Галина Вдовиченко

Одного разу вирішили львівські журналісти провести експеримент: ходили вулицями Львова і чистою російською з московським акцентом допитувались, як пройти до Оперного чи там, до Арсеналу. І при цьому вдавали з себе зовсім вже топографічних дебілів: що? куди?.. І їм звичайні перехожі ретельно й наполегливо пояснювали, переходячи на російську, щоб краще зрозуміли. Звичайно, можна було б потрапити і на злого дядька, але не потрапили. Кожному зазвичай зустрічається на дорозі той, кого він готовий зустріти.

Це Ви лише самі собі можете відповісти на це запитання. Як і я - на подібне до себе - теж.

Сайт буде новий. Продовження "Пів"яблука" само собою почало складатися в уяві. Як буде така його доля - напишеться:) Днями ми їхали на Шацькі озера і я ледве встигала записувати ті ідеї з продовження. Це одне з найкращих місць, коли пишеться - у далекій дорозі, в авто, біля мовчазного водія.

Та ми усі різні, ті львівські пані - і "пор"ядні львівські пані", і ті, яким від усіх стереотипів лише смішно стає.

Містичне траплялось, і не раз. Хоча це можна було назвати і звичайним чудом. Не усе людина може зрозуміти, не усе пояснити за допомогою свого доволі обмеженого арсеналу сприйняття. Це - довга розмова. А щодо життя, то я зараз думаю власне про те, що людина залишає по собі на землі, яку пам"ять, як його згадуватимуть. Ми про це днями говорили з 83-річною бабцею зі Світязя. Вона мені про своїх ровесників, яких вже немає, розповідала. Від декого лише один вчинок залишився у спогадах, лише один, але такий, що і люди не забудуть, і до книжки проситься.

"Мишкові Миші-2"("Зірковий час "Мишкових мишей") ще наразі не готові - над оформленням працює художниця Анна Сарвіра. Це доволі тривалий процес, але він йде. Продовження буде.

Чоловік не читає те, що я пишу, береже нервову систему:))))    Намагаюсь усе встигати, але, звичайно, усього не встигаю. Є система приорітетів - важливим не поступаюсь, однак відкидаю те, без чого можна прожити. Тут ще такий закон спрацьовує: чим більше хочеш зробити, тим більше звідкись і часу береться, і сил, і можливостей. Чого усім і бажаю. Нехай на кожне наше "хочу", знаходиться своє "можу". Або принаймні "спробую". Дякую усім!

Думаю, усі мої книжки просяться на екран. Особливо, "Хто такий Ігор?". А "Лігу непарних шкарпеток" ми навіть хочемо поставити у спільноті взаємодопомоги (колишніх безпритульних) "Оселя-Емаус" ( я там волонтер). Зроблю з неї п"єсу - і зіграємо. Усі книжки хочу чути в аудіоверсії, усі дитячі - бачити як мультфільми. В сучасній українській літературі дуже багато "кінематографічних" книжок, швидше б лише вітчизняне кіно приходило до тями.

Сподіваюсь до Форуму "Купальниця" вже вийде у світ. Це роман про один рік з життя молодої дівчини, якій судиться у майбутньому стати талановитою актрисою, але вона про це наразі заледве здогадується. І у майбутньому "зірки" усі події цього року залишатимуться таємницею для усіх. Звичайно, я буду на Форумі - і як автор, і як читач, я завжди багато купую нової літератури саме на Форумі. І ще - користаюсь нагодою!:) - письменники допоможуть "Оселі-Емаус" відкрити майстерню добрих справ. Ми проведемо акцію "Улюбленим книжкам - нове життя". Братимуть участь Андрій Курков, Дара Корній, Іздрик, я, Гриць Семенчук, Леся Воронина, редактор журналу "Просто неба" Мар"яна Соха... Буде цікаво.

У "Клубі сімейного дозвілля". Дуже тішуся з того, що це видавництво починає з "Ліги..." видання книжок українських сучасних авторів. Буде тепер там і "дитяча" лінія, не лише перекладна, як було дотепер.

Не кличуть!:) А якби покликали, я б розцінила це як непристойну пропозицію. Це я особисто про своє сприйняття зараз говорю. Бо одразу б подумала: у політиці треба бути слухняним, партійна дисципліна вимагатиме цього. А письменник - він нонконформіст за визначенням. Він говорить те, що думає, і робить, що вважає за потрібне. А не те, що керівник партії сказав. Щоб у Верховній Раді по-справжньому працювати, так, як народ цього чекає, треба на певний час про все інше забути. Чи зможуть на таке піти талановиті письменники, у яких творчих задумів вагон? Тим більше, що чути у дві тисячі дванадцятий раз про те, як у нас все погано, вже не хочеться, ми це усе добре знаємо і без кандидатів у депутати. Скажіть, якщо знаєте, як нам з цього задуп"я вибиратись. Це я зараз про усіх кандидатів кажу, не лише про представників творчих професій. Письменники шкодуватимуть про цей свій крок, я думаю. Хоча, можливо, і помиляюсь.

Тиск на незалежне приватне видання може бути який? Хіба податковий. Але "Високий замок" - найкращий платник податків серед ЗМІ (маємо таку нагороду), то що з нас узяти?:) Хоча, можливо, я чогось не знаю. Журналісти пишуть те, що вважають за потрібне, послуговуючись золотим правилом: вислухати і подати до газети дві думки на подію з протилежних таборів. На "полуничку" чи "жовтизну" ми не надто кидаємось, принаймні дуже обмежуємо її присутність на сторінках газети. Зараз, як на мене, читачеві важливо, щоб його не дурили. Він помітить і те, що його вже не раз навколо пальця обвели, і помітить, коли до нього ставляться з повагою. Він сам вибере, що варто читати, а що ні. Якість все й вирішить врешті решт.

"Аліса у Країні чудес" Льюїса Керролла. Я по ній фактично і читати навчилась. Вона і далі є улюбленою дитячою. І однією з улюблених для дорослих - теж.

Автор не має бути моралізатором, а лише другом читачеві і цікавим для нього оповідачем.

Ну от перше, що спало на думку: я б відредагувала роман "Пів"яблука", повиправляла б помилки, з якими він і далі виходить у світ новими накладами.

У нас жодні закони не працюють, окрім тих, які приймають законотворці заради себе. Тому, думаю, що і мовний закон не працюватиме. Це влада демонструє свою агресивність, гарчить, лякає - бо сама боїться. Тому й розгортає "мовний парад", але не встигне вона нічого страшного заподіяти. Тим більше, що мова - живий організм, вона не слухатиметься отих усіх фельдфебельських "стій там-йди сюди". Вона живе за своїми законами, їй закон Ківалова-Колєсніченка - не закон. І, до речі, маю багато друзів та знайомих з побутовою російською, але жодного нема серед них, щоб це нововведення підтримували.    Чи писатиму російською. Та я не маю часу перекласти російською те, що вже написала, тому це питання зовсім не актуальне.    Перегляд шкільної програми з української мови варто час від часу доручати фахівцям найвищого гатунку, і то практикуючим спеціалістам, а не міністерським чиновникам. Тим, хто має справу з дітьми та тим, що їм цікаво, а що ні. Російську літературу вивчати, звичайно, варто - хоч у рамках зарубіжної, хоч у межах курсу чи факультативу, так само, як і польську, і французьку та інші літератури світу. Аби лиш якісно викладали, не відбиваючи бажання читати.

Вони мають значення для книжки, скорочують відстань між нею та читачем, допомагають звернути увагу саме на це, відзначене нагородою, видання. Але, зрозуміло, не впливають на оцінку прочитаного.

Доньці даю читати те, що написала, першою. Її думка для мене є надзвичайно важливою. А син читає мало. Сподіваюсь, це тимчасова проблема. Можливо, завдяки його впливу я й написала про 18-річну дівчину, яка починає читати книжки лише після школи і поступово втягується у процес:) Це я про "Купальницю" згадала. Деякі свої книжки хотіла б з часом побачити у списку рекомендованої літератури для дітей та підлітків. Причому такого списку, який самі діти склали для своїх ровесників.

Оду політикові?:) - Ніколи і за жодні гроші. Це ж такий гріх на себе взяти:) от якби хтось з часом написав про політиків сучасності правдиві мемуари або художній твір без рожевих слюней - я б почитала із задоволенням. Як книжки про Черчилля, Голду Меїр, Маргарет Тетчер... Або як роман чи спогади про авантюриста.

Іноді навіть допомагає. Бо газетярська робота вчить викидати зайве. Бо вона виводить на несподівані історії та теми. Минулої зими я поїхала до Висічі на Яворівщину, почула від товаришки про те, що там у трьох багатоквартирних будинках, серед лісу, живуть забуті усіма колишні працівники колишнього військового радгоспу. Я побачила ті пічні труби, що стирчали з кватирок у небо, побачила, як жінки носять воду до помешкань на коромислах - і зрозуміла, що саме звідси тікатиме до Києва героїня мого роману "Купальниця"...    А чи заважає-допомагає література журналістиці? Теж не можу однозначно відповісти. Щоправда, пишу я останнім часом для газети менше. Частіше відчуваю себе редакційними "очисними спорудами", але це корисно відчувати кожному, хто працює з текстами, кожному. хто пише. Для газети чи ні.

Основна хвороба сучасної журналістики - поверховість. Журналіст ковтає наживку і швиденько гаратає матеріал до газети. Хоча вартує лише почати перевіряти факти, вийти з кабінету до людей, відірватись від Інтернету - і почне складатися зовсім інший матеріал. Бо правда ховається там, де недоговорюють.

Звичайно, "Високий Замок" є частиною мого життя. Я там від самого початку. І не заради заробітків, бо які заробітки у журналістів? Заробітки в інших місцях. У цій газеті працювали та працюють чимало людей, яких я вважала та вважаю фахівцями. А для мене головне зараз - знайти можливість оптимально поєднувати те, що роблю у газеті і те, що вдома за комп"ютером. Оце було б одне з виявів гармонії, до якої прагну.

Досвідченим - так само, як і новачкам. Пишеш, ховаєшся за псевдо і відправляєш свій текст. Цього разу я відправила на конкурс казкову повість до номінації "твори для дітей" в останній день за дві години до закриття Головпошти, бо не впевнена була, що у неділю працюють звичайні відділення зв"язку. Коли ж мене запросили на церемонію нагородження як номінанта, зрозуміла, що отримаю якусь відзнаку. виявилося - перше місце, яке ми поділили з Валентином Бердтом з Харкова. Звичайно, зраділа. Отримала золоту статуетку з рук шановного Івана Малковича, а за лаштунками запитала, чи він був членом журі. "Я голова журі", відповів він. Цього року, мабуть, буде хтось інший, і склад журі, я думаю, зміниться. хоча справді хотіла б знати, хто судив наші твори, хто визначав переможців...