Анна Герман

Це – блискуча ідея. І я би цього дуже щиро хотіла. Зараз можу Вам сказати лише одне: будемо над цим працювати.    Дякую всім, хто був із нами. Вітаю з Преображенням Господнім і 20-річчям незалежності України!

Я вже не раз відповідала на питання про книжку «Залізний господар». Нічого не змінилося з цього часу. Я і досі вважаю, що публікувати її рано.    А інші книжки буду писати. Маю надію.

Важливо, щоб ЮНЕСКО опікувалося спорудою Чеернівецького університету. Це дало б можливості для збереження пам’ятки.    Президент та Гуманітарна рада роблять багато для збереження культурної спадщини в усіх регіонах України.    Вдячна Вам, що Ви небайдужі до цієї справи.

Коли я двічі народжувала у пологових будинках, я двічі кричала «Мама!» по-українськи. Штірліц після цього сказав: «Ти – просто молодець, Кет!».

Я вже набрала Ваш номер телефона. І розмовляю з Вами. Доброго дня назвіться, будь ласка... (Авт. – Безпосередньо під час чату Ганна Герман поспілкувалася з автором запитання, вислухавши суть проблеми і пообіцявши допомогти із її розв’язанням.)

Тому що депутати недоторканні. І для них закон не передбачає покарання, як для всіх нас. Не обирайте більше людей у парламент, які не погоджуються скасувати депутатську недоторканність. Все залежить від Вас. Голосуйте за доторканних. А недоторканні нехай йдуть геть. Тоді ми будемо в рівних умовах. І тоді депутати відповідатимуть перед законом так, як мусимо відповідати ми з Вами.    Стосовно Черновецького. Звільнити його можете лише Ви. Бо саме Ви за нього голосували. Президент може звільнити того, кого він призначив – губернатора, голову адміністрації, але обраних народом може вигнати лише народ. Тому Ви повинні провести референдум у Києві і висловитися за призначення нових виборів міського голови. Після цих виборів Ви посадите у крісло міського голови того, кого вважатимете гідним, а Черновецького виженете геть. Немає іншого шляху, якщо ми обрали демократичний устрій.

Так, я маю сили здійснити гуманітарні реформи. І я готова буду всіма силами допомагати тому, кому Президент доручить цю ділянку роботи.

Насамперед я мушу Вам тлумачити. Бо Ви самі нічого не читаєте. Якби Ви читали, то Ви би знали, що у гімназійні роки Антон Чехов написав багато віршів і підписувався Антоша Чехонте. Про це написано в підручниках середньоосвітніх шкіл. Один із його віршів називається «Последнее прости». Він трохи наївний і трохи смішний, але я Вам його зацитую. Це так, для Вашого загального розвитку.    «Как дым мечты сигары носилась ты в моих мечтах, неся с собой любви удары с улыбкой в пламенных устах. Прости меня. Зачем тревожить заснувшего у гроба навеки мертвеца? Иди вперед, не унывай, быть может, найдешь другого подлеца».

Я буду думати над тим, що Ви сказали. Дякую за підтримку.

Ви мусите про це запитати когось іншого, бо я вийшла з комсомольського віку років з 30 тому і справді не знаю, що Ви маєте на увазі.

Даю Вам прямий телефон Валерія Коновалюка. Роблю це без його дозволу, але думаю, що чиню правильно – (067) 235 22 00. Зателефонуйте йому і нагадайте про його обіцянку. Не виконає – більше ніколи за нього не агітуйте. Це – найпростіший спосіб боротьби за виконання обіцянок політиків.

Я думаю, що все в руках Божих. Нам лишається лише одне – повторювати щодня «Нехай буде воля Твоя».

Ну, я ж вже розповідала і про Штірліца, і про те, як я кричала «Мама!» в пологовому будинку українською мовою…

Ми можемо з Вами просто сподіватися, що Президент читає Інтернет, і Вашу пропозицію теж прочитає. Я не маю права давати Президентові поради, що стосуються кадрової політики, бо це не входить у мої функціональні обов’язки.

Його не треба розв’язувати. Його навіть не треба зав’язувати. Треба просто говорити тією мовою, якою з тобою говорила твоя мама, і ти завжди будеш комфортно почуватися. А ще треба вчити чужі мови, щоб знати їх багато і почуватися європейцем. Тоді ти будеш ще більш впевненим у собі. Якщо ти знатимеш багато мов, а зі своїми дітьми говорити рідною, розумітимеш, що мовного питання не існує. Це – комплекси не впевнених у собі і не самодостатніх людей.    Церкві треба дати спокій. Все, що ми можемо зробити для церкви – молитися. Щиро і нелукаво. І не втручатися у справи церкви. Церква жила ж до нас, церква живе при нас і житиме після нас.

Ми, як казав один мудрий чоловік, завжди жили або минулим, про яке весь час сперичалися і гризлися між собою, або світлим майбутнім, яке нам хтось обіцяв. Ми не вміємо жити сьогоднішнім днем, ми не вміємо жити зараз. Той, хто запропонує рецепт для сучасності, той і зможе об’єднати людей. Наш сьогоднішній день зможе нас об’єднати. Або роз’єднати, якщо ми будемо глупі чи безвідповідальні.

Я ні собі, ні Президенту, ні уряду, ні будь-кому іншому не звикла ставити оцінок. Це оцінять люди на наступних виборах. З усіма висновками, що звідси випливуть. А нам треба не оцінки собі ставити, а думати, як кожен на своєму місці повинен зробити те, що мусить зробити відповідальна людина.

Першу книжку написала на безробітті, другу – в лікарні, коли була прикута до ліжка. Часом пишу у вихідні, часом – вечорами. Для мене це спосіб відпочинку. Це дає певну сатисфакцію при тому ритмі життя, який я зараз змушена вести.    25 хвилин щодня йде на те, щоб привести себе до порядку перед тим, як зустрічатися з людьми. Щодня я прокидаюся о 6.30.    Щодо грошей. У певному віці і за певних обставин уже розумієш, що найкраще в житті, як правило, за гроші купити неможливо.

Угода про розміщення російських військових баз була підписана не Януковичем. Янукович лише продовжив цю угоду.

1. Я не знаю, що таке галицький бандеро-нацизм. Я знаю, що таке змагання українського народу за незалежну Україну. Якщо Вам це цікаво, то я готова окремо і багато Вам розповісти.    2. Якщо буде обраний парламент, який проголосує за відповідні зміни до Конституції, то це станеться. Якщо у парламент прийдуть люди, які не вважатимуть запровадження російської мови як другої державної необхідним, то цього не станеться.

За всю історію людства було дуже мало багатих людей, які б ділилися з бідними. А таких, як Лев Толстой, який роздав своє майно кріпакам і пішов із посохом у народ, то й взагалі майже не було. Хіба у дуже глибокій давнині. Багатий світ – дуже жорстокий світ. І не мені Вам казати, що ситий голодного не розуміє.    Втім, українські багачі дещо роблять для бідних. Рінат Ахметов, наприклад, опікується хворими на туберкульоз. Він свого часу дав величезні кошти на «Лікарню майбутнього». Але де ті гроші, треба запитати у Катерини Ющенко. Віктор Пінчук багато грошей видає талановитим українським дітям на навчання у престижних західних університетатх. Борис Колєсніков надає підтримку українському театру, кіно, музиці. Він не рекламує цього, але багато власних коштів видає на підтримку оркестрів, театрів, окремих музикантів. Минулого року він оплатив усі борги Київського міжнародного кінофестивалю. Фірташ дуже багато допомагає ветеранам, церквам... Я могла би продовжити цей список і хотіла б сказати, що серед багатих людей вже зароджується шляхетна традиція меценатства. Тут би ще згадати ім’я Ігоря Воронова, який підтримує українських поетів, акторів і ніколи не дозволяє про це розповідати. Звичайно, цього всього мало. Той рівень бідності, який є в Україні, як пісок у пустелі – на ньому знаку немає від тих краплин допомоги, які падають з гаманців багатих людей. Але такий світ капіталізму. У ньому є багаті й бідні. І на те нема ради.

Об’єднання сил для реформ – це дуже позитивний процес. І дуже потрібний в Україні процес. Він, безперечно, не означає, що в Україні буде лише одна партія. Але якби їх було дві, як, наприклад, у США чи інших країнах, де є дві основні партії, які почергово перебувають при владі (у США – демократи або республіканці), це досить зріла система демократії. Я думаю, що Україна по мірі просування шляхом демократичного розвитку колись все-таки прийде до двопартійної системи за американским зразком. Треба собі сказати правду: дрібні партії в Україні в тій чи іншій мірі мають ту чи іншу залежність від двох найбільших партій – провладної чи опозиційної. Це ні для кого не секрет. Про це просто ніхто не говорить вголос. Тому об’єднання сил, близьких за політичними поглядами, баченням української перспективи – це чесний і нормальний процес. І демократичний.

Дмитро Табачник казав мені, що написав кілька книжок. На жаль, я жодної з них не читала, але я обов’язково поцікавлюся. Я знаю, що Табачник пише непогані вірші.

На них чекає суд. Я справді дуже хотіла б, щоб цей суд був справедливим.

Я – вільна людина. І так само, як Ви, маю право належати до тієї партії, до якої відчуваю більше симпатії, і в якій бачу своє місце і свою роль. Якщо Ви людина демократичних переконань, то зрозумієте те, що я Вам кажу. Якщо Ви маєте недемократичні переконання і відбираєте в людини право вибору, то я не вважаю, що нам з Вами варто продовжувати цю дискусію.

Це – природний процес. Дивуюся, чому він розпочався так пізно. Вже кілька років було зрозуміло, що рано чи пізно неконкурентні слабенькі вузи, які виросли, як гриби після літньої зливи, зникнуть, бо вони не мають ні фундаменту, ні традицій, ні необхідного рівня підготовки кадрів. Тому майбутня реформа освіти, якщо вона проводитиметься мудро, якщо її буде здійснювати людина, яка буде прагнути вивести українську освіту на конкурентний рівень, змете всі ці гриби-одноденки. Залишаться навчальні заклади, які дбають про високий рівень знань, а відповідно і гарантію того, що випускники матимуть роботу. Я переконана у перспективі Києво-Могилянської академії. Я мрію про те, що президент Могилянки або такі люди, як він, матимуть реальний вплив на реалізацію освітньої реформи в України. Тоді і тільки тоді ми можемо розглядати перспективу української освіти, як освіти конкурентної, як освіти європейської.

Я ніколи не бачила і, сподіваюся, ніколи не побачу, як плаче Президент.    Моя робота – давати висновки і аналіз ситуації з приводу тих чи інших подій, які стосуються сфери моєї відповідальності. Я зобов’язана писати і доповідати про це тоді, коли вважаю, що від цього залежить державний контент. Буває по-різному. Буває, що надходять завдання висловити думку з того чи іншого приводу, дати висновки щодо певної проблеми, висловитися з приводу шляхів її розв’язання. А буває, що ти бачиш і розумієш проблему ще перед тим, як тобі дадуть завдання над нею працювати. Тоді ти ініціюєш свої пропозиції і аналіз того, що відбувається. Це – щоденна рутинна робота, і вона не така важлива, щоб про неї багато говорити.

Я тривожуся за майбутнє української мови. Тому що бачу, що не лише ці два роки, але й протягом останніх 20 років, сфера її вживання невпинно звужується. Я вже колись казала, що велика проблема в тому, що в Україні практично немає багатих українців. Люди, які володіють газетами, телеканалами, заводами і фабриками, у своїх сім’ях, як правило, послуговуються не українською мовою. Немає моди на українську мову. Вона не стала питанням престижу. І тому я дуже турбуюся за її долю, її перспективу. Дуже дорожу тим, що репрезентуючи владу, я завжди послуговуюся українською мовою. Це – найменше, що я можу зробити для її утвердження та підтримки. Звичайно, цього дуже мало. Потрібні потужні гумантарні проекти з розвитку мови, української літератури, книговидання, кіно і театру. Цим повинен зайнятися новий віце-прем’єр-міністр з гуманітарних питань.

Минуло дуже багато часу, і задовго до нас багато слідів було заметено. І все-таки я вірю, що прийде час, і правда спливе. І, уявіть собі, що тоді багато з тих людей, які сьогодні рвуть на собі патріотичну сорочку, будуть виглядати у дуже непривабливому світлі. Прийде і на це час.

1) Хтось мусить Вас вчити в цій країні. Я вчу Вас – Ви мене. В такий спосіб ми вчимося разом. Від цього державі тільки користь.    2) Я розповідаю колегам іншу історію. Коли у 2003 році українська делегація прибула до Варшави нагороджувати тодішнього міністра оборони високою нагородою, а міністр оборони приїхав на цю зустріч на велосипеді. Я дуже люблю велосипед. І якби в Києві були велосипедні доріжки (це – завдання Попову), то нам всім варто було б це спробувати. І здорово, і для фігури добре.    3) і 4) Я не знаю. Я не веду розкішного способу життя. Я завжди жила так, як могла на це заробити власними руками і головою.

Україна не розсиплеться. І для цього політична сила, за яку Ви голосували, зробила все, щоб зміцнити і стабілізувати вертикаль влади. Тепер, як висловився Президент в одному з інтерв’ю, «треба зміцнювати горизонталі», тобто зв’язок влади з громадянським суспільством. Тільки на перетині цих двох сил – владної вертикалі і громадської горизонталі – лежить та точка, на яку можна спертися для того, щоб зрушити з місця важку брилу реформ. Над цим ми зараз працюємо, добре пам’ятаючи, що саме для цього Ви ходили за нас на барикади, голосували за нас. Тисну Вашу руку. І дякую за підтримку, яка була і залишається найціннішим і найважливішим нашим досягненням.

Я ніколи не бачила і, сподіваюся, ніколи не побачу, як плаче Президент. Моя робота давати висновки і аналіз ситуації з приводу тих чи інших подій, які стосуються сфери моєї відповідальності. Я зобов’язана писати і доповідати про це тоді, коли вважаю, що від цього залежить державний контент. Буває по-різному. Буває, що надходять завдання висловити думку з того чи іншого приводу, дати висновки з приводу певної проблеми. висловитися з приводу шляхів розв’язання певної проблеми. А буває, що ти бачиш і розумієш проблему ще перед тим, як тобі дадуть завдання над нею працювати. Тоді ти ініціюєш свої пропозиції і свій аналіз того, що відбувається. Це - щоденна рутинна робота, і вона не така важлива, щоб про неї багато говорити.

Якби в Україні мені симпатизували хоча 10% людей, я б вважала цим успіхом. Важливо, аби симпатизували близькі та рідні люди. Я не претендую на президентську посаду і не вірю у всенародну любов. Я виконкую свою роботу, прагну виконувати її відповідально. А чи будуть мене за це любити, чи ненавидіти – це вже як кому буде посилати.

Це питання, очевидно, треба ставити перед парламентом.

За 20 років не вчаться моралі та високих принципів. Це – дуже мало часу, щоб в країні народилися гуманістичні традиції. Щоб Україна стала доброзичливим народом, співчутливим і до людей, і до тварин, повинно пройти багато років. Ті традиції, які вчили цього наших батьків, були обірвані жорстоким радянським часом. Щоб відродити це, потрібно багато десятиліть. Діяльність громадських організацій, зокрема, зоозахисних, дає нам надію на те, що з часом гуманне ставлення до тварин стане нормою нашого життя. Питання захисту тварин є сьогодні актуальним, як ніколи. В Україні немає людини, яка б займалася цими гуманістичними питаннями. Відмова від посади прем’єр-міністра з гуманітарних питань була помилкою уряду. Ця помилка дається взнаки. Рада, що ми запровадили в Україні інститут уповноваженого з прав дитини. Це – теж проблема, яка не вирішувалася протягом 20 років. Думаю, що в уряді нам потрібна людина, відповідальна за захист тварин, тваринного і рослинного світу. Адже нищиться природа. Міністерство екології сьогодні не може чи не хоче цим займатися. Тож вкрай потрібен уповноважений від громадськості, який мав би право бути присутнім на засіданнях Кабінету міністрів і висловлювати громадську думку під час вирішення тих чи інших питань, які стосуються життя всієї країни. Тому думаю, що інститут громадських уповноважених з різних питань нашого життя має бути запроваджений. Треба подумати, з якого боку до цього питання підступитися.

Одеваться меня учит жизнь. Блондинка – це вимушений захід, оскільки у мене давно побіліло волосся від часу і думок. І мені легше підтримувати цей колір, ніж той, з яким я народилася. Як публічна особа, я мушу більш-менш пристойно виглядати. Хоча вважаю, що гроші, витрачені на вигляд – це викинуті гроші. Їх можна витратити на більш цікаві питання.

Насамперед мені приємно, що такі грамотні та освічені люди є зараз з нами, що вони цікавляться нашою розмовою.    Чи варто говорити про ті кульки і ті способи, які вживалися для досягнення мети. Мета була досягнута – Україна стала позаблоковою, вона не входить в жодні військові об’єднання. Це стало перемогою багатьох громадян, які цього хотіли. Тоді з’явився лист за підписом голови Верховної Ради, голови уряду... Люди висловлювалися в той чи інший спосіб. Всі мають право виявляти свою позицію, навіть у такий комічний спосіб, як був із кульками. Потрібно дивитися на результат. А результат – Україна стала позаблоковою.    Я ще раз дякую Вам, що Ви, чоловік у такому поважному віці, долучилися до нашої розмови.

Коли загинув мій син, мені сказали, що за місце на цвинтарі треба заплатити 30 тисяч доларів. Це при тому, що тоді була народним депутатом України. І дирекція цвинтаря навіть не посоромилася про це говорити. Але факт є фактом. Я тоді ж написала листа Черновецькому. Це було в 2009 році, за правління «помаранчевих». Зловживання в цих місцях є і зараз. Чим частіше змінювати цих директорів, тим менше вони будуть здійснювати корупційні дії. Чиновників взагалі варто змінювати частіше – це теж шлях до подолання корупції.    Стосовно фахівців. Шкода, коли звільняють фахівців високого рівня. І мені, і мого чоловіка звільняли. І не раз. Це, безперечно, неправильно.    Я вже років шість не можу встановити справедливість щодо одного лісника з Закарпаття, якого звільнили, аби звільнити місце для чийогось родича. Я не могла цього зробити, коли ми були в опозиції, не можу і зараз.    При цьому дивно чути, коли людина зхаробляє, продаючи портрети Президента. Це – неприпустимі речі. Думаю, Президент наведе в цьому жорстокий порядок. Я в цьому переконана.

Я переконана, в Криму ситуація буде розвиватися так, як диктують основи, закладені Василем Джарти. Він справді був першим керівником Криму, який міцно прив’язав півострів до основного тіла України. З приходом в Крим Джарти фактично припинилися спекуляції на тему якихось там можливостей від’єднання Криму від України. Я думаю, що тим Василь Джарти і увійшов в історію української незалежності. І це – найбільший вклад в українське державотворення. Фундаменти, які він заклав, є достатньо міцними, щоб будувати надійні стіни на майбутнє. Я переконана, в Криму буде все спокійно і стабільно. Крим розвиватеметься і за кілька років стане поважним конкурентом турецької Анталії. Я в цьому переконана так, як переконана в тому, що сьогодні 19 серпня, Свято Спаса.

Безперечно, Президент України розпочав дуже важку роботу. Але ціна відмови від реформ – це ціна відмови від української державності і незалежності. Тому реформи треба продовжувати, і нам всім разом треба Президенту в цьому допомогати. Не вказувати, де і що він робить не так, не піддавати сумніву, а просто щодня спокійно і системно допомагати. Я бачу в цьому свою роль. І Вашу так само. Тому що я бачу, що Ви – людина скромна і доброзичлива.

В ті часи, коли я починала працювати в журналістиці, в Україні не було іншої преси, крім радянської. На радіо «Свобода» мене запросили після мого виступу на засіданні правління Спілки журналістів СРСР, де я критикувала радянську систему цензури у тодішній преси. Після цього я отримала пропозицію співпрацювати з радіо «Свобода». Це було наприкніці 80-х років. З того часу я працювала на цьому радіо, навчилася там високих журналістських стандартів, відповідальності за інформацію, яку ти подаєш. Радіо «Свобода» було доброю школою свободи і незалежності людини і журналіста. Ця школа навчила мене одніє простої речі, про яку я хотіла б згадати напередодні незалежності України. Це те, що без незалежності особи, без незалежності громадянина неможлива незалежність країни. Час співпраці з радіо «Свобода» я відношу до найщасливішого і найбільш вдалого періоду життя. Чи приглядалися до мене мої зверхники у зв’язку з тим, що працювала перед у тим у радянській пресі? Безперечно. Але в демократичних інституціях (а радіо «Свобода» саме такою інституцією було і залишається) про людину судять не з фантазій, домислів чи підозр, а за результатами її праці. І мої слухачі, і мої редактори завжди давали мені найвищі оцінки під час моєї роботи на радіо «Свобода». Я зробила там вдалу кар’єру, набула цікавого досвіду, який вирішила застосувавти у подальшій праці уже в українських органах влади. Моя кар’єра в Партії регіонів поряд із Віктором Януковичем була б неможлива без того цінного досвіду демократії та високих стандартів, яких я набула під час співпраці з радіо «Вільна Європа – радіо Свобода».