусідом. Мабуть, історія недаремно так склалася, що дала нам можливість адекватно оцінити все.
Тому вина зараз і моя в тому числі у тому, що ми маємо війну, що ми не так, як треба працювали з Кримом і Донбасом. Вина кожного громадянина України в цьому.
Тоді нам не потрібно буде звертати увагу на це покоління людей з іншими ідеями, бо вони з часом разом зі своїми думками й ідеями підуть на зустріч із Всевишнім, із Творцем нашим. В тому числі і я піду. А там уже будуть розбиратися, хто був правий.
Кожен живе своїми поняттями. Тому 50-60-і роки, коли я народився, коли проходило моє дитинство, коли я ходив до школи, коли я був із рідними людьми – це були радісні моменти. У мене немає ностальгії, але я тішуся з того, що жив саме в ті часи.
90-і роки мені принесли зовсім інші емоції. І те, і те зі мною, у моєму «шлейфі» життя. І те, що відбувається сьогодні – також.