Виктор Андриенко

Втретє повторюю. Є «Інсайтмедіа» студія, яка за державні гроші знімається українське дитяче кіно «Іван Сила». А є інший російський проект, який розповідає про українського героя Івана Піддубного. Це зовсім різні герої, проекти і бюджети. Тобто Тарас Бульба про Піддубного...    Всім дякую. Дай Боже здоров’я всім. Бажаю дивитися тільки хороше кіно, гарні передачі та добру мультиплікацію. Бо що ми зараз дітям дамо, те з них і виросте.

Я физически не могу разорвать отношения с Филиповым, потому что у него контракт с Министерством, а у меня – контракт с ним.    Мы снимаем фильм «Иван Сила» про судьбу Ивана Фирцака, самого сильного человека ХХ века. И не имеем никакого отношения к фильму, который снимается в Крыму русскими прокатчиками. Детали в Фейсбуке на странице «Иван Сила» и на сайте viktor-andrienko.com.    Спасибо за вопрос. Главное – чтобы вы поняли мой ответ.

Спасибо за память.    Потому что поменялся формат, форма подачи комедийного материала. Поэтому «мамаду» поменялось на приватную милицию, а потом превратилось в комедийный квартет. Хотя персонажи (кумовья) перекочевали в каждый из этих проектов. И даже до сих пор существуют в радио-эфире.

Ні. У мене було навпаки. Було так, коли потрібно було зрадити людей… Мені пропонували квартиру в Москві, гарну зарплату, але я відмовлявся заради людей, які «віддячили» через півроку. І я позбувся деяких друзів.

Шесть лет я проработал в Одесской филармонии. Мама мне говорила: «Я знаю, почему тебя взяли в Одесскую филармонию. Потому что у тебя еврейские глаза».    Был кастинг как-то, где я без грима играл майора ГАИ в Москве. Один из продюсеров сказал: «Как он может играть ставропольца, если он – еврей!». И тогда мне сделали грим дагестанца. Я вышел и стал играть дагестанца, а тот же продюсер сказал: «Как он может играть дагестанца, если он украинец!». Бог мне дал такое лицо, которое быстро трансформируется в любой образ, как мне говорят мои московские художники по гриму. иногда грим у меня занимает10-15 минут. Потому что у меня лицо быстро трансформируется в конкретный персонаж. В отличие от других, у кого грим занимает около трех часов. Однажды улетал из Москвы, меня не пропускали на паспортном контроле, потому что не верили, что паспорт мой. Пришлось показать в телефоне около 20 фотографий в «Большой разнице». Я им сказал: «А вчера я был такой». Поэтому, как говорил Сергей Михалков: «В Казани я татарин, в Алма-Ате – казах, в России – украинец, и осетин - в горах».

Спасибо за вопрос и поздравления. И это для меня не столько важно, сколько неожиданно. Как сказал Роман Балаян: «Виктор, и оно тебе надо, чтобы тебя за один день возненавидело сто человек?»

Неталантливых людей нет. Но многие закомплексованы и боятся талант показать. Не обязательно в искусстве, в любой профессии может быть талант. Бывают талантливые токари, слесари, следователи, военные...    Если данная работа искренняя, а не для того, чтобы похизуватися перед зрителем и коллегами, это – талант. Но все решает зритель.

Чесно. Там, де ви потрібні. Колись я потрібен був тут. Потім мене вісім разів кликали туди, а я, дурачок, думав, що я потрібен тут. І коли нарешті поїхав туди, і п’ять років там потрібен, нарешті покликали сюди.

Зараз – нічого, бо багато роботи з кіносценарієм і підготовкою до зйомок. Але будучи в журі «Коронації слова», мені доводилося читати сучасну українську літературу. На одному з таких творів я навіть роблю кіно. До речі, це перший кіносценарій з «Коронації слова», який фінансує держава, і який буде екранізований. І цим я підтримую сучасну художню українську літературу. Чого і всім бажаю.

Дякую, дякую... Але, ой, не знаєш ти мене ще, дєточка. До побачення через комерційне телебачення.

Якщо діаспора дає гроші, то вона дає на щось конкретне. При цьому діаспора не завжди розуміє, що в країні відбувається.    Не хочеться ходити з шапкою, повзати на пузі і просити. Ми зараз запропонували деяким фірмам допомогти у роботі над фільмом. Тож і тут можна знайти гроші.    А Росія якщо вкладає кошти, то вкладає їх в такі антиукраїнські фільми, як «Матч» чи остання "Біла гвардія». Якби ми зняли такі фільми, то, мабуть, багато було б шуму… Мабуть, у Росії вже не вистачає проблем, оскільки вони піднімають суто українські теми.

Огромное спасибо за высокую оценку моего скромного труда. Но это не только мой труд, но и моих коллег – режиссеров, мастеров по гриму и сценаристов. Надеюсь, что в будущем вы увидите и другие работы со мной. Вы больше цените мои работы, чем мои продюсеры.

Добрый день, уважаемый Бука. Как я могу Вам отказать...    1) С детской аудиторией я работаю с 5 класса, когда впервые вышел на сцену драмкружка. С тех пор приходилось каждый новый год играть спектакли, иногда по пять ролей в каждом из них. Когда я приходил к маме на работу в детский сад, детям нравилось, как я читаю и сочиняю сказки, просили, чтобы приходил чаще. В театре играл в детских спектаклях. В одном спектакле я был автором, художником, постановщиком и актером. Этот спектакль прожил в театре 10 лет, даже после моего ухода. Потому что у него каждый год был новый зритель. Каким выйдет фильм – посмотрим, когда работа над ним завершится.    2) Для детей работать сложно – они видят обман, им нельзя врать. А взрослые циники. Не потому, что они плохие, а потому что жизнь их заставляет так себя вести. Вложили бы в меня другое – был бы я другим.    3) Последняя моя работа – Бульбонос в фильме «Пираты. Банда неудачников». Пока больше ничего не предлагает. Интересной была работа над м/ф «Принцесса и жаба».    Спасибо за поздравление. Я передам это и моему куму Игорю Письменному.

Планую зйомки у серпні-жовтні.    Фінансує Міністерство культури та Мінфін.    Цей фільм планується не для телебачення, а для кінотеатрів, буде широкоформатним. Цей фільм для дітей та юнацтва. Я роблю фільм, щоб був цікавий. А як вийде – подивимося. У мене два цікаві актори, їм по 12 років. Мабуть, звідти й будемо відраховувати вік глядача. А далі – до ста.    Надія одна – щоб це було цікаво глядачу, а не тільки моїм продюсерам.

Героями мого дитинства були актори, які грали в шикарних фільмах цікаві ролі. Їх настільки багато, що довго перелічувати. Надивився кіно і вистав… Ці люди впливали настільки, що я став тим, ким я є.

Дякую за питання. Мені здається, що я відповів на нього раніше.

Дякую за питання. Я хочу бачити майбутнє українського кінематографу.

Це віддзеркалення того, що відбувається в суспільстві. Голосуйте своїми кнопками на пульті чи гаманцями в кассах кінотеатрів за українське.

Дуже вдячний, Оленко.    Це – правда. Дійсно, якщо ви почитаєте в інтернеті, то там написано, що я не можу спати на мякому – тільки або на дверях, або на підлозі. Крім того, обливаюся крижаною водою. Кригу роблю в холодильнику. І так вже багато років. Сталося це в 1992 році, коли я півроку знімався в Криму. Роботи було багато, на роботу виходив рано, а гарячу воду давали тільки за графіком. Крім холодної води, у мене нічого не було. Отак і втягнувся...

Очень хорошие впечатления о творческой группе, об Ильенко. Как сказал Ильенко: «Я хотел другое, но Андриенко сделал лучше». Мне удалось в этой картине одно – не навредить, а помочь.

Нормально и прекрасно, когда человека ассоциируют с образом. «Кролики» до сих пор «Кролики», Данилко – до сих пор Сердючка, «Маски» - до сих пор «Маски», «Каламбур» – «Каламбур», а народный артист Украины Киркоров – Бедросович...

Спасибо за вопрос. А кого же еще пародировать, кроме людей?    Никто пока не замахнулся на моє велике творче «я».

Зайдіть на мій сайт – viktor-andrienko.com. Там є розділ «Правдиві історії» – начитаєтеся.    А з приводу «приступів сміху»... Вважаю, що це непрофесійно. Зі мною такого не було. Якщо людина сміється в прямому ефірі, значить, вона не достатньо зосередилася на роботі.

З сучасних російських – Костянтин Хабенський (може працювати і в комедії, і в трагедії), Олександр Семчев, Олександр Ликов (з ними працював, сподобалося).    Вибачаюсь, але щодо українських мало володію ситуацією. Хочу назвати тільки Володимира Горянського, Вікторію Булітко (Театр на Подолі), Олексія Вертинського, Риму Зюбіну (Молодий театр).

1) «Шоу довгоносиків» було на російському ринку. Вийшло десять програм, і його закрили. Тому що треба було зняти директора РТР, йому інкримінували «довгоносиків» у 1996 році. Російська Дума цілий день вирішувала питання, як кричав Жириновський, «снять носатых с экрана». Так что на російський ринок ми увійшли, голосно заявивши про себе.    2) Якщо смішно – смішно всюди. В Англій, Китаї, Україні... Знаю приклади, коли російські актори сміялися, коли дивилися на наших хлопців зі Львова, яких навіть я не завжди розумів, знаючи українську мову, що вони балакали. Відтоді я кажу, що гумор буває чи смішний, чи його не буває. Чаплін і досі смішний...    3) Нормально ставлюся. Можна дискутувати, чи вона репетується, чи імпровізується. Але ж цікаво. Аналогічну прогроаму зробили в Україні, вона тихо «здулася». Тому що, мабуть, потрібно вигадати і робити своє, а не «передирати» формати. Не всі формати можуть «налізти» на наш телевізор. Тому і «Доктор Тирса» (адаптація «Доктора Хауса») , і ЖБК (адаптація «ППХ») «здувся», і ініші аналоги. У нас вижив тільки один проект – «Леся і Рома» (адаптація французького аналогу).    Дякую за запитання.

Потому что на этот фильм дали 12 миллионов евро. А за такие деньги пусть называют хоть Пореченковым, хоть Орловым. Как приятно, что на «Ивана Силу» дали 14 миллионов гривен, и можно назваться своим именем. Чего не сделаешь ради 12 миллионов евро! Даже Михалков бы не выдержал и сыграл бы старого Поддубного.

У радянські часи можно було розмовляти і російською, і українською, але державна мова мала бути українською. Я за літературну мову в Україні (якою говорили Марко Вовчок, Леся Українка), а не за «пальта», «дрібноживцезнавців», «штрикалок» тощо. Мені дуже не подобається, коли чую в ефірі Першого каналу Росії, як диктор говорить «русскоязычное население и националисты». Толерантно буде назвати «російськомовне і україномовне населення».    Я розумію, що є проблеми. Наприклад, в Одесі – «погорів» театр Уточкіна на Дерибасівській, тому що одесити не ходили на дубльовані українською мовою фільми. Те саме в Харкові – там 50/50. І, як не дивно, єдиний фільм, який нормально пройшов в Одесі, Харкові і Донецьку за останні п’ять років – «Той, хто пройшов крізь вогонь». Тоді одесити вийшли і щиро сказали: «Спасибо». Щиро, без стьобу.

Конечно, буду. Я специально прерываю подготовку к съемкам фильма «Иван Сила», чтобы участвовать в кинофестивале в Одессе и фестивале «Большая разница». С 11 до 20 число буду там.

Виктор Николаевич любит смотреть европейское кино, хорошие старые французские комедии, современные хорошие комедии. Недавно вышло несколько неплохих американских комедий.    Программы – больше документальные, о животных, например. По ТВ3 идет сериал о городах, домах, об их происхождении. Очень хочу, чтобы аналогичные документальные фильмы и сериалы появились и в Украине. Так, об Андреевском спуске можно рассказывать бесконечно, не только о Доме Булгакова... Я пытался создать такую программу, но был тихо послан... в шоу-бизнес.

Дякую, читайте у попередніх відповідях.

По-перше, фільми не озвучують, а дублюють. Раніше писали: «Ролі дублювали...», а потім великими літерами прізвища відомих акторів. У нас так само багато добрих акторів.Ннавіть росіяни кажуть, що у нас краще дублюються фільми, ніж у них. Тому що українська мова романтична, лірична... 50% фільму робить голос. Наприклад, у Дмитра Лінартовича гарний оксамитовий голос. Коли я почув на дублюванні голос Кейджа – солодкий, «в марципанах», без душі, я зрозумів, що такий скромний актор як В’ячеслав Гіндін (Харківський театр ляльок) робить таку шикарну роботу, рятуючи імідж Кейджа в Україні, що Кейдж йому вже винен за всі його пригоди. Дуже мені прикро, коли я дивлюса «Мадагаскар 3» і бачу в фіналі, хто дублював ролі в американському прокаті, а наших акторів не те що титрами, а навіть не називаються за кадром. Тому краще не приз, а згадка, хто озвучував.

«День побежденных» произвел фурор в Индии на Бомбейском кинофестивале. Единственный раз, когда зал молчал – когда раздавали мясо коровы, а все остальное время фильма он смеялся, не успев прочесть перевода. Я поздравляю Яворивского с таким успехом.    Проблема фильмов сегодня состоит в том, что сумма любого проекта делится на два – на рекламу и реализацию. Все режиссеры, которые наколядовали денег у государства, как правило, не задумываются, как потом продать фильм, какая нужна реклама... Этим мы отличаемся от мирового кинематографа. То есть, проблема – как кино продавать зрителям. Поскольку денег на рекламу «Тот, кто прошел сквозь огонь» у нас не было, мы садились в поезд и ездили по стране его «продавать». Я рад, что помогал своим имиджем раскручивать этот фильм.    Засилье кровавых и глупых сериалов – большое. Зритель сам голосует кнопкой пульта. Те сериалы, которые делаются на Первом канале России, более качественные. Это вопрос не ко мне, а к зрителю. Спрос рождает продукт. Хотите кино-фастфуд, хотите качество – голосуйте кошельком в кассах кинотеатров.

1) У нас с Виктором Приходько была мысль сделать DVD, но в связи моей большой загрузкой в Москве и Украине не было времени. Все, что успели сделать – почистить 18 выпусков. Чтобы ускорить процесс, я выпущу все на Ю-тубе и на Фейсбуке в хорошем качестве.    На DVD мы все равно ничего не заработаем из-за пиратства, которое у нас развито больше, чем в других странах.    2) Роль в «Тот, кто прошел сквозь огонь». Роль в «Иване Силе» – антипод главного героя. В финале будет интересный ход моего героя. Как ни пытаются продюсеры смягчить финал, но мы с Письменным категорически против. Что будет – увидите в феврале.    Хорошо, что Ильенко и Филиппов поверили в меня. Но, кстати, перед началом съемок фильма «Тот, кто прошел сквозь огонь», когда я был уже в гриме, Ильенко мне сказал: «Но ты ж понимаешь, что это не довгоносики!».    Как-то пришел в театр и предложил себя в качестве актера. Но при условии: буду играть всех зайчиков, гномов и так далее, но один спектакль в год делается «под меня» – я найду режиссера, художника, деньги. В театре мне сказали, что в моих услугах не нуждаются. Больше я в театры не хожу. С 2003 года мне никто ничего не предлагал, кроме Александра Цекало. И я у него работаю уже пять лет.    3) Женщина некрасива только тогда, когда сама себя считает себя некрасивой и странненькой. Честно говоря, не переношу женщин, которые подписываются Аня29 – что-то в этом настораживающее.

Дякую за вітання і за те, що підняли це болюче питання. Не можна тільки за одним фільмом («Той, хто пройшов крізь вогонь») робити висновок про те, добре чи погане у нас кіно. Бо воно тільки одне. Хочу, щоб наприкінці року у нас було 10-20 фільмів, і ми могли побачити їх рівень і оцінити. Як і вас, мене турбує не тільки український кінематограф, але й світовий. Логічно, що французький фільм «Актор» без слів отримав «Оскар»: людство вже втомилося від фільмів-атракціонів без душі. Раніше американський кінематограф робив фільми видовищні, але й із внутрішнім змістом. Американці платили гроші за те, що показували фільми у Франції. На ці кошти держава субсидувала своє французьке кіно. Тому і з’явилися такі режисери, як Роже Вадім, Трюфо та інші. А це дало базу, аби з’явилися і молоді творчі доробки, які створюють національний французький кінематограф. Аналогічна ситуація в Чехії, де живе 10 мільйонів людей. Вони знімають до 50 картин щороку, які цікаві для внутрішнього ринку. Зараз держава дала гроші 29-тьом проектам (анімації, документальне кіно, ігрове кіно, ігрове дитяче кіно тощо). У кожному форматі від 5 до 7 жанрів. Побачимо через рік, що вийде. Тому що, як казав Маяковський, «планов громадье» – вони хочуть до кінця року запустити 80 проектів. Давайте подивимося, що буде на фінішній прямій.    У всіх фінансування дуже невелике, і вони не можуть підключати комп’ютерні технології фільмів-атракціонів, тому доведеться розмовляти із глядачем простою мовою і фантазувати, як це зробити. Тому що глядач зараз вибагливий, в кінотеатрах він дивиться фільми категорії «А» з великими бюджетами. А щоб звернули увагу на своє кіно, потрібна чи хороша історія, чи формат, який зацікавить. Як би там не сварили стрічку Іллєнка, але я не подивився її на DVD у пришвидшеному режими вдома – мені довелося підтримати власним обличчям прем’єри по всій країні. Тому я проїхав всю країну – від Заходу до Сімферополя, бачив, як люди реагували в різних куточках країни, люди різного віку. Всім було однаково цікаво. І аплодували вони не Андрієнкові, що до них приїхав, а від вдячності за наше кіно. У кожного свої вимоги, але головне – кіно. А це – українське кіно. Це не мої слова, а те, що я чув після сеансів під час спілкування з глядачами. Одна людина сказала: «Я русский человек, живу в Харькове. Но я очень горд, что живу в Украине». У Сімферополі прийшла татарська молодь. Діти 14-16 років після перегляду аплодували стоячі.    Так, завжди можна знайти недолік. Але щоб можна було критикувати, слід зробити щось своє, показати, як це варто робити. А то дехто у нас тільки лається, говорить, як треба, а сам сидить на московських серіалах. Невже не вистачає грошей, аби зробити щось для себе, для душі – нехай невеличку короткометражку. Вони ж знаю, як це робиться – як формати продавати, як дистрибуцією займатися... Я вдячний нашим дистрибуторам, які повірили в наше кіно і віддали сеанси в усіх кінотеатрах для фільма «Той, хто пройшов крізь вогонь». Так, сенси йшли вдень і вранці за 40 гривень. А в Полтаві, наприклад, усім пенсіонерам вхід був безкоштовним. У Харкові та Запоріжжі була 20% знижка для студентів. Але народ своїми гаманцями голосував за кіно. І ще жоден український фільм не зумів зібрати за два з половиною місяці 200 тисяч доларів, і жоден з них не проглянуло за таких нетривалий час 70 тисяч глядачів.

Моя жена – не публичный человек. Принципиально. Не любит, когда о ней вспоминают в СМИ. Ведущей программе «Поза очі» каким-то чудом удалось уговорить ее на интервью – я много о себе узнал. У нас табу – я не говорю о семейных делах.

Я пришел в кино в 1977 году в качестве каскадера, будучи еще студентом театрального института. Первая картина – «Дачная поездка сержанта Цибули». Пришлось и падать, и прыгать, и радовать режиссера актерским мастерством. Иначе в кино не пускали. Кастинги проходил, но никому не нравился. Поэтому с 1977 по 1996 год работал каскадером. Параллельно были и актерские работы: 1981 году – работа в фильме «Шурочка» у великого Иосифа Хейфеца. Тогда удалось пообщаться с Григорьевым, Гурченко и многими другими. С 1982 года – мультипликация: Давид Черкасский положил на меня глаз в «Айболите». Была работа над огромным количеством мультфильмов. Так было удобно, потому что Андриенко придет и все сыграет. Иногда в одном мультфильме было семь ролей. Анимационный фильм «Последняя любовь Синей Бороды», где я озвучивал все персонажи, кроме женского (его озвучила Люда Шпиталева). Этот фильм получил первое место в Каннах в 90-х годах. В кино было много хороших ролей. Последняя картина, в которой я сыграл – «Тот, кто прошел сквозь огонь».    Родители не знали, чем я занимался. Не дай Бог, мама узнала бы, что я падаю с 15 метров головой вниз или лежу под бронетранспортером... Были ситуации, когда я чудом оставался жив. В занятиях актерским мастерством они меня поддерживали. За что им спасибо. Родители мне не мешали. Так же пытаюсь воспитывать и своего сына.

Три роки. Два роки був контролером, а рік – «постраждалим».

Просто не було виходу. До мене звернувся продюсер Володимир Філіпов («Той, хто пройшов крізь вогонь»), з яким ми працювали з 2003 року у багатьох проектах (наприклад, над стрічкою «Присяжный поверенний»). У вересні минулого року він сказав, що хоче, аби створив фільм як режиссер. До цього він побачив мій короткий метр із Ігорем Писменним «13-тий кілометр». Я сказав: немає проблем, але є проблема – у нас немає нормального твору. Якщо твори є, то вони радянські («Денискины рассказы»). Але потрібно було щось наше, українське. Це мали бути пригоди, причому цікаві не тільки дітям, але й дорослим. Згадав про «Коронацію слова», яка обирає лауреатів не тому, що хтось зателефонував і за когось попросив. Я був у комісії, бачив, як визначаються переможці – це робиться анонімно. Вже два роки поспіль на конкурсі присуджували по два-три призи. Тож подумав, що в їх розпорядженні точно найкраща література. Зателефонував Тетяні Логуш і попросив чогось цікавого. Мені передали чотири мішки... Я передав це все редакторам.    Після того у друзів художників, побачив на столі книжку «Пригоди Івана Сили» Олександра Гавроша і сказав: «О, Пеппі Довгапанчоха для України!». Я передав книжку одному з продюсерів, бо мені здалося, що це саме те, що вони шукали. Знайшли автора: виявилося, що він – лауреат «Коронації...», і я його нагороджував пару років тому. Живе він в Ужгороді. (Для мене існує три місця-сили: Ужгород, Крим, Запоріжжя). Бомба тричі в одну воронку не падає – мабуть, це доля. Взяв ту книжку, перечитав – цікаво, але не сценарій, а художня література.    Тож ми із кумом Ігорем Письменним закрилися під Москвою на дачі і за три дні написали кістяк «Карпатський Кротон». Ще тиждень чистили текст. А потім подали одразу продюсерам і на «Коронацію слова» – гулять так гулять. Все одно цей твір відрізнявся від твору Гавроша. «Коронація слова» віддала на перечитування журі, а продюсери закинули сценарій на тендер по фінансуванню дитячого кіно Міністерству культури. Було цікаво, що і там, і там ми перемогли. Найгіршого прокляття в житті у мене не було. Така висока оцінка людей різних форматів – велика відповідальність перед глядачем, продюсерами, акторами. Треба зробити хоча б добре. Як хитрий продюсер Філіпов сказав: «Якщо ви сценаристи, то ви, мабуть, і режисери, і будете хорошими акторами». Тож Філіпов загнав мене в кадр і як актора...