Евстратий (Зоря)

Архиепископ Черниговский и Нежинский, секретарь Священного Синода Украинской православной церкви Киевского патриархата
2 июня 10:00

  

Читать ответы
  • Можливо, наївне запитання… Ви відносно молодий чоловік — чи підтримуєте стосунки із іншими молодими високопоставленими священниками інших церков, наприклад, тим же митрополитом УПЦ МП Переяслав-Хмельницьким і Вишневським Олександром (Драбинком) чи предстоятелем УГКЦ блаженнішим Святослав (Шевчуком)? Це з ті, хто на слуху і відомий широкій громаді, чи може хтось інший…
    І в силу свого становища, і за власними переконаннями я роблю і намагаюся робити все для того, щоб налагоджувати і підтримувати добрі стосунки з представниками інших церков та релігій, не залежно від віку. Адже тільки у співпраці та порозумінні, попри наші розбіжності, ми можемо разом будувати краще майбутнє для України.
  • Ви кажете «конкретна релігійна громада визначає, до якого центру належати, який патріархат визнавати», але ж і без координації згори діла не буде. Два роки тому, після смерті глави АУПЦ митрополита Мефодія, активно заговорили про об’єднання автокефалів із УПЦ КП у Єдину помісну церкву, навіть були засідання спільних комісій, але далі балачок справа не пішла. Кілька днів тому помер духовний лідер УГКЦ митрополит Любомир Гузар, йому на зміну приходить «молода кров», незашорена старою традицією «канонічного зв’язку» і з Москвою… Запитання, чи буде керівництво УПЦ КП поновлювати спроби до об’єднання наших православних церков у справді українську (за духом, а не назвою) церкву?
  • Добрый день. Расскажите, пожалуйста, как правильно отмечать Троицу, какие обязательные ритуалы должны сопровождать этот праздник? Спасибо.
    Сутність свята Троїці — не в ритуалах та етнографічних традиціях, а в усвідомленні і пережитті значення події, описаної у Євангелії, коли Дух Святий у вигляді вогненних язиків зійшов на учеників і апостолів Христових, і через це відбулося народження церкви. Від цієї події Дух Святий не лише зовнішньо впливає на всіх, як це було і в часи Старого Завіту, але і таємничо, внутрішньо перетворює і оживлює кожного, хто через віру долучається до церкви Христової, хто у таїнстві хрещення вдруге народжується від води і Духа. Тому, як і у кожне свято, у свято Троїці важливо взяти участь у спільному богослужінні, молитві, адже це і є одним із основних елементів будь-якого святкування. Все решта є додатковими традиціями, які лише нагадують про головне. Наприклад, використання зелені, зелених трав і рослин у прикрашанні храму і свого житла в це свято нагадує про животворчу дію Святого Духа на людину. Користуючись нагодою, вітаю всіх християн із наступаючим святом Троїці і бажаю кожному натхнення від Духа Святого та благодатної допомоги в утвердженні в самих собі і в навколишньому світі правди і добра. Бажаю всім миру, добра і Божого благословення.
  • Отче, як Ви вважаєте, якщо зараз меншає кількість прихожан МП, то чи варто залишати за ним всі його храми і церкви, так би мовити матеріальне майно, чи воно має частково перейти КП? Як Ви думаєте і чому? Дякую.
    Перш ніж розпочати відповіді, хочу ще раз висловити сердечні співчуття всім вірним духовенству та єпископам Української греко-католицької церкви та всім, хто знав, любив і поважав спочилого Блаженнішого Любомира Гузара. За українським законодавством, власником і розпорядником майна є кожна конкретна релігійна громада. І від неї залежить, до якого центру належати, який патріархат визнавати, тому це не наше питання чи питання Московського патріархату, але питання релігійних громад, як вони визначаться, так, відповідно до закону, і відбувається. Головним для нас є позиція і думка громади.
  • Як ви оцінюєте так звані «церковні законопроекти»? Які норми, запропоновані в них ви вважаєте неприпустимими?
    Московський патріархат за звичною для нього схемою використовує медіа-активність для того, щоб нав’язати всім власну думку і позицію. Переважна більшість тих, хто критикує ці законопроекти, навіть їх не читали, а якщо і читали, то навряд чи можуть докладно пояснити, з чим, якщо вони критично налаштовані, не згідні. Але ми чуємо галасливі заголовки: "заборона церкви", "переслідування", "рейдерство". Тож найперше треба дослідити, про що говорять ці законопроекти. Перший із них роз’яснює ту норму, яка вже є у законі, а саме у статті 8 Закону про свободу совісті вказано, що кожна релігійна громада має право обирати центр свого підпорядкування. Як реалізувати це право, закон не описує. А Московський патріархат через упровадження типових статутів робить усе для того, щоби конкретні громади не могли вийти з-під його підпорядкування, навіть коли цього бажає 2/3, 3/4 або й більше парафіян. Тож перший законопроект спрямований на те, щоб роз’яснити порядок реалізації вже визначеного законом права. Якщо до нього у критиків є конкретні зауваження, процедура розгляду законопроектів завжди передбачає можливість внесення відповідних правок. І можна бачити, що цей законопроект значно поліпшений у порівнянні з тим варіантом, який був зареєстрований на початку. Що стосується другого законопроекту, в якому йдеться про певні норми особливого статусу для релігійної організації, центр якої знаходиться в країні-агресорі, то, на мою думку, цей проект потребує більш детального опрацювання. Деякі його положення, по суті, можуть залишитися декларативними, а деякі на практиці можуть зіткнутися із проблемою неможливості їх реалізувати. Тому перш ніж відрізати, треба сім разів відміряти. Є ще один законопроект — № 5309, зареєстрований у жовтні минулого року, в якому йдеться про обов’язок релігійних громад, що мають свій керівний центр у країні-агресорі, у своїй повній назві відтворювати назву свого релігійного центру. Що це означає на практиці? Якщо, як нам кажуть, УПЦ МП має свій керівний центр у Києві, а не в Москві, то цій конфесії немає чого турбуватися ані з приводу цього, ані з приводу попереднього законопроекту, бо вони не мають до них жодного відношення. А якщо вони турбуються, це є свідченням неправди, яку речники цієї конфесії промовляють перед суспільством, заявляючи, що вони — «не московська церква». Людина, коли приходить до магазину, як споживач, має право бути впевненою, що напис на упаковці товару відповідає вмістові. Але якщо на упаковці буде написано одне, а вміст буде зовсім іншим, то це є очевидним порушенням права людини на достовірну інформацію. Таке саме право має людина і щодо релігійних організацій: якщо вона хоче належати до української церкви, то має повне право знати, що це справді українська церква, а не російська, яка привласнила собі назву української для того, щоб залучити до себе більше парафіян. Загалом ми сподіваємося, що дискусія навколо цих трьох законопроектів перейде з істеричної площини у більш конструктивне русло. І якщо законодавці вважатимуть за необхідне, в тому чи іншому вигляді ці проекти будуть прийняті.
  • Чи сприяють «церковні законопроекти» зменшенню впливу Російської православної церкви на українців, які ходять у храми Московського патріархату?
    Мета законопроектів — дати можливість кожній людині усвідомлено обирати ту чи іншу конфесію і змінювати своє підпорядкування, якщо парафіяни цього бажають. На мою думку, коли Московський патріархат в Україні отримає притаманну йому правдиву назву — Російська православна церква, а релігійні громади отримають законодавчо визначений механізм зміни юрисдикції, у такому випадку Московському патріархату буде значно складніше маніпулювати свідомістю своїх парафіян і вводити їх в оману, говорячи, що "ми — не московська церква". Як правда про російську агресію зменшує вплив Кремля в Україні, так і правда про роль і діяльність Російської церкви, очевидно, зменшить вплив на український народ.
  • Отче, чи просувається справа зі створенням і утвердженням в Україні Єдиної помісної православної церкви? Які об’єктивні причини найбільше заважають цьому? А ще – чи не противиться такому об’єднанню церков правляча верхівка кожної з них? З повагою, Лідія.
    Утвердження в Україні Єдиної церкви залежить від низки зовнішніх і внутрішніх факторів. На мою думку, найбільшими перешкодами на цьому шляху є наступні. 1) Страх серед духовенства і вірних Московського патріархату перед владою Москви: там бояться, що, втративши залежність від Росії, вони втратять так звану канонічність, і Благодать Божа не буде в них уже діяти. 2) Відсутність визнання незалежності Української церкви з боку Константинопольського патріархату. Треба розуміти, що зараз РПЦ має переважну більшість за кількістю парафій та іншими показниками у всьому світовому православ’ї, і як така вона фактично диктує свою волю багатьом іншим помісним церквам. Москва погрожує Константинополю, що в разі визнання останнім Київського патріархату вона розділить усе православ’я, розірвавши стосунки із Константинопольською церквою. Константинополь має історичний і обумовлений канонами авторитет, а Москва має силу. Тому, зважаючи потенційну небезпеку для себе і всього православ’я, Константинополь і не виявляє досі рішучості, а, швидше, очікує розвитку подій. Така нерішучість Константинополя використовується як аргумент всередині України тими, хто противиться єдності і незалежності Української церкви. Для Москви вигідно зберігати статус кво, тому вона прикладає всі зусилля, щоб утримати Константинополь від більш рішучих дій. 3) Внутрішня ситуація в суспільстві та державі. Історія православних церков знає багато прикладів існування невизнаних автокефалій, найяскравіший із них — російська церква, яка була невизнана 141 рік. Але в усіх цих випадках держава і суспільство мали в цілому однозначну позицію підтримки своєї помісної церкви, а не церкви, яка знаходиться в колишньому імперському центрі. Ми бачимо, що протягом 25 років і в державі, і в суспільстві в Україні немає такої єдності. Частина підтримує Українську церкву, а частина — Російську. Відсутність цієї єдності також є фактором, який підживлює церковне розділення. Особливо це було видно в періоди, коли державне керівництво прямо ставало на бік Московського патріархату. Зокрема, так було в 1994-2004 роках і в період президентства Януковича. Очевидно, що подолати такі тенденції в короткий термін дуже складно. Але ми бачимо, і це фіксується соціологічними дослідженнями, що справа просувається у правильному напрямку: за останні три роки кількість прихильників Московського патріархату невпинно зменшується, а прихильників Київського патріархату — зростає. Якщо ця тенденція збережеться, то за кілька років ситуація може кардинально змінитися, особливо враховуючи, що Росія втрачає вплив і на державу, і на суспільство в Україні. Очевидно, що нам хотілось би, щоб всі ці процеси відбувалися швидше, але важливо пам’ятати, що поступовий природний процес є кращим, ніж примусово пришвидшений. Ми як церква Київського патріархату всі ці роки працювали і далі працюємо над тим, щоб в Україні була Єдина помісна церква. Ми бачимо, як у цьому нам допомагає Бог. І я абсолютно переконаний, що раніше чи пізніше, але вже у ближчому майбутньому ми досягнемо цієї мети. Не тому що цього хочемо ми, але тому що це є логіка історії, невідворотність історичного процесу і благословення Боже. Що стосується керівництва церков, то насправді дійсний чи уявний опір об’єднанню з їхнього боку перебільшують для того, щоб надати проблеми більш персоніфікованого характеру, що нібито проблема незалежності Української церкви знаходиться виключно в площині особистих відносин, сприйняття або несприйняття якихось ієрархів. Насправді це не так. Рух за церковну незалежність розпочався ще сто років тому, і щоразу московська пропаганда намагалася зводити критику цього руху до критики персоналій. Спочатку Москві заважав Митрополит Василь Лубківський, потім — Митрополити Полікарп Сікорський, потім — Митрополит, а з 1990-го року Патріарх Мстислав Скрипник, тепер заважає патріарх Філарет. Очевидно, що хто б не був на місці глави незалежної Української церкви, він так само буде заважати Москві. Тому зводити питання церковної єдності і автокефалії лише до персоналій є неправильним.
  • Наскільки насправді (не формально, а практично) церква в Україні відокремлена від держави? Адже зараз, за нинішніх кризових та інколи й трагічних обставин, церква чітко окреслює свою, якщо можна так сказати, громадянську та політичну позицію - чи є це припустимим?
    Церква відділена від держава, але не відділена від суспільства. Одні і ті ж особи є і парафіянами, віруючими, і громадянами. Тому церква не може бути відокремлена від суспільного життя. Для є неможливим брати участь у певних політичних процесах, скажімо, коли йдеться про формування органів влади чи призначення або звільнення якихось осіб. Церква не може ставати на сторону однієї партії проти інших. Але разом із тим церква не має морального права мовчати на факти і тенденції в суспільному і державному житті, які мають духовний, моральний вимір. Що мається на увазі? Наприклад, церква не може виконувати слідчих чи каральних функцій щодо чиновника, який краде кошти або займається корупцією. Викривати і карати такого — справа держави. Але засуджувати корупцію, закликати до боротьби з нею, нагадувати, що корупція, розкрадання державних коштів є не лише злочином перед людьми, але і гріхом перед Богом — це є обов’язок церкви. Нам не байдуже, яке майбутнє чекає Україну, тому ми як церква робили і будемо робити все для того, щоб воно було кращим. Тому ми підтримали протести народу проти дій президента Януковича, тому ми підтримали вибір народу щодо європейського шляху розвитку нашої держави. Термін "політика" за роки незалежності, на жаль, був сильно дискредитований, і часто політикою називаються ті речі, які в традиційних демократичних суспільствах знаходяться поза сферою дискусії, як, наприклад, державна незалежність. Підтримувати державну незалежність не є політикою, адже бути патріотом і захищати суверенітет та цілісність своєї країни — це не політична позиція, а громадянський обов’язок. Політика — це вибір розвитку в економіці чи суспільстві на засадах лівих, правих чи центристських, і тут церква не втручається, бо це право і відповідальність народу, яку модель держави чи економіки обирати. Але коли йдеться про саме існування держави, то церква не має права мовчати.
  • Чому в Росії настільки тісно пов’язана влада і церква, Путін і Кирило?
    Від самих початків створення Московської держави у ХІV столітті вона розвивалася і формувалася як жорстка автократія, де є умовний цар, а всі решта — умовні холопи. І не залежно від того, як іменувався глава Московської держави — князь, імператор, генеральний секретар чи президент, суспільна модель в цій країні залишається автократичною. Саме тому і церква в Московській державі від самих початків була інтегрована в державну систему. За виключенням дуже коротких періодів своєї історії, вона фактично не знала і досі не знає, як можливо існувати, не будучи частиною державної системи. Так само і сама Росія, по суті, ніколи не мала і досі не має досвіду демократії. У цих умовах влада в Росії сприймається не як те, що поставлене на служіння народу, але навпаки — народ існує для того, щоб служити владі. За таких умов і церква обрала невірний вектор свого служіння — вона служить як інституція інтересам влади. Сто років тому це обернулося для Російської церкви жахливою катастрофою: коли впала монархія, нова влада розпочала гоніння і поставила за мету знищення церкви. Припускаю, що після падіння путінської автократії, можливо, і не в таких масштабах як сто років тому, але Російську церкву теж чекає період випробувань і страждань. Зараз влада показово підтримує Московську патріархію, але так є доти, доки Московська патріархія має певний авторитет у суспільстві і може допомагати владі. Коли Російська церква втратить авторитет серед народу, а це відбувається, причому досить швидкими темпами, тоді і влада відвернеться від неї і, навпаки, замість підтримки стане використовувати її як «цапа відбувайла». За деякими ознаками такі тенденції серед кремлівського керівництва вже зараз відбуваються, коли обурення владою спрямовують на Російську церкву, використовуючи старий московський міф про доброго царя і злих бояр.
  • Добрий день. Чи не могли б ви пояснити, що заважає Константинопольському патріарху визнати Українську православну церкву як єдину помісну? І чому є патріарх у Росії, у Грузії тощо, але немає в Україні, чим наша православна церква «не така»? дякую за відповідь.
    Частково на ваше питання я відповів раніше. Щодо другої частина, то головна причина полягає в тому, що Москва не визнає суб’єктність України. Для неї ми досі не держава і не народ, а частина "русского мира". За канонами та традицією православ’я в незалежній державі, яка створена певним народом, де є достатні церковні умови, рано чи пізно виникає і незалежна церква. Тож для Москви визнати церковну незалежність України означає визнати, що українці — це окремий народ, а Україна — це окрема держава. А це, в свою чергу, означає закриття імперського проекту Росії, бо без України Росія не здатна бути імперією. Ми бачимо, що і політики, і значна частина суспільства в Росії бажають відновлення імперії. І саме тому російська держава, використовуючи свій вплив, а також діючи через Московську церкву, і робить усе для того, щоб не допустити визнання церковної незалежності України. По суті, це є елементом "гібридної війни", яка розпочалася проти України не в 2014 році, а значно раніше — одразу після розпаду СРСР.