Ольга Сумская

Честно говоря, "желание порежиссировать" приходит на площадке, когда я чувствую, что режиссер не тянет. Режиссерская профессия – это профессия волшебника. От его фантазии порой зависит формирование ценностей, мировоззрения целого поколения людей. Сегодня режиссеров развелось много. Приходишь на площадку в сериале, и каждый раз новый режиссер, который просто говорит "Мотор" и "Стоп". И как же приятно творить с режиссером, который не ленится покопаться в судьбе образа, найти решение постановки или фильма. Идеи сегодня на вес золота. Так вот их все меньше. Все уже сыграно. Чем-то удивить очень сложно. Быть режиссером сегодня очень рискованно, так как эта профессия не так влиятельна в ХХІ столетии, условия диктуют в основном продюсеры.

Не можу байдуже пройти повз улюблені піони. Зізнаюсь, сама собі їх купую оберемками, не чекаючи на чоловіка. Подарунки бувають дійсно несподіваними. Ось у Севастополі після вистави постійний шанувальник подарував величезний роздрукований альбом з моєю біографією. І, треба сказати, дуже професійна підбірка ексклюзивного матеріалу, за що йому велика вдячність.
Одна шанувальниця образу Роксолани у моєму виконанні, яка зараз мешкає в Німеччині, зробила музей імене мене, де можна ознайомитися з усіма періодами моєї творчості і неабиякою колекцією фотографій. Ми з нею переписуємося, я навіть обіцяла приїхати, якщо буду на гастролях. Нас, до речі, частенько запрошують діаспорці і в Німеччині, і в Канаді, треба тільки знайти час. А бувають і смішні випадки... Якось підходить прихильник: "Пані Олю, як я вас шаную, а дайте, будь ласка, автограф. Можна ми ще сфотографуємося?" А тоді ще й наостанок каже: "А у вас 200 гивень не знайдеться?" Спробуй не дай – не хочеться розчаровувати.

Скорее, требователен, нежели избалован. Скажем честно, театральный зритель Украины "объелся" антрепризных московских халтур. Хотя бывают и действительно стоящие постановки. Удивили МХАТовцы, театр Фоменко, вахтанговцы и, конечно, мой любимый Малый театр.

Сама уже десять лет как артистка антрепризы и, приезжая в Москву по работе, стараюсь смотреть "свежие" постановки. Вот и сейчас едем с Русланой Пысанкой по регионам Украины с незыблемым «Декамероном».

В спектакле "Любовь-морковь" в партнерстве с Владимиром Горянским я сознательно убрала все фразы с перчинкой, дабы слишком не пугать зрителей. В зале порой присутствуют дети. Драматургический материал иногда шокирует своим откровением, но наша социальная среда еще не готова это принять. А вот зарубежные коллеги из песни слов не выбрасывают.

Спасибо, что вы так живо интересуетесь театром, а это и есть свидетельство того, что он жив. Это единственное живое искусство, которое способно растрогать зрителя при условии сотрудничества талантливых людей. Театр как отдельный сегмент влияния на зрителя всегда будет дарить эмоции – слезы, радость, сопереживание. И этот формат существования невозможно сравнить с кинематографом и, тем более, с телевидением.
Если говорить об эмоциях, то они действительно незабываемы во время репетиций с Анатолием Хостикоевым в семейном спектакле "Сеньор из высшего общества". И "міцне слівце" из его уст, бывает, так подстегивает. Будущее украинского театра зависит от атмосферы в коллективе, если мы говорим о репертуарном театре. Театр, как когда-то говорил Константин Станиславский, пришел-таки к антрепризному формату, то есть к независимости. Свобода в этом существовании дарит актерам много позитивов: ты независим от тирана-руководителя, от дисциплины, от жуткой зависти коллег, ты встречаешь единомышленников и творишь. Спектакль может просуществовать пять и даже десять лет, не теряя при этом своих достоинств. Поэтому сегодня антрепризный формат меня вполне устраивает. А будущее украинского театра зависит от государственной политики, как и все остальное в культурной жизни страны.

Надмірна увага якраз не втомлює, а надихає. Можна повирішувати побутово-адмністративні питання, скажімо, ремонт доріг біля будинку, побудова нової школи, збереження історичного парку, відновленням якого я зараз і займаюся. І завдяки впізнаваності і повазі людей деякі питання вирішують значно швидше.
А щодо журналістів, то куди ж від них дітися? Особисті речі, повірте, при мені, а те, що ви знаєте, не надто може вас шокувати. Я завжди уникала скандалів, чорних брутальних піарів, і деякі "майстри художнього слова" можуть іноді так перекрутити сказане й так подати інформацію, що ти і сам шокований. Я часто редагую за журналістів інтерв’ю, виправляю граматичні помилки, і мене дивує саме такий примітивний підхід до подачі матеріалу, який зараз на всіх шпальтах і на всіх сайтах. Радянська школа надихала на деяку романтику, художність. Сьогодні цього немає, глядачів і читачів цікавлять інтимні подробиці, а не те, що у тебе в душі.

Було надзвичайно приємно взяти участь у зйомках молодого українського режисера Любомира Левицького у фільмі "Тіні незабутих предків" і зустріти на знімальному майданчику нове покоління дійсно яскравих талановитих молодих українських акторів. Ці прізвища ви ще почуєте, бо піар-кампанія фільму якраз зараз набирає обертів. Коли бачиш такий вогонь в очах і таку експресію, органіку, ти остаточно віриш в майбутнє українського кіно.

Все залежить від обставин і від пропозицій, які надходять. У форматі рекламного обличчя певного бренду, звичайно, можна заробити значно більше, ніж вдвох на корпоративі. Я ніколи не закидаю чоловікові щодо заробітків і лідерства в нашій родині, він і так все прекрасно розуміє.
Моя прабабуня з цього приводу гарно жартувала. Мій прадід любив погуляти, випити чарку, і вона підсумовувала: "Мій рідний чоловік проспиться, але своє діло зробить..." А ми, діти, її питаємо: "А яке діло?" – "А таке, про що вам, шибеникам, ще зарано знати!" Нашу родину тримає справжнє почуття, яке зародилося саме на театральній сцені. Проживши з чоловіком більше 22 років, я не втрачаю романтики і свіжості. Іноді здається, що ці роки пролетіли як один день.
А щодо кормильця, то нещодавно Борисюк вполював неймовірний трофей – 15 фазанів і 10 кг косулі. Він у мене справжній полювальник. А справжнього чоловіка, казали мудрі люди, можна визначити в трьох іпостасях: в анекдотах, в полюванні і в ліжку.

Підкорення Москви відбувається поступово. Скільки ж я років мріяла про це підкорення! Тепер, мабуть, черга моєї старшої донечки. По-перше, вона вже буде своєю, опанувавши Щукінську театральну школу, а це багато значить у московському театральному і кіношному середовищі. Бачу доньку двічі-тричі на рік. Ось днями дивилася її в уривках. Мамі зробили виняток і дозволили бути присутньою на славнозвісних показах "Щуки". Грали "Зойкіну квартиру". Після того як все закінчилося, педагог Антоніни Ніна Дворжецька чомусь сказала: "Спасибо Вам за дочь!" А я відповіла: "Время покажет".
Колись на цих студентських підмостках підкорював театралів її батько Євген Паперний. Ось і нещодавно він був у Москві на зйомках, і Тоня возила його в автівці. А він сидів і плакав: "Вот это да, мог ли я подумать, что старшая дочь будет когда-то возить меня по Москве!". Така лірична реакція частенько виникає у Євгена, коли він зустрічається з Тонею.
Зараз Тоня закінчує другий курс, бігає по кастингах і має вже декілька пропозицій щодо зйомок. У Москві все вирішують зв’язки, а у мене їх, на жаль, обмаль, тому вона буде сама виборювати своє місце під сонцем.
Молодша Ганнуся завантажена гуртками. Сьогодні солірує у столичному хорі "Дорадо", відвідує танці, малювання. А от з художньою гімнастикою ми не впоралися – не витримала й року, приходила додому зі сльозами на очах. А спершу уявляла себе переможицею на п’єдесталі. Я їй кажу: "Доця, у кожній професії чогось добитися – це велика праця. Не бійся сліз, не бійся болю, і тоді все прийде". Говорю це по сто разів на день, інколи не доходить, бо комп’ютер займає більше 5-6 годин на день. Розумію, що це катастрофа, але як мама нічого з цим не можу подіяти. Дитина постійно "В контакті", і це вже певна залежність. Вихід один: постійно відволікати, брати з собою на зйомки, як колись мене маленьку брали батьки на гастролі, в театр, за кулісами якого я й виросла.

Відпочинок у нашій родині завжди спонтанний. Цього року завдяки роботі побували у Вероні, що незабутньо. Всім сім’ям і всім закоханим раджу так незаплановано подорожувати. Відвідали Емірати, гірськолижні італійські курорти. Плануємо поїздку до Парижу вже декілька років, але завжди на заваді ставали зйомки і моя робота. Можливо, хоч цього року нам вдасться це зробити.
Аня мріє про Діснейленд, а ось я мрію про нову роботу. Це справжнє щастя для актора, навіть коли ти перезавантажений. Але якщо виникає якась пауза, не треба впадати у відчай. Зокрема, займаюся домом, розгрібаю завалені кутки, як справжня квілінгова компанія. Домробітниць не маю, бо не терплю чужої енергетики в домі, і хатня робота ніколи мене не лякає. З насолодую вигадую нові кулінарні шедеври. Ось і вчора здивувала чоловіка розкішною стравою – ніжне пюре з батату зі шпинатною подушкою і тигровими креветками. Після такого обіду Віталій ще раз засвідчив, що мені треба відкривати власний ресторан. Але нічого як продюсер для цього не робить. Я як подивлюся зараз на своїх колег по шоу-бізнесу, які повідкривали нові ресторани і думаю: яка ж це халепа, і як можна попасти! Тому поки що не ризикую і продовжую вражати кулінарними талантами тільки своїх близьких та друзів.

Из ремейков действительно понравилась "Ирония судьбы" и великолепная игра Безрукова и Боярской. Это даже не ремейк, а новое прочтение. А вот "Служебный роман" ничем не поразил, поскольку рязановскую режиссуру ничем не перебьешь.
Сегодня достойное кино нечасто появляется в кино-пространстве. Вот "Матч" посмотрела... Поразило то, что в отрицательных ролях исключительно украинские актеры, причем играют их классно, убедительно. Но почему складывается такая тенденция, что украинская история в российском прочтении перекручивается.
Я как-то вела концерт с Игорем Петренко, сыгравшим одного из сыновей в "Тарасе Бульбе" и спросила его: "Почему ты не попытался воссоздать хотя бы украинский говор для убедительности персонажа?" Он ответил, что никто не подсказал. Обидно, что мы пока не можем ответить достойными зрелищными кинолентами. Но надежда есть.
Сегодня получила смс-ку от Виктора Андриенко, режиссера украинского фильма "Иван Сила", и вот, что он пишет: "Привет, Баронесса! За 20 лет Украины наша кинокартина первая имеет Интеренешенел-версию! Английская компания, с которой мы будем продвигать фильм "Иван Сила" называется Амадеус Интертейнмент. Это сейл-агент, который специализируется на представлении кинофильмов восточноевропейских стран на мировом кинорынке. Мировую премьеру фильма "Иван Сила" мы договорились провести в Торонто на международном кинофестивале. Хорошего вечера. Твой ненавистный режиссер". А я отвечаю: "Дай Бог, очень рада. Поздравляю, Виктор Николаевич. Ты не ненавистный, а просто очень вспыльчивый. Не забудь позвать свою Баронессу Аделию фон Бухенбах." Очень надеюсь, что все это осуществится. Сейчас работаем над озвучкой фильма, и с Виктором работать действительно непросто. Он может при всех сказать, что это бездарно, а через минуту кричать, что талантливо. Мне по душе такая эмоциональность...

Не тільки замислювалася, але й мала три спроби увійти в цю політичну течію. Бог милував. Якщо буде ще спроба, треба йти з хорошою командою, яка тобі довіряє.
Натомість маю величезний досвід громадської роботи у себе на подвір’ї, в мікрорайоні тощо. Приємно дивитися на спортивні та дитячі майданчики, збережені дерева, нову школу, які мені пощастило вибити у чиновників. Буду продовжувати в тому ж дусі, і ніхто мене в цьому амплуа не зупинить.
Ви прекрасно розумієте, що прихід у велику політику – це прийняття умов у певній грі, це колосальна залежність, я б навіть сказала, пастка, в яку, потрапивши, вже не вибратися.

Гуманітарна політика, культура в цілому – це найперше, чим треба займатися в нашій державі. Нехай це звучить пафосно, і все це ми чули сотні разів, але наше суспільство хворе, повністю деморалізоване, і якщо негайно щось не зробити, можемо втратити покоління. Я, як діяч культури і мистецтв, а якщо точніше – актриса театру і кіно, чесно роблю свою справу, часто зустрічаюся з молоддю, вселяю їм віру в себе, яку вони здебільшого втрачають, бо обмежені увагою батьків і середовища. Навіть думаю відкрити свій культурний осередок, де можна було б надати допомогу певним особистостям з проблемами. Психологічна робота – це дуже цікавий формат, яким мені сьогодні хочеться займатися з людьми.

Ще велика Шанель сказала: "Якщо жінка не стала красивою до 30 років, то вона – дурепа". Полюбіть себе такою, якою ви є. Це найголовніше правило кожної жінки. Майстерно підкресліть ваші принади і приховайте недоліки. Якщо не маєте змоги ходити до салонів, відкрийте унікальний арсенал засобів домашнього користування, як зробила я. Давно не користуюся магазинними скрабами, гелями, бо це жахливо сушить шкіру. Рекомендую різномантіні олії на кшталт оливкової холодного віджиму з додаванням лавандової, шалфейної або евкаліптової аромоолій. Всі пропорції ви знайдете в інтернеті або в моїй авторській книзі "Секрети краси". Повірте, кожен рецепт опрацьований мною індивідуально, а результат ви бачите й самі. Кожен день – маска, збори трав. А сааме зараз золота пора для їх збирання. Головне – не будьте байдужими до себе й не робіть все похапцем, бо краса – це систематичний догляд.
Буду чесною з читачем і скажу, що дуже гарно підтримують стан шкірі новітні технології, які я теж використовую: раз на півроку біоревіталізація або редермалізація. Після такої процедури Віталій називає мене Іхтіандром, але воно дається взнаки.
До кардинальних хірургічних втручань не вдавалася, бо дуже їх боюся. Не рекомендую часто вколювати ботокс, бо кажуть, ці маленькі частки отрути дуже погано впливають на організм людини.
Щодо фітнесу, то тут просто треба себе заставляти. Я навіть розмовляю з собою: "Оля, ти це зробиш. Зараз ти одягнеш антицелюлітні штанці, кросівки і вийдеш у парк бігати". Кажу собі це гасло п’ять разів на день, і так під вечір спрацьовує. До розкішних фітнес-клубів не ходжу, хоч маю можливість.
А на 8 березня чоловік подарував мені несподіваний подарунок – гантельки по 2 і 3 кг з додатком із відеозаняттями. Два рази на тиждень я намагаюся по 45 хвилин надолужувати. Віталій закачав мені цю зарядку на "айпадика", і я роблю її навіть на гастролях, але замість гантельок беру дві дволітрові пляшки води.

Актора творять ролі, і коли є що грати, є доля, образ, талановитий режисер, ти одразу розкриваєшся як особистість. Так і сталося на майданчику у Анатолія Григор’єва у фільмі Студіа Стармедіа "Остання роль Рити", де грала дуже драматичну історію жінки-актриси. В моїй творчій долі дуже часто траплялося так, що пропонували достойні образи без кастингів, чи то московські колеги відмовлялися, чи так зірки сходилися, що я практично на другий день без проб стояла на знімальному майданчику. Саме так і трапилося з роллю у фільмі Олександра Ігнатуші "Мама, я льотчика люблю". Наша родина мала виїхати на Новий рік до гірськолижного курорту, а я отримала пропозицію. Українське кіно, українською мовою і прекрасна роль спонукали до того, що Новій рік я відмічала практично на знімальному майданчику. У кожній ролі є щось особливе, я намагаюся насичувати своєю фантазією. Але якщо вона надто містична, дуже глибоко в неї не занурюся. Не те що я боюся, просто кожна роль залишає дійсно якийсь відбиток у душі. Я навіть і не рахувала свої ролі, а на одному з інтерв’ю журналіст сказав, що їх більше 60. Приємно, що якісь добрі люди спостерігають за твоєю кар’єрою і ведуть певний перелік у Вікіпедії – спасибі їм.
Але найвища винагорода для актриси – це довіра і любов глядачів. От якраз цей момент передбачити неможливо. Маю надію, що моїм шанувальникам сподобаються нові роботи ще в двох російських серіалах – "Агент" (канал "Россия") і "Городские шпионы" (ОРТ). Тільки вчора повернулася з Москви після озвучки. А самі серіали з’являться на ТВ у вересні.

Політика – це великий театр на ТВ. Продюсери свідомо популяризують саме таких активних і скандальних політиків для підвищення рейтингів певних політичних шоу. Викиньте зараз Жириновського з політичної арени, і російський політикум втратить свій жанр.
В нашій українській політиці завжди не нудно. Я навіть знаю, що московські політологи дуже охоче працюють на теренах України, адже тут є де розгулятися. Жахливо те, що простому народу від цього ні холодно, ні жарко. У цій політичній толоці ми втрачаємо найголовніші людські якості: щирість, небайдужість і т.д.

Після того як на Тернопільщині Потапа з Настею закидали яйцями, мені трохи лячно було їхати до рідного Львова з російськомовною виставою "Любовь-морковь". Але все, слава Богу, пройшло на висоті. Коли глядач бачить якісну постановку, він дуже вдячний. І політичні та мовні вподобання тут ні до чого.

А чому я більше не веду програму "Легко бути жінкою"? На жаль, не ми визначаємо, бути чи не бути певній програмі, яку ведемо. За цим стоїть рішення керівництва каналу. Студія, в якій ми два роки працювали на Першому національному у форматі "Легко бути жінкою", була викуплена і перебудована під формат "Все про життя" Андрія Пальчевського. Ми, ведучі програми, дізналися про закриття проекту за годину (!) до ефіру, коли вже сиділи в гримі і опрацьовували сценарій. Де ви таке бачили? Тільки на українському телебаченні. Все вирішують гроші.
А щодо "Ключового моменту", то Наталю Сумську ніхто не замінив і не замінить. Була спроба вести подібну програму на "Інтері" у Олени Яковлевої, але для основного сегменту глядача вона чужа. І якщо буде йти мова про відновлення проекту, то тільки з однією ведучою – Наталею В’ячеславівною. Це і є запорука успіху цієї програми.

Мы, актеры – многостаночники, никакой жанр нам не чужд. Но порой, не скрою, бывают довольно странные предложения в виде проведения корпоративов, свадеб, на которых можно повстречать достаточно неадекватную публику. Люди, выпив, теряют самообладание и могут проявить свою любовь в достаточно откровенной форме, но, слава Богу, рядом в нужную минуту оказывается мой Виталий. А если я работаю с другим партнером, приходится держать оборону самой. Поверьте, бодигарды в таких ситуациях не спасают. А один ненормальный поклонник продолжает забрасывать меня сообщениями достаточно интимного характера. Он узнал номер моего мобильного, частенько звонит – ну, прямо, маньяк какой-то! Недавно Виталий с ним попытался поговорить – вроде успокоился.
Наша работа – это не только букеты цветов, восхищенные взгляды публики, но и порой достаточно неприятные мероприятия, которые приходится наполнять в полном смысле этого слова содержанием. Чего только не сделаешь, чтобы в шахту не опускаться. Есть такое правило у нашего брата-артиста.

Советников у Януковича, я думаю, хватает. Главное, чтобы слова и обещания воплощались в жизнь. В прошлом году Виктор Федорович, когда я обратилась к нему за поддержкой, сдержал слово и помог возродить школу в историческом центре Киева, и даже сам приехал 1 сентября на открытие. Реконструкция длилась всего полгода, и это действительно чудо, в которое мы до сих пор не можем поверить. Дети учатся в новой, оснащенной по последнему слову техники замечательной школе.
Однако сейчас возникли новые проблемы: хотят сменить руководство школы – нас, родителей, это не устраивает. Мы боимся, что смена руководства повлечет за собой непредвиденные последствия. Школа должна принадлежать киевлянам.

Приезд супер-звезд и их высокие гонорары в антрепризных спектаклях определенно влияют на ценовую политику. Чтобы выйти в плюс, стоимость билета в партере должна быть не ниже 200, а то и 500 долларов. И эти билеты, естественно, рассчитаны на элитного покупателя. В итоге, половина зала пустует, и настоящий ценитель театра не может увидеть постановку.
Так было, когда я играла Маргариту в спектакле "Мастер и Маргарита". Мои друзья не хотели меня беспокоить и купили в кассе два билета за 100 долларов. Я, конечно, была в шоке, говорю: "Почему не позвонили, я бы сделала пригласительные". На что они ответили, что не разочарованы... Кстати, Маргариту я играла в этом антрепризном театре больше 10 лет, и когда сейчас предлагают вновь сыграть, отказываюсь – что-то подсказывает, что не стоит. Сейчас в академический театр билеты стоят недешево, таковы законы бизнеса, и ничего с этим не поделаешь.

Продовжуючи відповідь на попередні запитання, можу тільки запропонувати відвідати певні вистави в регіонах України – там квитки значно дешевше, гривень за 100-150 придбаєте квиток до партеру. До речі, ситуація щодо цін на театральні постановки в Москві значно гостріша. До МХАТу квиток за 100 доларів ви просто так і не придбаєте в касі, бо їх вже немає на місяць-два наперед.
Я захоплююся сучасним бізнес-підходом до цього питання художнього керівника Олега Павловича Табакова. Ось з кого треба брати приклад нашим київським художнім керівникам! Актори Олега Павловича і в кіно знімаються, і на ТВ ведуть програми, і в театрі грають, і їхня кар’єра стрімко зростає. А у нас актор академічного театру тільки-но зробить крок вліво чи вправо, одразу потрапляє до чорного списку.
Розвиток сучасного українського театру не обмежується тільки постановками столичних режисерів. Повірте, кількість дійсно талановитих постановок в регіональних театрах дає надію відновлення театрального формату. І ось у мене запитання: чому театральні постановки великих міст України не беруть участі у найпрестижнішій театральній премії «Київська пектораль»? Чому цей театральний конкурс обмежується тільки столичним сегментом? Це несправделиво по відношенню до наших коллег, акторів, роботи яких не бачить широкий глядач, і їх хотілося б побачити і відзначити.
Проблема від’їзду була актуальна в ХХ столітті і не менш актуальна в ХХІ, тому що як не було пророка, так і немає його у своїй вітчизні. Ось коли ми навчимося цінувати свої таланти, свій потенціал, тільки тоді щось зажевріє. І, дійсно, в Москві, куди не глянь, де не копни – скрізь наш брат, половина українців. І, як не крути, це правда. Вони обожнюють український гумор, українську кухню, український колорит... Тому що там є ринок, і є задіяність. Можливо, з цієї причини поїхала до Росії моя старша донька, отримавши тут першу вищу освіту, потикавшись-помикавшись у пошуку роботи та не знайшовши її, хоче спробувати себе в іншій державі.
Для наших митців треба зробити певні життєдайні умови для того, щоб творити, щоб була перспектива. Це знову ж таки політика держави, яку треба опрацьовувати.

Пишаюся тим, що я є свідком колосального театрального успіху української вистави Театру ім.. Франка "Кайдашева сім’я", де головну роль грає моя сестра. Раджу всім відвідати цю виставу, аби зрозуміти, який він, справжній український театр. До речі, квитків на цю виставу вже немає на два місяці наперед.
Неймовірний Анатолій Хостікоєв у виставі "Грек Зорба". Його "Кін ІV" теж вражає. Поспішайте подивитися чудові вистави на Лівому березі. Кажуть, новий худрук Молодого театру пан Білоус експериментує і дивує. Не розчаруєтеся, якщо подивитеся постановки Олександра Крижановського у Театрі на Печерську. Було б бажання, справжній театрал знайде для себе багато цікавого.
В Москві неможливо дістати квитки до театру Жиновача і Фоменка.
Великих артистів стає все менше. І в сьогоднішньому середовищі нові легенди навряд чи зростатимуть. У кожного покоління свої імена, і це природно. Але нікому не перевершити таких майстрів, як Леонід Биков, Богдан Ступка, Сергій Бондарчук, Людмила Гурченко та багато інших, які були і залишаються взірцем для нас.

Згадала чудові слова української пісні: "Чому я не сокіл, чому не літаю?" І чому зміни в галузі культури України не відбуваються так швидко, як хотілося б? Що гальмує – питаємо ми себе і не знаходимо відповіді. Бо всі відповіді у кабінетах чиновників. Навіть не відповіді, а риторика, яка зависає в повітрі на довгі роки. І от, якби моя воля, то навчання в театральному університеті я б скоротила до трьох років, аби не втрачати дорогоцінний для актора час, бо справжня акторська школа опановується на сцені і знімальному майданчику.
Значно збільшила б дотацію українських театрів і їхню кількість, принаймні в столиці. В цьому плані мене захоплює відношення Путіна. Там не тільки підтримують російські театри, але й відкривають нові, як то Московський губернський театр, який очолив Сергій Безруков. Уявіть, який це поштовх для творчої молоді! Яка це унікальна впливова сила, яка піднімає дух нації! А Путін про це дбає...
Ну, і звичайно, наш багатостраждальний кінематограф. Тут можна було б провести певні реформи, тим більше, прийняті закони до цього, і щоб вони запрацювали, потрібна тільки підтримка культурних державних кіл. Чула, що цим опікується Віктор-молодший, тож нехай буде в цьому неспинний. Бо українське кіно, як ніщо інше, при правильних засадах і розподілі акцентів, впливає на людей.